Безсоння
Шрифт:
Ральф підніс слухавку до губ, умудрившись подалі відставити голосник, який випромінював моторошні потоки крижаного світла, схожі на бурульки. Він боявся, що коли занадто близько піднесе цю частину слухавки до вуха, то ризикує оглухнути від холодної, лютої рішучості Денізи.
— Передайте Біллу, що телефонував Ральф, — сказав він. — Робертс, а не Роббінс. — Не чекаючи відповіді, він поклав слухавку. Блакитні промені, відскочивши від неї, впали на підлогу. Ральф знову подумав про бурульки, про те, як вони падають рівними рядами, якщо провести рукою по карнизу після теплого зимового дня. Ці бурульки зникли, не долетівши до лінолеуму. Ральф оглянувся. У кімнаті нічого не світилося, не мерехтіло й не вібрувало. Аури знову минулися. Він полегшено зітхнув, і в цей момент на Гарріс-авеню засигналило авто.
У порожній квартирі на другому поверсі Ральф Робертс закричав.
Ральфові більше не хотілося чаю, але спрага не відступала. У холодильнику він знайшов пляшку дієтичного пепсі — без газу, зате холодного, — налив у пластмасовий стаканчик із вицвілою емблемою «Червоного яблука» і вийшов на веранду. Він більше не міг залишатися в будинку, що пропах безсонням. Особливо після випадку з телефоном.
День став ще прекрасніший, якщо таке взагалі можливе. Вітер посилився, проносячи крізь ряди дерев зграї світла й тіней упереміш із опалим листям. Вітер підганяв уздовж тротуарів зірваних дервішів у червоному, жовтогарячому, жовтому.
Ральф повернув ліворуч не тому, що свідомо хотів ще раз відвідати майданчик для пікніків, а лише з бажання, щоб вітер дув у спину. І проте хвилин за десять він опинився саме там. Тепер на майданчику для пікніків нікого не було, і не дивно. Справа була не у вітрі — ніщо не могло розігнати старих по будинках, просто майже неможливо утримати карти на столі, а шахові фігури на дошці, коли вітер прагне змести їх.
Ральф наблизився до столу, за яким зазвичай сидів Фей Чепін, і не особливо здивувався, побачивши записку, притиснуту каменем. І наперед здогадався про її зміст.
«Дві прогулянки, дві зустрічі з лисим лікарем зі скальпелем, двоє старих, що страждають безсонням і мають яскраві видіння; дві записки. Ось так і Ной збирав тварин у свій ковчег не поодинці, а парами… Може, просто приходить час ще одного потопу? Як ти гадаєш, старий?»
Ральф не знав, що й подумати… Записка Білла була до певної міри передсмертним посланням, і він анітрохи не сумнівався, що записка Фея належала до тієї ж категорії. Відчуття, що його несуть уперед, без зусиль і вагань, здавалося занадто сильним, щоб сумніватися; начебто він опритомнів на незнайомій сцені, намагаючись вимовити слова із драми, яку він ніколи не читав і не репетирував, або немов він до болю вдивлявся в обриси знайомого предмета, поки образ не перетворювався на цілковиту нісенітницю, або відкрив…
Відкрив що?
— Ще одне таємне місто, ось що, — пробурмотів Ральф. — Деррі аур. — Потім він схилився над запискою Фея й прочитав її, поки вітер бавився в його поріділому волоссі.
«Хто хоче віддати останню шану Джиммі Вандермеєру, нехай поквапиться зробити це найпізніше до завтрашнього ранку. Сьогодні отець Коґлін повідомив мені, що бідолаха вгасає занадто швидко. Але він МОЖЕ приймати відвідувачів. Він лежить у міській лікарні в палаті № 315.
Фей.
P.S. Пам’ятай, часу вкрай мало».
Ральф двічі прочитав записку й поклав її знову на стіл, притиснувши каменем, щоб її міг прочитати ще який-небудь представник Старих Шкап, що випадково заблукає сюди. Потім він просто постояв, засунувши руки в кишені й нахиливши голову, спостерігаючи за злітно-посадочною смугою № 3 з-під густих брів. Сухий листок, жовтогарячий, як гарбузи, якими скоро прикрасять вулиці містечка напередодні Дня Всіх Святих, злетів із бездонного синього неба й упав йому на голову. Ральф машинально змахнув листок і подумав про дві лікарняних палати, розташовані на одному поверсі, двері в двері. В одній — Боб Полгерст, в іншій — Джиммі В. А в 317-й померла його дружина.
— І це не збіг, — задумливо мовив він.
Але що ж тоді? Обриси в імлі? Таємне місто? Та жодна з цих фраз не давала відповіді.
Ральф сів на стіл, зняв черевики й схрестив ноги. Вітер ворушив його волосся. Він сидів посеред опалого листя, злегка схиливши голову й насупивши брови, нагадуючи будду під час медитації, як на картині сучасного живописця. Ральф ретельно аналізував свої враження щодо лікаря № 1, № 2… А потім зіставляв їх із враженнями про лікаря № 3.
Перше враження: всі троє скидалися на прибульців з космосу — таких, якими їх зображують у бульварних газетках типу «Внутрішній погляд» на картинках з підписом «З архіву художника». Ральф знав, що ці безволосі темноокі образи містичних прибульців із космосу відомі вже багато років; розповідям людей про контакти з лисими карликами — так званими лисими лікарями — майже стільки ж часу, скільки й чуткам про НЛО. Ральф був упевнений, що читав про це ще в шістдесяті.
— Припустімо, є й інші, — повідомив Ральф горобцеві, що примостився на кришці сміттєвого бачка. — Скажімо, їх не троє, а триста. Або три тисячі. І бачили їх не лише ми з Луїзою. І… І хіба не згадували люди, які описують подібні зустрічі, про наявність гострих предметів? Так, але не про ножиці й скальпелі… Більшість стверджували, що їх викрали силою, говорили про зонди, адже так?
Горобець полетів. Ральф не помітив цього. Він думав про лисих карликів, які відвідали Мей Лочер у ніч її смерті. Що ще відомо про них? Що ще він помітив? Вони в білих халатах, які вдягали лікарі у телесеріалах п’ятдесятих-шістдесятих років, такі ж халати дотепер носять фармацевти. Ось лише їхні халати, на відміну від халата лікаря № 3, були чисті. У лікаря № 3 іржавий скальпель. Якби на ножицях лікаря № 1 була іржа, Ральф однаково не помітив би її, навіть за допомогою бінокля. «Щось іще — можливо, і не настільки важливе, але все-таки ти помітив це. Тип із ножицями, — правша, судячи з того, як він тримав свою зброю. Лікар зі скальпелем лівша».
Ні, можливо, це не настільки важливе, але щось — ще один з обрисів у тумані, ледь завважене його розумом цього разу, — все одно прояснилося. Щось стосовно дихотомії [40] лівого й правого.
— Піди ліворуч, і будеш правий, — пробурмотів Ральф, повторюючи жарт зі старого анекдоту, суть якого вже забулася. — Піди праворуч, і виявишся лівим.
Гаразд, що іще йому відомо про цих карликів?
Ну, їх, звичайно ж, оточувала аура — таки приємна, золотаво-зелена, і вони залишили
40
Спосіб класифікації (від гр. dichotomia — поділ надвоє).
(сліди людини в білому)
після себе схеми танцювальних па, як у самовчителі Артура Мюррея. І хоча їхні риси вражали безликістю, від аур цих істот віяло силою… І розважливістю… І…
— І гідністю, чорт забирай, — пробурмотів Ральф. Новий порив вітру, і новий шквал листя полетів униз. Ярдів за п’ятдесят від майданчика для пікніків, поряд зі старою залізничною колією, повалене бурею старе дерево тяглося до Ральфа вузлуватими гілками, які справді нагадували розставлені щупальця.
Раптом Ральфові здалося, що в ту ніч він бачив занадто багато як для старого, який, вочевидь, доживає віку і якого Шекспір (та й Білл Мак-Ґоверн) називав «спущені панталони». І нічого з того, що він побачив, не таїло в собі небезпеки або диявольської загрози.