БАРДО online
Шрифт:
— А до чого тут християнство? — обурюється Женщена В Поліетиленовому Кульку.
— А до того, що я вас просто провокую, а ви реагуєте, і мені це подобається. Я в такий спосіб підживлюю свою непохитність, бо інакше від страху вже давно побіг би до якогось батюшки. Всі охоплені страхом, дріб’язковим, метушливим страхом — усі, кого я бачу, то як я можу йти зі своїм страхом до лікаря, котрий сам боїться? На боці вашої релігії особисто я не зустрічав жодної, по-перше, розумної і освіченої, по-друге — і це головне — по-справжньому умиротвореної і чистої людини. Тільки озлоблені сполохані кури. Ось що мене бісить. Ви просто їсте свого бога з гречкою і, природно як на побутових фанатиків, намагаєтеся силоміць запихати цією гречкою інших. Якщо хтось вважає гречку поживною і смачною без жодного бога, то він — сатаніст.
Нумо квапливо перехоплює, ніби випадковий лузер — свистюче ласо, нову петлю конфлікту, бо вона єдина, кого ця битва світоглядів не розважає, а навпаки — засмучує: їй одразу згадується власна мама, котра все життя проспала на алюмінієвих бігуді з розтягнутими резиночками,
— Я знаю кафе «Білочка», — каже Нумо Женщені В Поліетиленовому Кульку, — я там працювала колись.
Женщена В Поліетиленовому Кульку хапається за серце:
— Як?! То ти і сина мого знала, він там кухарем був?
— Та ні, я була там один раз, на дні народження одного маленького хлопчика, я клоунеса, клоун на замовлення. — Нумо шарпає свій кульчик у вусі.
— Кухарі знають усе про те, як смачне може бути бридким, а бридке смачним, — замислено просторікує Святий Пес Пива до свого кухля, — вони ж весь час тельбушать і патрають… шкіра індички, курячі голови, риб’ячі очі, свинячий шлунок, волячі яйця, пироги з тельбушками, зціджена на кров’яну ковбасу свиняча кров… Коли залишається на шкірі крем для рук, а тоді ліпиш котлети — виходить неповторний смак, щось додається таке невловне, діти кажуть, що то запах мами, чоловік — що смак жінки…
— Ви що, мастите руки кремом? — запитує Божевільна Юра.
— Ви ліпите котлети? — саркастично додає Женщена В Поліетиленовому Кульку.
Діалог завсідників бару дедалі виразніше нагадує якусь абсурдистську п’єсу, всі голоси зливаються, наче в нескінченний рядок суцільного тексту, мов падає в прірву гук, всі говорять водночас, однаковою мовою і з однаковими інтонаціями, бо особливості їхньої власної лексики вже давно перемішалися і розчинилися у всезагальній оповіді, гуркіт посилюється до тривожного штормового ревіння океану слів… «І каміння морське перемішане з рибою, жорна в крові і лусці», — сплескує хвостом фраза Святого Пса Пива й гине у водокруті, підстрілена з арбалета Божевільною Юрою. Новоявлений сатаніст і бандит почувається несправжнім, просто кимось вигаданим, лише грою чиєїсь уяви, йому так некомфортно у своїй ролі, що, здається, він ось-ось заволає, мов Бомж на дримбу, і вибухне кров’ю і м’ясом навсібіч. Він підхоплюється, перекинувши стільця, стрімко покидає компанію поглинутих нескінченною розмовою істот і пересідає за столик до гоу-гоу-тьолок. У цьому барі немає запахів, ніхто з відвідувачів нічим не пахне, і для Бомжа тут дійсно соціальний рай, а от гоу-гоу-тьолкам не подобається, бо вони звикли визначати соціальний статус людини за запахом парфумів. Вони знають, що той, хто користується дешевими їдкими парфумами, як правило, стоїть ще нижче на соціальному щаблі за тих, хто ними взагалі не користується. А ті, хто не користується, можуть по-бомжацькому смердіти, як вантажники чи системні адміністратори, а можуть пахнути такою вишуканою чистотою доглянутого тіла, що одразу стає зрозуміло: вони вільні від щоденного робочого дня, зарплат і преміальних, коливань валютного курсу й росту цін не те що на цукор, м’ясо і проїзд у громадському транспорті, а навіть на бензин. Він гоу-гоу-тьолкам співчуває, він добре знає, через що доводиться проходити таким, як вони. Тому клацає пальцями в тлустому повітрі, замовляючи барменові три келихи рідкого вогню, і ґалантно вклоняється обом жінкам. Ті щойно обговорювали всю глибину падіння невдах, котрі ночами знімаються в аматорському порно, не маючи за що собі навіть нормальний тональний крем купити, а дешевий тонак — це мрак, він скачується на шкірі бридкими кавальчиками і до того ж дає кошмарний зелений відтінок на відео, а синців і подряпин все одно не маскує, а за синці знімають преміальні, і все це так сумно і виснажливо, але що ж поробиш, треба якось жити, хоча й у цьому безнадійному місці товктися — теж не краще — повний анкст, ось.
Ігорьок гупає об стійку кожним келихом, наче розлив по тих келихах свою лють і ретельно доцідив кожен щільною піною своєї ненависті до всього світу. Та, що з забинтованим обличчям, підводиться.
— Я принесу, сидіть. А то Ігорьок зараз пожбурить нам ті кухлі в голову.
— Він нас ненавидить, — озивається та, що має блакитнувато-сіру шкіру, виставлену на огляд глибоким декольте затріпаної лялькової сукні.
Раптом знову гасне світло й двері розчахуються з гуркотом прямо у заграву, наче їх висадило вибухом. Хвилею розжареного повітря і полум’яними язиками до бару зажбурює чотирьох людей, оповитих чорним димом і танцівними пластівцями попелу. Завсідники бару завмирають, витріщаються, не тямлять, а Божевільна Юра миттєво націлює на прибульців свій арбалет, переводячи вістря стріли з одного на іншого, мовби кожного оприявнюючи: ось вимащений гаривом юнак, схожий на Джима Моррісона, у нього за спиною з’юрмилися закривавлений рудий парубок, худорлява розпатлана дівчина і великий Кавалок Обгорілого М’яса, вкритий дотліваючими клаптями спеченого зі шкірою одягу. В барі западає така тиша, мовби хтось різко викрутив звук. Вона конденсується, як раніше конденсувалися звуки, скрапує зі стелі всім на голови, обволікує холодним серпанком. І тут Бомж гепається на долівку в епілептичному нападі й вибльовує із себе вовкулаче завивання, від якого рідкий вогонь у келихах створожується, як молоко на грозу. Святий Пес Пива схоплюється на рівні й верещить:
— Новенькі! До нас завітали новенькі! Проходьте — не соромтеся! Розкажіть нам про себе всеееее! Все-все-все! — Він волає так, ніби оголошує на ринзі абсолютного чемпіона світу з боксу по всіх основних версіях. — Ігорьооок! Наливай гостям!
Тоді вже всі присутні починають соватися на стільцях і бурмотіти: «Ага, давайте, сідайте і розказуйте, як воно взагалі, звідки ви, розповідайте нам усе, нас цікавлять усі-всі історії до найменших подробиць!»
Хлопець, схожий на Джима Моррісона, горлає: «Мовчіть! Нічого їм не розказуйте! Не смійте нічого говорити!», виштовхує розпатлану чорняву дівчину і Кавалок Обгорілого М’яса геть. Його печена горлянка. Його розірвані м’язи. Його потріскані, мов смажені мисливські ковбаски, тельбухи. Ігорьок дивиться на нього наче голодний дух, а той намагається виштовхати і свого закривавленого друга, але марно. Його зірвані нігті. Його розтрощені пальці. Рудий юнак лише сонно белькоче: «Не розумію, чого ти розкіпішувався. Ми ж ішли кудись випити. Мені тут подобається, ходімо, Аяксе», а тоді ступає вперед, і бар ніби всмоктує його, заковтує прямо за столик. Святий Пес Пива потирає долоні, пересмикується, притупує на місці, поплескує його по плечі, Нумо підсуває кухля з рідким вогнем, Женщена В Поліетиленовому Кульку своїм поглядом вигризає в новенькому багряні діри, Бомж пускає слину біля його ніг і радісно скиглить. А в одвірку знову з’являються ота худенька, схожа на мавпочку, дівчина і Кавалок Обгорілого М’яса. Кавалок Обгорілого М’яса також ступає до середини і суне до столика, ніби шмат іржавого заліза під дією магніту або шмат стопленої пластмаси під впливом телекінезу.
Аякс з гарчанням кидається до застиглої у ваганні подружки, хапає її за руку і тягне назовні — у помаранчеву заграву. Двері за ними повільно зачиняються — лише протяг затягує до бару трохи білого морозяного серпанку, ніби слід панічної зради за втікачами.
— Пішли собі, — підсумовує Святий Пес Пива, і всі зітхають.
Аж тут раптом Божевільна Юра підхоплюється і з пронизливим вигуком «Аякс!» вибігає слідом за зниклою парочкою. Двері знуджено виконують свій жалобний ритуал.
Бар якось занадто швидко западає у дрімоту і сепію, під стелею знову конденсуються слова. Всі завсідники повертаються на коло розмов, а новенькі втрачають свій особливий статус. Рудий закривавлений юнак і Кавалок Обгорілого М’яса вже знають історії присутніх, а присутні вже знають історії рудого закривавленого юнака і Кавалка Обгорілого М’яса. Нічого цікавого. Юнака звуть Івасиком, він ніде не вчиться і не працює — оклигує після закінчення школи. Кавалок Закривавленого М’яса звуть Алкою, вона Івасикова однокласниця, і колись вони навіть трахалися. Алка мріяла стати фотомоделлю, але, як це часто буває з дівчатами, чий єдиний талан — це модельна зовнішність, непомітно для себе перетворилася на продавця-консультанта у відділі миючих засобів і побутової хімії найближчого до хати супермаркету. Стала зустрічатися з Івасиковим однокласником Аяксом, а невдовзі всі вони зажили втрьох в Аяксовій квартирі, бо з власними батьками взагалі неможливо перебувати на одній території, а Аяксова мама — тьотька суперова, та ще й звалила нещодавно до Катманду. А потім ще Івасик познайомився на пляжі з Маланкою і привів її до хати. Маланка — прикольна, вона на режисера вчиться. А ще в них у хаті поселився привид. Якась дівчина похмура завелася в кутку за комп’ютером. Вони всі її бачать, а Аякс — ні, не бачить. Та якби і бачив — що такого особливого? Та напівпрозора привидка нічого не робить, просто сидить собі — і все, як перебивна картинка чи слайд з діафільму.
Він приходить до цього бару, скільки себе пам’ятає — як мінімум тиждень. Приходить щоразу раніше й щоразу надовше залишається. Надворі перлистий морок пробирає до кісток, обмацуючи органічну плоть вправними пальцями хірурга. Від цього гнильного грудня можна сховатися тільки в затишному нічному барі. Зі свого місця в кутку біля шинквасу можна спостерігати одне і те саме, слухати одні й ті самі історії, що тривають і тривають, але вони заколисують, примушують забути отой зловісний морок і метушливі довгасті тіні там, ззовні, де крізь тебе проносяться поїзди метро, а ще — спалахи сліпучого світла і страшний гуркіт, котрий накочується нищівною хвилею, проникає через рот і намагається висадити, розірвати на безліч крихітних червоних цяток. Для цього немає назв. І тоді людина думає: «Значить, треба вигадати!» Кожна людина — це ніби просто людина, але ж безліч таких свого часу долучилися творення ґештальтів. Від анонімних вітхих літописців, котрі взяли і запліднили світ власним суб’єктивом, поназивали все, що могли, — подрочили, хлюпнули та й померли, — до гомотолерантних манагерів сучасного філософського дискурсу. Вигадали ж китайці для рукавів буддийського річища в Тибеті комуністично-пропагандистський термін «ламаїзм». Але завжди знайдеться той, хто подумає: чому я маю жерти чужий кал, носити чужі труси, хутра, батоги і капелюшки замість називати, як бачу? Слово — це бог, котрий служить всякому, хто в нього вірить.
Одного разу він вирішив нікуди не йти і з подивом помітив, що так чинить багато хто, та, мабуть, усі. Всі залишаються на своїх місцях, тож і він припиняє опиратися. Він навіть не пригадує, чому він опирався і що змушувало його покидати свій прихисток. Що він там, назовні, бачив, окрім страждання? Гаразд, тут він також спостерігає невпинне страждання, але воно хоча б має впізнавані форми, а це заспокоює. Тут принаймні можна почуватися в безпеці — конкретні брази, конкретні історії, жодних несподіванок. Нумо крутить між пальців свій кульчик разом з мочкою вуха, позирає на нього з таким лемурячим сумом, що він почувається в чомусь винним.