Берестечко
Шрифт:
Щоб завдавали ворогу халеп,
і далі йшли по селах нуртувати.
Щоб готувались, щоб тікали в степ.
Пісок панам щоб сипали в гармати.
Щоб запасали зброю і харчі,
та не шуміли як торішня брага.
А хто сидіть зостане на печі,
того чекає посміх і зневага.
Такий він був похнюплений і кволий,
усе тягнув з терплячістю вола,
оцей Шрамко. А як запахло волею,
душа в йому навприсядки пішла!
Кажу: — Ну, ходять. То ще не спонука.
Поразка —
А він мені: — Поразка — це наука.
І ти в цій Академії — спудей.
…ЩО ВІН СКАЗАВ ПРО ГЕТЬМАНСЬКІ ВІЙСЬКА?
— Які війська? — питаю у Ганнусі. —
це щоб мене підтримати на дусі?
Та хто вже піде під моє знамено?
Хіба що мертвих кликать поіменно
ВЧОРАЙШИЙ ДЕНЬ ПРИЙШОВ ШРАМКО УРАНЦІ.
І каже: — Все. Берися за перо.
Побужжя йде, Волинь і наддністрянці.
А там, диви, обізветься й Дніпро.
Куди іде?! Яким універсалом
тепер людей до себе приверну?
Кому я гетьман, коли вже і сам он
своїх провин в душі не прогорну!
Ну, а якби я навіть і подужав
того паперу написати жмут, —
то де збереться те твоє Побужжя?
Кому відомо, врешті, що я тут?
Це ж не гетьманський Чигирин, не Броди.
Та вже й свобода в нас не на хмелю.
А піде чутка, — задля нагороди
таки мене хтось видасть королю.
— Та не барися! Стелеться дорога.
Десь люди ждуть, поклич їх, підійми!
Ти маєш чар. Тобі дано від Бога.
Ти маєш дивну владу над людьми.
ЯКА ТАМ ВЛАДА?
ДЖУРА, ДВОЄ КОНИКІВ.
А Ганна каже: — Ти наш оберіг.
Мій брат, Богдане, сповістив полковників,
що ти живий і що чекаєш їх.
О жінко! Ти життя. Кажи мені надію.
Я справді сам не свій. Бо нидію, не дію!
Не влади прагну. Смерті чи спокути.
Але ж пустеля з цих дрімотних веж!
Вона мені: — Збери себе докупи,
тоді і військо, гетьмане, збереш.
УЧОРА ПИСАР МІЙ ПРИШКАНДИБАВ.
З Волині пішки, довго добирався.
Дістав чорнило, про папір подбав,
в Шрамка у церкві воску постарався.
Перо й печать із торби повиймав.
На стіл поставив срібний каламар.
І так сказав: — У добрий час почати
універсал з притисненням почати.
І СИН ШРАМКА, ПЕРЕБРАНИЙ ЧЕНЦЕМ,
прийшов, приніс чутки мені достотні.
Сказав, що він не є
від когось посланцем,
що він від себе і від тих півсотні.
Що прийдуть
Засади скрізь. Свої не знаєш де.
Кварцяне військо йде трьома дорогами —
немов залізним неводом веде.
А наші йдуть лісами та довколами.
Крізь нетрі йдуть, крізь ночі і туман.
Об пні й каміння розбивають голови,
щоб не потрапить в руки ворогам.
В дорозі мруть, від ран, від лихоманок,
від голоду, від мертвої води.
Намайстрували хлопи вистрілянок
і теж ідуть. Подай їм вість куди!
ЩО Ж, БИТВУ Я ПРОГРАВ.
ПОВІСИТИСЬ НЕ ШТУКА.
До всіх провин ще й відчай долучить.
Як той казав, поразка — це наука.
Ніяка перемога так не вчить.
Гей, писарю, неси мою печатку!
Життя пропало. Почнемо спочатку.
НУ ОТ, І НАПИСАВ УНІВЕРСАЛИ.
А хто їх прочитає і коли?
Якби їх птиці крилами писали
або громи у небі прогули!
Чи хто промчав гривастим румаком
та їх розніс. Але ж ми тут самотні.
— Самотні? Ми?! — сміється піп Шрамко.-
А мій же син? А ті його півсотні?
А Й СПРАВДІ. МАЄМО ГІНЦІВ.
Та ще яких, та ще й півсотні навіть!
Такі вже не шукають манівців.
Пройшли крізь пекло, то дорогу знають.
Нема нам щастя — мусить бути чудо.
Ще ми постанем зі своїх руїн.
Мене не можуть люди не почути —
душа в мені розгойдана як дзвін!
Скликаю вас. Над цим не владен ворог.
Почуйте слово з-під мого пера!
Простіть мені, що знову б'ю на сполох.
На Благовіст ще, люди, не пора.
А ТИ, ГАННУСЮ, ЖДИ МЕНЕ ДО ОСЕНІ.
Зібравши військо, вісточку подам.
Повінчаємося у Корсуні,
в місті слави моєї. Там
пригадаю себе, колишнього.
І весілля справим як слід.
Та й попросимо у Всевишнього
трохи щастя. І трохи літ.
НА МУРАХ ВІТЕР ХИЛИТЬ БАДИЛИНУ.
Цвіте ожина. Тихо, як в раю.
А втім, не знаю… Може, в цю хвилину
хтось десь торгує голову мою…
І ГАННА ПРИ МЕНІ. І ПОГЛЯД МИГДАЛЕВИЙ.
І дотик вуст. І тіла оксамит.
Час тягнеться, як шлейф старої королеви.
Коли б уже почути грім копит!
ЩЕ ВКРАЯВ ДЕНЬ ЧЕКАННЯ ЧОРНУ СКИБУ.
Який там грім, ні вершника нема.
Несе тополь високі смолоскипи