Батурин
Шрифт:
Бе-бе-вх!
Сніг паде…
ЗНАЙШЛИ
Вартові з офіцером перешукували гетьманський сад, чи не сховався хто.
Зі смолоскипами бігали, заглядаючи між корчі.
— Жаль, що собак нема, собака носом чує.
— Салдат від собаки не гірший.
— А все-таки нюх не такий. Куди!
— А розум?
— Гадаєш, собака дурна?
Балакали, як за добрих часів, і балували снігами.
Попереду офіцер.
— Цс! — дав знак рукою, щоб стали. Сам, як кіт, причаївся і — прискочив до лавки.
— Ти хто?
І відтрутило його, як звичайно відтручує живого чоловіка від мерця.
— Посвітіть!
Розмотав хустку, струснув сніг:
— Гум: Жінка, і не з простих. Та ще нічого собі… Мабуть, не заков'язла.
Відізвався в нім інстинкт мужчини. Казав двом салдатам взяти її уважно і віднести в двір — під відповідальність за недоторкальність особи. Знав своїх людей.
— Як береш? Ну, як береш? Це ж не сніп? Бачиш — з панів, не Матроша яка! Скатіна!
Якнайобережніше взяли й попрямували до двора.
— Зрозумій їх! Казали істреблять усіх без розбору — хлопів і жінок, старих і дітвору. А тут — під відповідальністю.
— Бо паня. Не Матроша. Чув?
— Всі вони руку за собою тягнуть, ті пани.
— Крук крукові не виклює ока.
Оглянулися, чи хто не слідкує за ними. Впевнившися, що ні, нарікали дальше:
— Дурні ми з тобою, брате.
— А тобто чому?
— Бо тому, що не мудрі. Наш брат мордує бідного хахла, а нам би так укупі, та ще попросивши вольницю донську до спілки, одної ніченьки темної та невидненькоі та зробити усім тим баринам-кровопійцям отак-о! — він рукою показав на горло.
Товариш зацитькував його.
— Ще, чого доброго, збудиться і зачує.
— Не бійсь! Її вже ієрихонські труби не збудять. Така, як кість.
— То нащо двигати трупа?
— Спитайсь його. Вони до живих не мають інтересу.
— Правда, цар трупів у спирт кладе і платить.
— За трупи?
— І за спирт з аптеки — особливо.
— Трупів у Батурині набере нині кільки схоче.
— Та не таких, як йому треба. Він хоче особливих.
— О-соб-ли-вих.
Доходять до двора. Там ще є декілька незруйнованих кімнат.
В одній приміщують Мотрю на скіряній канапі.
— Нічого собі, — завважує салдат.
— Красива, та не для нашого брата. Нашому братові і порізаних досить.
Салдати лихі, що не дали їм в городі погуляти.
— Багато того добра змарнували нині, ой багато!
— На мене, то досить, коли б вирізати хлопів.
— І старих баб.
— Хай буде і старих баб, а дівок, та ще гарних, ніяк ні. Гріх. Гріх марнувати дар Божий. Світлійший і дівок різати велів, щоб не плодилася ізміна. Не вигубиш черкаської породи і не викоріниш ізміни.
Післав до лікаря.
Чому ж він не приходить, хоч би фершал який. Може б, ще врятував тую паню. Така красавиця, мабуть, з великого якогось роду, дрібні, білесенькі руки, гладке лице, волос, як шовк. Може, й не треба, щоб вона вмирала? Чимало трупів там!
Не знає чому, але хоче, щоб вона жила, — хоч вона!
І без неї стільки життя змарнували нині, стільки краси, радості, щастя. Вже досить, досить…
Якісь спомини давні, щось гарне й забуте, любе й незбагнуте нагадується йому. Здається, душа розривається надвоє — кіньми розшарпують його. Не видержить.
Затулює очі руками, паде в фотель і плаче, як дитина, він — царський офіцер, та ще драгунського полку, а до того, потомствений дворянин.
Почуває себе грішним, ненавидить світлійшого і всіх генералів і самого царя-антихриста.
— До чорта їх! — вихоплюється йому з уст. — Гієни, озвірюють безвинний народ, і Бог дивиться на те…
Повіяв вітер, захиталися на гілляках трупи повішених грабіжників, закракали ворони.
«Випустять з кліток звірів, а потім вішають їх за те, що кусаються. І де ж тут правда?»
З сильнішим вітром ще сильніше спалахнула заграва, і в її блесках оживилося бліде обличчя Мотрі… «Оживає?»
І йому зробилося страшно. Не може піднести очей туди, де вона лежить, а так хоче, щоб вона ожила, хоче побалакати з людиною, а не з отою тічнею вовків, прощення прохати за тих, що лежать порізані, помордовані, що шкваряться на вуглях, як м'ясо жарене їх світлостям на пир. Забути не може того глухого луску, лопаючих черев, тих кишок виторочених, тої всеї мерзенної гидоти… «Фу! Чорт! Фу!» Чому той фершал не йде?.. І годинник стоїть… А там все ще мордують людей. Виволікають їх із закутин міських, з пивниць, з-під звалиш, з-під жужелиці і ріжуть, як худобину, — людоїди. Кому того треба? Защо? Пощо?
Плутаються гадки… Бачить свій батьківський двір, інколи з вічними лампками, батька, що читає Святе письмо, матір, що постить, сповідається кожного свята і неділі. Пригадує собі, як вчила його заповітів Божих, і прощення, і милосердя, і нараз — він цілий у крові, як тигр, і весь у грязі, як свиня.
Іменно — як свиня!..
Соромиться самого себе.
Як же він представ би на судищі Господнім, коли б його влучила була нині яка козацька куля? Що сказав би там на виправдання своє? Хіба те, що не один він винуватий і що-не один кається своїх Каїнових учинків. Є їх чимало. Так і усі вони, усі — ніщо супроти царя, царя з Божої волі і з Божої ласки.
— А я ж вам вільну волю дав, — скаже Господь.
— Але ж і цар з Божої волі, — відповість, не придумає ніяк, як йому це все звести докупи.
Перестає хлипати, лиш руки й ноги все ще дрижать, мов у лихорадці.
(Коли ж цей фершал прийде?)
Хочеться балакати з живою людиною, щоб не чути, що там твориться в тому Батурині, котрого завтра не буде, — останеться тільки руїна, велика купа вугілля, кісток і стерва… Гидко!
(Чому ж той фершал не йде?)
Наслухає, але чує тільки, як все ще шумить, стогне, реве руйнований город.