Божі воїни
Шрифт:
— Правда, — визнав Флютик, замислившись, мабуть, вдавано. — Я ставив колись на Дзівіша Боржека з Мілетінка. Другим моїм типом був Гинек з Кольштейна… Але це жоден із них…
— Ти запитуєш чи стверджуєш? Бо я тобі сто разів повторював, що жоден.
— Так, ти ж їх обох добре роздивився… Тоді. Коли я взяв тебе із собою…
— Під Усті? Я пам’ятаю.
Весь пологий схил був устелений трупами, але по-справжньому моторошну картину вони побачили над річкою Здіржніцею, яка текла по дну долини. Тут, частково занурені в червоний від крові мул, височіли гори тіл, людських трупів упереміш із трупами
На другому березі Здіржниці, в районі устіцького гостинця, кіннота і піхота ще мали що робити. Із хмар куряви долинав брязкіт заліза, гуркіт, крики. Землею стелився чорний дим, горіли Пршедліце і Грбовіце, сільця на другому березі річки, бо там теж, судячи зі звуків, тривала різанина.
Коні форкали, крутили головами, щулили вуха, бокували, переступали ногами. Дошкуляла спека.
З тупотом, збиваючи пилюку, до них галопом під’їхали вершники, серед них Рогач з Дубе, Вишек Рачинський, Ян Блег з Тєшніці, Пухала.
— Майже по всьому, — Рогач протяжно харкнув, сплюнув, обтер губи тилом долоні.
– їх було якихось тринадцять тисяч. Ми перебили, за приблизними підрахунками, зо три з половиною тисячі. Наразі. Бо там ще триває робота. У саксонців коні втомлені, не втечуть. Так що ще додамо до рахунку — доб’ємо, як на моє око, — десь так до чотирьох тисяч.
— Може, це й не Грюнвальд, — вишкірився Добко Пухала. Веняви на його щиті майже не було видно з-під шару кривавого багна. — Може, й не Грюнвальд, але теж гарно. Що, милостивий князю?
— Пане Прокоп, — Корибутович ніби й не чув його. — Чи не час подумати про християнське милосердя?
Прокоп Голий не відповів. Рушив конем униз по схилу, над Здіржніцю. Поміж трупи.
— Милосердя милосердям, — гнівно сказав Якубек з Вржешовіц, гейтман Біліни {1} [39] , який їхав трохи позаду. — А гроші грішми! Це ж бо чисті збитки! Он, дивіться, оцей-от, без голови, на щиті золоті перехрещені вила. Значить, Калькройт. Викуп — щонайменше сто кіп дореволюційних грошів. А цей-от, з бебехами наверху, виноградарські ножі в скошеному справа полі, - буде Дитріхштайн. Знатний рід, мінімум триста…
39
Пояснення мір і ваг, що застосовувалися в середньовіччі, монетарних одиниць, незрозумілих слів, переклади латинських сентенцій, пісень, гімнів, хоралів та хронік, бібліографічні дані джерел, а також різноманітні цікаві відомості тієї епохи ви знайдете наприкінці книги. Хоча — одразу попереджаємо — не всі. Адже, як ми знаємо, автор вважає, що самому ритися у словниках, лексиконах та енциклопедіях — це велике задоволення, а позбавляти читача задоволення не годиться (Примітка видавця польського видання).
Над самою річкою Сирітки, які обчищали мертвих,
— У чорному полі зсунуто-протизубчатий срібний пояс, — зауважив без емоцій Якубек з Вржешовіц, знавець, як виявилося, геральдики та економіки. — Значить, Нессельроде. З графів. З п’ятсот було би за шмаркача. Марнуємо ми тут гроші, брате Прокопе.
Прокоп Голий обернув до нього своє селянське обличчя.
— Бог суддя, — хрипко сказав він. — Ці, які тут лежать, не мали Його печаті на чолах. Не було їхніх імен у книзі живих.
— Зрештою, — додав він після хвилини важкого мовчання, — ми їх сюди не запрошували.
— Неплах.
— Що?
— Ти весь час наказуєш за мною шпигувати, твої головорізи весь час лазять за мною. Ти й далі наказуватимеш за мною стежити?
— А що?
— Мені здається, що нема потреби…
— Рейневан. Хіба я тебе повчаю, як ставити п’явки? Якийсь час вони мовчали. Флютик весь час повертався поглядом до обрізаного зашморгу, що звисав зі стелі.
— Щурі, - замислено мовив він, — утікають з тонучого нефа. Не тільки у Шльонську щурі змовляються по грангіях і в замках, шукають протекції з-за кордону, лижуть зади єпископам і герцогам. Бо їхній неф тоне, бо страх кипить їм у дупі, бо кінець примарним надіям. Бо ми вгору, а вони вниз, до клоаки! Корибутович гепнувся, під Усті — погром і побоїще, ракушани розбиті наголову і знищені під Цветтелем, у Лужицях пожежі аж до самого Згожельця. Угерський Брод і Прешбург охоплені страхом, Оломоуц і Трнава дрижать за мурами. Прокоп тріумфує…
— Наразі.
— Що “наразі”?
— Там, під Стршибором… У місті говорять…
— Я знаю, що говорять у місті.
— На нас іде хрестовий похід.
— Це нормально.
— Нібито вся Європа…
— Не вся.
— Вісімдесят тисяч озброєних людей…
— Хрін правда. Тридцять тисяч, щонайбільше.
— Але кажуть…
— Рейневан, — спокійно перебив Флютик. — Подумай. Якби було справді аж так небезпечно, хіба я ще був би тут?
Якийсь час вони мовчали.
— Зрештою, у будь-який момент, — сказав шеф таборитської розвідки, — справи з’ясуються. У будь-який момент. Почуєш.
— Що? Як? Звідки?
Неплах жестом наказав йому мовчати. Показав на вікно. Дав знак прислухатися.
Заговорили празькі дзвони.
Почало Нове Місто. Першою була Марія На Травнічку, відразу після неї Словани на Емаузах, за хвилину вдарили дзвони костелу Святого Вацлава на Здеразі, до хору приєднався Щепан, після нього Войцех і Михайло, після них, гучно й співучо — Діва Марія Сніжна. Невдовзі дзвони зазвучали в Старому Місті — спочатку озвався Егідій, після нього Гавел, нарешті, голосно і тріумфально, Тинський Храм. Потім задзвонили дзвіниці Градчан — у Бенедикта, у Георгія, у Всіх Святих. Насамкінець, найдостойніший, найглибший, найбільш мідний, ударив — і поплив над містом звук дзвону кафедрального собору.
Злата Прага співала дзвонами.
На Ринку Старого Міста була страшна метушня і тиснява. Під ратушу валила маса народу, біля воріт юрмився натовп. Дзвони далі били. Панував неймовірний розгардіяш. Люди штовхалися, перекрикували одні одних, жестикулювали, навколо було видно самі лише спітнілі, червоні від зусилля і збудження обличчя, роззявлені роти. Запалені очі.
— Що таке? — Рейневан хапнув за рукав якогось чинбаря, що смердів дубильним розчином. — Вісті? Є вісті?