Bitches Get Everything
Шрифт:
– Мммм… – щоразу м-каю я, коли проходжу мимо.
– Фіу-віть! – фіу-вітькнула німкеня-панкушка, оцінивши мою трохи закоротку для «розкутої Західної Європи» сукню.
Якось біля бару (зрештою, закладів цього профілю не так уже й мало в нашому районі) один із моїх приятелів, Андрее, почув сумні зітхання тамтешніх молодиків, один у салатовому костюмі мрійливо мовив до того, що був у рожевому:
– А знаєш, тамо у квартирі на другому поверсі живе трійця таааких гарячих бусіків!…
Андрее похолов. Власне, його помешкання не на другому поверсі, а на першому з половиною. Його двері чудово видно будь-якому відвідувачу «міднайт-сан-круз-лаунджа». Прагнучи
Дивно, що приятелів, як правило, згадуєш якось невчасно. Ліпше, коли люди існують для тебе лише в мить їх осягнення, типу, очі бачать – серце болить, чи як воно там. Менш ніж за добу мені вип? дає побачити свого малого, віддати йому його гостинці, слухати історії про те, що він робив у Києві, поки мене не було. Мила, кохана дитина. Він так виріс за останні півроку. Витягнувся, змужнів і схуд. А проте не втратив ямочок на щічках. І того трохи смутного виразу своїх зелено-блакитних очей із довжелезними віями. Паскудно втратити очі з віями. Нещасні королеви краси чи модельки, обличчя котрим покинуті жлоби-чоловіки обливають із-за рогу кислотою, напевно це знають. Жахіття. God save the Queen. I захисти усіх красунь.
Я намагаюся не згадувати про спотворене і сяк-так зататуйо-ване тіло колишньої Міс України якогось там року. Якось доводилося знімати. «їй би в кіно про якудзу…» – гигикнув один ри-зиковий освітлювач. Я розбила об його голову його ж запасну лампаду. Думати зараз треба про інше. Ледь-ледь за два тижні у Львові – міжнародний (ну, типу міжнародний, але насправді просто найбільший в Україні) кінофестиваль. Не знаю, чи попхаюсь я туди. З ініціативи нової міністерки культури, бабеги з фальшиво білим волоссям і, вочевидь, такого ж сорту зубами, мій фільм було викинуто з офіційної програми. Пам'ятається, її заступник сказав щось таке:
– Нехай таке актуальне кіно демонструють у закритих ґей-клубах і наркоманських притонах! Це ж, це ж… А в нас тут свій погляд на мистецтво!
Пам'ятається, знайомі ґеї, що побували на предпоказі мого фільму, кволо відреагували – забагато в ньому справдешньої, неприкритої жіночності…
Саме тоді Міністерство культури направо й наліво роздавало звання «заслужених артистів». Ой, мама-леся, та впади таке на мене, це було б офіційним свідченням того, що за два тижні – клімакс, і тільки й того скоро залишиться, що засісти собі на пічку плести шкарпедони внучатам племінникам.
Як би там не було, хай хтось тішиться зі звань. А особисто в мене за два тижні презентація «забороненого» фільму на легітимному фестивалі. Що може бути веселішим? Байдуже, що фільм уже продають за кордон, що його вже через місяць мають показати у Німеччині, Франції, Голландії, Швеції і навіть у муві-хаусах затурканих податками на культурний імпорт США. Остання імпреза найбільш цікава баблом. Хоча також дико дивно, як це тутешні моралісти не допускають, а зациклені на політкоректності америкоси схавали. О, до речі, ще про одну країну, де покажуть моє кіно, забула – про Туреччину. Ну, все більш-менш зашибісь. Дякувати Будді і святому Хуану Дієґо.
Отже, буде фестиваль. Мінімум дві презентації. Два покази. Треба всіх ошелешити, як дітей у садіку. Продумати свою появу. Доведеться купити нове авто. Якийсь такий ретро-кітч. Щоб верх цілком відкривався. Старий Mustang-кабріолет би підійшов. Не знайду тут швидко нічого путнього (от корова – чо' було не за-таритися трешнячком у Берліні?!) – а втім, підійде і француз ся-кий-такий спортивний. (В результаті у мене з'явиться «пежо», що його мій дід називатиме ще лаконічніше – «жопа»). Хоча нова машина в порівнянні з машиною, що таранила Бранденбурзь-кі ворота – ващє не то пальто. Ну, та вже пораджуся ліпше з Капітаном Куком. Він старий і досвідчений, як чорт. Машини краде з дитинства. Починав із «волг», закінчує «брабусами». Все «за умеренную плату» можна придбати на вулиці чи то Вірменській, чи то Азербайджанській у Києві.
Відтак – музика. Ну, тут я вагаюся, що ж його особливо промовисте вибрати. Можна врубати щось вері факін світ – наприклад, кряхтіння Брітні Спірз – і щоб за машиною розсипався шлейф з відірваних голів ляльок Барбі. А можна щось вічне і добре – Merylin Manson, (HED)PE, MOLOTOV etc. І ніяких там «All pay I Dream About Sexxxxx…» Корнівських. Штоп нікто і не падумал. Тільки б дощ не посцяв зверху на всенький цей пафос. Бо уявіть собі спаплюжену небесною водою поп-співачку. Ну, а я виглядатиму втричі страшніше. Зате автентично. Як каже одна тьотька: «Жисть коротка, я уродка».
– У-у-у-у! – це я сама собі так вию. Мов службово-мисливська собака. Такі люблять запихати нюрки [7] в нірки. Я ніби трапила на правильний запах. Пальці чешуться і напружуються, ніздрі тремтять. Це майже як запах першого в сезоні сексу. Це запах старого доброго виїбону. Жирного понту. Артистичного кітчу. Мистецького попирания смаків. Расової нетерпимості, убивства жінок і дітей, а також тестування парфюмерної продукції на тваринах. Ну, ви мене розумієте щодо позиціонування загальнолюдських цінностей.
7
Писки (діал.).
Саме в цей час від Дафліша приходить мені повідомлення, що зараз він «креативить на Рибальському острові». І що, якби я там була, то його убила б. Видно, фотографує – воно в мене робить перші спроби оволодіння камерою – як йому виситься на високовольтних дротах. Ну, Боже помагай.
Так от. Рожеву фарбу для волосся – щось таке ближче до помаранчевого, ніж до фіолетового, я вже купила. Залишилося подзвонити своїй хорошій перукарці (найчемніша дівчинка у світі – стриже і не триндить) і пояснити, що я хочу виглядати так, від погляду на що померла б її мама. Тільки жодних там лисин, їжаків чи ірокезів – все утримати в рамках «супер-сексі-ґламур-фрік».
Треба подумати про якийсь дурнуватий шарф. Довгий-предовгий. З лаоського шовку чи з волейбольної сітки. Щоб, якщо все провалиться, ефектно на ньому повіситися. Екшн понад усе.
Сукенка відкрита. Середньої довжини. Мама каже, у мене негарні коліна. Я кажу: та найкращі. Мама каже: ну і молодець.
Ліфчик «вандер-бра» – ліпший друг безцицькових тьотьок. І помічник цицьковатих.
Панчохи. Ніяких колгот. Колготи – це бридко. А під час воєнних окупацій мужні фешн-патріотки малювали собі ззаду на голих ногах шовчик хімічним олівцем. Отак-то.