Без козиря (збірка)
Шрифт:
Гарасько чухає свою кудлату голову, схожу на чавун, шморгає носом і йде по вагончик.
— Ex, жисть-жестянка! — лається, слово в слово повторюючи коногона.
Ількові ця «жисть» теж починає не подобатись. На колінах не було вже живого місця. Руки вкрилися виразками. Він уже ледь тяг порожні санки, впирався тільки пальцями ніг, падав на лікті, але від цього санки ставали ще важчими, а тіло боліло ще більше. У вибої, на купі вугілля, Ілько побачив десятника Макуху з вусами фельдфебеля і з одвислим волом. Кругловидий десятник сидів, як сова, і важко відсапувався. Семен Сухий
— Стомився, сердешний. Чого ото очі витріщив?
— Душу витріщиш, не те що очі.
— Ти про що?
— Уже одного немає.
Занесені для ударів кайла застигли в повітрі.
— Кажи толком.
— Видали на-гора в лантусі.
— Кого?
— Хабібулу. А сам винен. Тільки почали палити бурки, а його, косоокого, й піднесла чортяка. Нехрист голомозий!
— А ти, звичайно, караульних не поставив?
— Настачиш тих караульних.
— Кишені хазяям набиваєте! — Ілько побачив, як закипає батько. — А шахтар нехай гине? Тоді ще й «сам винен». Геть з вугілля!
Десятник пхекнув і, погойдуючи підвішеною на шиї лампочкою, поліз на штрек.
— Посіпаки чортові! — кинув услід Семен Сухий. — «Сам винен!» А оце, що без повітря задихаємося, теж самі винні?
— Чи було коли, щоб хазяї були винні? Ну почекайте, знайдемо тоді винних!
Гордій Байда спересердя загнав кайло у вугілля по саме кайловище. У Ілька від десятникових слів похололо всередині. Страх скував руки й ноги, на які він і без того вже не міг спиратися. Шпаркий піт заливав йому очі, а вибійники, зціпивши зуби, ще скаженіше кидалися на вугілля. І воно цілими брилами обвалювалося на під.
— Повертайся, повертайся, хлопче! — підганяв Гирич. — Вугілля вже нікуди відгортати.
— Ще засипле. — Семен Сухий наставив вухо. — Бач, підкрадається як.
Підпірки лускали й кололись. Від них уже відлітали тріски, а на кругляках під стелею виростали білі качани із розчавленої сосни.
Вибраний «стовп» сідав.
Гордій Байда декілька разів уже зиркав на сина. Ілько мало не плакав. Тоді він одкинув кайло і взявся за лопату.
— Ану, хлопче, перепочинь трохи. Попервах воно важкувато.
— Та я не стомився, тату! — тремтячим голосом виправдувався Ілько. Йому не хотілося, щоб до нього ставились як до малого.
— Іди, йди на штрек, подихай трохи. А то вже й очі провалилися. До кінця ще не скоро. Мабуть, і ми перепочинемо, хлопці?
Ілько, радий в душі, ніби неохоче виліз із лямки і, мов ведмідь, хутко порачкував до Гараська.
Гарасько на чім світ лаяв коногона, що той ніби погано подає порожняк, хоч вагончики стояли перед ним порожні.
— От Митько Куций був коногон, ото так коногон. Справжній анархіст.
Ілько запитливо кліпає очима.
— Ну, партія така, — пояснює Гарасько. — Нікого над собою не визнавав.
— А хіба його нема вже?
— Утік до Махна, такий тоже анархіст. Цілу армію свою зібрав.
— А чого ж Митькові треба було тікати?
— Через отого Задою пузатого. Вони раз заклались на пляшку самогону, що Митько Куций пужне інженера Григорія Петровича, щоб не вештався по шахті. От одного разу Митько жене порожняк із сходу. Дивиться, інженер з лампочкою під стіночку став. Він вагончик тільки хить, а інженер під вагони тільки брик. Митько до нього. «Як ви попали під вагон?» А інженер молодий ще, соромно, що таке трапилося, та й каже: «Мабуть, підсковзнувся!» Ну, Митько, раз виграв, вимагає пляшку самогону, а Задоя тоді: «Я в совет заявлю!» А совет би зразу копнув. Ну, Митько за шапку і втік. А тепер переказує, що в Махна можна і поїсти, і попити. Завоюєш, приміром, город, бери що хочеш: хоч грамофон, хоч гітару, взагалі усяке плаття. Захотів, приміром, спати — геть хазяїна скинув, а сам на його пуховики. Підлататися можна по перше число. Ex, я б зараз на всі пальці перснів набрав, на штани леї нашив, дудочкою чоботи, остроги… Ідеш, а воно тільки дзень, дзень. А то хіба це жисть?
Він шморгнув носом.
Ілько ще нічого не чув про анархістів, він навіть не знав, чи є яка-небудь різниця між анархістом і антихристом, й подивився на Гараська вже заздрими очима:
— А в нас така партія є на шахті?
Гарасько відкопилив губу:
— Спрашуєш! Я первий.
Тепер Ілько відчув себе проти Гараська вже зовсім маленьким і запобігливо сказав:
— А ти вгадав, що трапиться нещастя: Хабібулу вбило. І тобі справді приснилось?
Гарасько, певно, забув уже, що казав, і недоумкувато закліпав сонними очима:
— Що ви всі вигадуєте, ніби я тільки сплю.
Із пічки, важко дихаючи, виліз Гордій Байда. Він тяг за собою горою вивершені санки.
— Я вже сам, тату, — звівся на ноги Ілько. Він трохи перепочив, а догадавшись, що Гарасько брехав про сон, позбувся й неприємного страху.
— Краще допоможи Гараськові: бачиш, не встигає. А то й сьогодні не заробимо на хліб. Води в тебе немає, Гараську?
Гарасько стояв під стінкою. Під ним у рівчаку, чути було, хлюпала вода.
— Немає, дядьку Гордію.
— І ту ото воду поганиш? Її ж хтось питиме.
— А ви он вище.
Гордій Байда нахилився до рівчака, хлюпнув рукою, зігнав іржаві осуги і припав чорними від сажі губами до води.
— Яка ж таки погань! — Він з огидою сплюнув і рукою витер рот.
Із темряви тихо виплив технік Сивокіз:
— Ти чого тут байдикуєш? Роботи немає?
Гордій Байда стяг на перенісся брови:
— Ви б краще, ніж пасти нас, за свіже повітря подбали. Люди скоро подушаться.
— Не візьме вас чортяка. Розпаскудили більшовики, так ви тепер і вигадуєте.
Гордій Байда блимнув білками:
— А коли вас візьме чортяка?
— Це що за балачки? Ану геть у вибій. Саботажник!
Гордій Байда все ще був під враженням смерті товариша. Укриті густим волоссям широкі груди знялися, як ковальський міх. Він схопив із вагончика пудову грудку вугілля й заніс над головою:
— Уйди, гадино! Мало крові ще ти випив із нас?
Гордій Байда був схожий на скелю, начинену динамітом. Ілько, дивлячись на батька, завмер з широко відкритими очима, а Гарасько, ніби зовсім нікого не помічаючи, старанно накидав у вагончик вугілля. Технік Сивокіз, не сподіваючись на такий вибух у завжди покірливого Байди, перелякався і вже обізвався з глибини темного штреку: