Борозна у чужому полі
Шрифт:
А у вас тут, у Подєбрадах, не ліпше, – усе пру- чався Степан Прокопович, не ймучи правоти братів.
Люди, яких я раніше добре знав і з якими преспо- кійно розмовляв колись російською, тепер відмов- ляються мене розуміти...
Вони просто надмір делікатні, їм ніяково тобі нагадати, що ти хоч і славетний вельми в своїх пре- мудростях математичних, але став ментальним пе- рекотиполем, – штрикав шпички тепер Володимир, єхидно поблимуючи на брата.
Відвертість за відвертість... Ви тут робите ве- лемудрий вигляд, що науку двигаєте вперед. Але ж погодьтеся, патріоти мої, що немає науки мовою малоросійською, немає праць, навіть термінології не існує. Кажуть,
Уже не криючись, і Сергій, і Володимир тепер ре- готали щиро, відкрито, вони не могли б навіть зга- дати, якби й спробували, коли останнього разу обоє сміялися з такою дитячою безпосередністю в ці лихі роки; Степан сперш червонів, сердився, смикався, а врешті за несповідимою логікою застілля й собі ре- готнув:
А щоб вас муха вбрикнула, – наплило на згадку найстаршомудавнє-предавнє, чутевнезапам’ятному дитинстві.
Степане, – запив водою нарешті свої смішки- пересмішки Сергій. – Ті байки про галицьких мо- вознавців нащебетали недобрі люди. Головою тер- мінологічної комісії в нас Євген Чикаленко, не з полонин він карпатських, з херсонських степів сей поважний муж.
Найкраще нашу балачку завершити – то по- казати братові замок, – докинув своє Володимир.
До слова, засновував його зять князя Галицького і Луцького, жупана березького та земплинського, бана Мачви й Белграда Ростислава Михайловича – Оттокар ІІ. Він одружився на його доньці, Кунгуті Галицькій, внучці не тільки Великого князя київ- ського, а й найпершій у часі поетесі європейській...
Зі стін замку Степан Прокопович довго дивився в далечину, де вишумовували колись густі й таємничі ліси, де полювати королі полюбляли, де заливисто гавкали гончаки, сплітаючи свої голоси в суцільний лемент: мчали мисливці на конях прудких, і кров від погоні шаленої закипала в жилах. По тому, як мис- ливці віддихались, цілонічно вишумовував бал, там чемний господар, зять князя Луцького й Галицько- го, приймав найпочесніших європейських гостей, а Кунгута Галицька вінценосних осіб люб’язно вітала. І вже галицькі специ з української не видавалися
Степану Прокоповичу такими капосними.
– ---- 13
Б іль – то гість непередбачуваний, без стуку в двері навідатися здатен і серед ночі, не давши зімкнути повік вже до світання. Таким гостем Сер- гія Прокоповича був біль від поранень, яких двічі зазнав ще в Петербурзі, у час доволі жорстких су- тичок із жандармами на демонстраціях Української студентської громади, яку Тимошенко на початках очолював; падав відтоді також зір у пошкодженому оці. Звісно, не додалося здоров’я по такому нещас-
ливому Другому зимовому поході.
Коли Тимошенка запросили на посаду професора кафедри будівництва Української господарської ака- демії в Подєбрадах, то, на подив друзів, Сергій Про- копович взявся одночасно викладати архітектурну справу в Українській студії пластичного мистецтва.
– Ти б граблі собі причепив десь ще збоку, – спочатку картали друзі Сергія Прокоповича. А він лише посміхався стиха та навіть відсварюватися не збирався.
Тимошенко не міг відхилити пропозицію викла- дати, з якою звернувся до нього керівник і «вічний двигун», як з нього добродушно іронізували, двигун і натхненник студії пластичного мистецтва Дмитро Володимирович Антонович. В очах Сергія Прокопо- вича цей чоловік істинно був тим «двигуном вічним», що діяв усупереч усім фізичним законам. Тимошен- ко міг би цілковито підписатися під тим, що по роках скаже про Антоновича учень та близький сподвиж- ник Симон Наріжний: «Ніхто з українців на емігра- ції не розвинув у культурно-науковій праці такої продуктивності з такими багатими результатами,
як професор Дмитро Антонович. Те, що почав ще в Києві, продовжив у Відні й розвинув у Празі. З його ініціативи і його зусиллями чи за його участі були засновані культурно-наукові установи, як Україн- ський вільний університет, Українське історико-фі- лологічне товариство, Українська студія пластично- го мистецтва й Музей Визвольної боротьби України в Празі. Кожна з цих установ, у які Дмитро Володи- мирович вклав чимало духа й мозольної праці, здо- була собі місце в культурній історії України. Дуже поважною була участь професора Антоновича і в деяких інших організаціях, як Товариство прихиль- ників української книги, Український академічний комітет та Видавництво української молоді. Був і організатором українських виставок, одним з орга- нізаторів 2-го Українського наукового з’їзду у 1932 році, учасником багатьох міжнародних фестивалів... Був він також співробітником українських наукових інститутів у Берліні й Варшаві та УТГІ в Подєбра- дах. Всі цінили його наукову співпрацю й нею ко- ристувалися...»
А ще Сергію Прокоповичу чисто по-людськи хо- тілося поділитися власним творчим набутком з цією молоддю, яку хоч і погнали зі своєї землі злі вітри, та вона однаково за ґрунт чіпляється і готова пустити яскраво-зелені й тугі, спраглі життя паростки й паго- ни. Бо дещо встиг він таки, попри лихоліття, зробити на своєму віку. Як архітектор, брав участь у виставках і конкурсах у Києві та Москві, Харкові та Єлисавет- граді, з десяток хіба нагород з тих виставок надій- шло. Після студентської лави відразу на двох роботах у Ковелі починав – розбудовував залізничний вузол станції і в місцевому повітовому земстві ще мав твор- чий клопіт. То з його уяви в місті зродилися земський
шпиталь і жіноча гімназія, школа та інтернат, примі- щення кондукторських та паровозних бригад. У Ки- єві за його проектами виростають чотириповерхові будинки Л. Юркевича і С. Лаврентьєва.
Будував Сергій Прокопович... і вчився. Бо так важливо пізнати історію української архітектури, її в Петербурзі, звісно, не викладали, потрібно са- мому вивчити пам’ятки староукраїнського будів- ництва, зрозуміти стилістику козацького бароко. В оглядових пресових матеріалах його причисляли до тих, хто розробляв новий архітектурний стиль, закладав підвалини українського архітектурного модерну.
А як запросили на будівництво Південно-Захід- ної залізниці, то випало проектувати і будувати лінії залізниць Гришине – Рівне, Яма – Бахмут – Микитів- ка, Федотівка – Скадовськ, інші напрями, а ще при- міщення управління Північно-Донецької залізниці у Харкові, а ще консультувати зведення чималень- кого заводу «Русскокраска» і робітниче містечко на десять тисяч осіб, а ще вілли, готелі та санаторії...
Як знаного фахівця, Сергія Прокоповича за- прошують у журі з розгляду проектів спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченку в Києві. Однак як виникли непорозуміння між членами об’єднаного комітету, він до кінця захищатиме свою точку зору, – коли ж цього не вдасться, завше виважений і толерантний, Тимошенко виходить зі складу журі.
Будь-коли Тимошенко пізнав би свої лінії у будів- лях Сочі, Туапсе й Геленджика, на узбережжі Криму, у Народних домах на Полтавщині, приміщенні зем- ської управи в Костянтинограді... А ще скільки про- ектів та креслень загинуло в Харкові, як прийшли більшовики, – то немов його ненароджені діти.
Не тільки сам Сергій Прокопович розвивався як митець, як архітектор, разом з однодумцями він організовує в Харкові Українське імені Г. Квітки- Основ’яненка літературно-художнє та етнографіч- не товариство. Виставки, в яких беруть участь митці з усієї України, творчі зустрічі – їх згадуватимуть і через десятиліття.