Білий король детективу
Шрифт:
— А куди вона потім зникає?
— Не знаю. Дженні завжди з’являється нізвідки і в нікуди йде. І хоч скільки я просив її, хоч скільки благав затриматись бодай на п’ять хвилин або частіше приходити — вона невблаганна. Тільки чверть години, ані секунди більше.
— Який у неї голос?
— О-о, якби ж то мені вдалося хоч раз почути її голос, я був би найщасливішою людиною у світі! — Майкл помовчав і раптом закричав: — Вона завжди мовчить, і все кудись дивиться, і все комусь посміхається! Мене ніколи не помічає. — Він обхопив голову руками. —
— Розумію, — кивнув Джо. — А ти, Майкле, ніколи не пробував до неї хоча б доторкнутися?
— А чому?
— Н-не знаю. Напевне, не вистачило хоробрості. Адже вона жінка не така, як усі. Вона — не проста.
— Цікаво, а яка ж вона?
— Така… незвичайна. — Майкл подумав мить і закінчив упевнено: — Вона неземна. Таких жінок, як Дженні, немає більше на Землі. Вона єдина у всьому світі.
— Майкле, старий, ти ніколи не замислювався над тим, що таке Дженні? Можливо, як казали наші предки, це — привид.
Х’ю у пітьмі перестав сопіти, певно, насторожився, вчувши слово “привид”.
— Неправда, вона жива!
— Гм… Нехай так. Але як ця особа, якщо вона жива, може з нічого з’являтися і в ніщо зникати?
— Саме так! — вставив з темряви Х’ю.
— Не знаю… — Майкл знизав плечима. — Я думаю, тому, що вона — неземна. З іншого світу.
— Припустимо й це. Але чому вона з’являється лише в цьому холі? І лише рівно опівночі? І лише на чверть години?
Джо крокував холом сюди й туди, то з’являючись у світлому колі ліхтаря, то зникаючи з нього, але, маючи окуляри нічного бачення, навіть з пітьми уважно спостерігав за Майклом.
— Не знаю… — бурмотів Майкл. — Я думав над цим, та відповіді не знаходив. Але певний, що вона — неземна жінка. Вона з іншої галактики.
— Гм… фантастикою захоплювався, старий?
— Було…
— Воно й видно. — Джо помовчав і зупинився так, щоб його лиця не видно було, але щоб він сам добре бачив Майкла. — Як і коли ти вперше побачив Дженні, будемо так називати привид?
— Одного разу я прокинувся за три хвилини до дванадцятої ночі. Мені захотілося пити, і я спустився вниз… Коли йшов холом, годинник саме пробив північ, і тут я побачив незвичайну жінку. В першу мить подумав, що я сплю.
— І відтоді ти щоночі ходиш до неї на побачення?
— Так, без неї я вже не можу. Мені здається, що знаю її давно, все своє життя.
— До речі, хто тобі сказав, що її звати Дженні? — запитав із пітьми інспектор Кларнес.
— Вона сама мені про це сказала.
— Але ж ти щойно запевняв, мене, що вона ніколи з тобою не говорить! — вигукнув Джо.
— Дженні сказала мені про це уві сні.
— Вона ще й приходить до тебе у сни?
— Іноді… — Майкл посміхнувся (чи не вперше за всю розмову). — І навіть зрідка уві сні говорить зі мною. Але наяву — ніколи.
— І давно ти… ну, зустрічаєшся із Дженні?
— Майже місяць.
Джо подумав і махнув рукою:
— Гаразд. Іди спати, Майкле.
— Після зустрічі з Дженні я ніколи не сплю. Я тільки лежу і вдаю, що сплю.
— Тоді йди ляїай і вдавай, що спиш. А ми тут… посидимо ще трохи.
Майкл покірно рушив, та нараз зупинився і рвучко повернув голову.
— А ви нічого лихого не вчините Дженні?
— Ми прийшли сюди не для того, щоб забрати в тебе Дженні. — Джо підійшов і легенько поплескав по плечі Майкла, що злякано дивився на нього. — Заспокойся, старий. Хоч я, наприклад, і холостяк, але жінки мене ніколи не цікавили. А мій колега, — кивнув він у той бік, де сидів на дивані Х’ю, — має дружину, яку дуже-дуже любить… (Х’ю в пітьмі хмикнув). Тому вважай, що Дженні твоя…
— Моя… — Майкл усміхнувся і пішов на другий поверх, вигукуючи:— Моя, і нікому її не віддам! Моя, і нікому її не віддам!
VII
— Що ти тепер скажеш, детектив-аматор? — ступив в освітлене коло інспектор Кларнес. — Кіно, чи не так? Як^ тобі її величність чорна королева?
— Здорово! — вигукнув Джо. — Такого я ще не бачив. Ефект вражаючий! Я навіть ладен на якийсь час повірити, що привиди й справді існують… Неземна жінка, як називає її Майкл, постає з нічого. І постає як жива.
— Той Майкл — звичайнісінький псих!
— Бідолашний Майкл, — зітхнув Джо. — Він втратив голову від любові до цього видива. Шкода, але він загине…
— Гаразд, із ним ясно. Він уже не від миру сього. А ми? Ми здорові, ми скептики, а от я не міг відірвати очей від того привиду.
— І я теж, — зізнався Джо. — Хоч не особливо звертаю увагу на жінок.
Так перемовляючись, вони уважно вивчали хол.
Простукали стіни, прискіпливо обдивилися вікна, згорнули килим і дослідили підлогу, оглянули східці, що вели на другий поверх, але ніде й нічого підозрілого не виявили і знову зійшлися біля столика.
— Привид зникає десь тут, не користуючись потаємним ходом або чимось подібним, — підсумував оглядини Джо. — Я кажу: привид, хоча в існування їхнє, зізнаюсь, не вірю. Привидів немає, як немає й потойбічних сил. Тут криється якась загадка. Та жінка, що отут демонструвала нам свою вроду, — безтілесна, вона дух. Ніщо.
— То що ж це — фокус? — здивувався Х’ю. — Ілюзіон? Оптичне явище?
— Можливо, і явище, — сказав Джо. — Явище, яке ми поки що не можемо розгадати. Але на те й таємниці, щоб їх розгадувати.
— І все ж, хто ця безтілесна красуня? Реальна особа чи…
— Цього я не знаю, але гадаю, що скоро дізнаюсь. Цей пресимпатичний привид мене дуже зацікавив. Та й Майкла треба рятувати: ще тиждень-два таких рандеву з привидом, і бідолаха переселиться до психіатричної клініки.
Говорячи це, Джо підійшов до годинника і поляскав по ньому рукою.
— Старовинна робота. Швейцарська фірма, кінець вісімнадцятого чи початок дев’ятнадцятого сторіччя. Одне слово, музейна цінність. — Помовчав. — Солідна річ і якраз… на зріст людини.