Бронзовий чорт
Шрифт:
Заліг десь у потайному місці, звідки легко втекти, – один постріл з «панцеркнакке», машина горить, довкола сум'яття, а ти тікаєш…
Правда, охорона там, певно, метикована, одразу почнуть переслідувати – треба добре вивчити місцевість, десь поблизу поставити мотоцикл, на ньому можна рвонути навіть лісовими стежками: наше вам з китичкою, як казали до війни, бувайте здорові, не чхайте…
Щоправда, варіант з міною в театрі – безпечніший, Іполитов більше схилявся до нього. Головне – одержати перепустку на урочисте засідання, звичайно, одразу таке не робиться, треба налагодити зв'язки, увійти в довір'я, знайти
І зважити на все. Так, недарма каже народна мудрість: сім разів мір, а раз утни.
Зрештою, можна утнути, а можна й не утнути. Є чудовий край – Середня Азія. Колись він жив і працював там – на Турксибі. М'який клімат, довірливі люди, чудові старовинні міста. Якщо виникнуть якісь ускладнення, можна податися туди. Героєві Радянського Союзу там узагалі можна ханьки м'яти. До того ж він чув: таджички дуже вродливі й пристрасні – прибитися до якоїсь красуні, а там – що бог дасть.,.
Іполитов уважно зиркнув на Сулову. Не відводить від нього очей, і навіть тепер, коли тільки почало розвиднюватися і небо на сході лише посвітлішало, можна розгледіти на її обличчі саркастичну посмішку.
Невже прочитала його думки?
Що ж, у проникливості їй не можна відмовити, але ж, дорогенька, думай, що хочеш, а останнє слово за ним.
Так, за ним!
– Сідай, Лідо, – наказав Іполитов, – чула, вони перекрили зону й шукають нас.
– Щось ти став харапудливим, – одповіла безжурно, – шлагбаум минули, тепер усе позаду.
– Ну й дурепа, – лагідно зауважив Іполитов. – Чим далі від'їдемо, тим краще.
Ліда не стала заперечувати. Сіла в коляску якось хильцем, немов змерзла, Іполитов навіть розчулився і погладив її по плечу – що не кажи, а подругу життя на крутих поворотах слід підбадьорити.
Вони проїхали лісом з кілометр чи трохи більше, уже майже зовсім розвиднилося, дорога звузилася, проминули роздоріжжя, і нараз попереду, буквально метрів за п'ятдесят, впало дерево. Іполитов, хоч яку реакцію мав, проїхав ще кілька метрів, не одразу усвідомив, що сталося, але вже через секунду чи дві збагнув: дерева за тихої погоди самі не валяться – різко викрутив кермо й потягнувся до автомата, та його вже схопила Сулова.
– Давай! – вигукнула. – Назад і швидше!
Пролунала автоматна черга – стріляли по них, Іполитов почув свист куль над головою. Газонув і рвонув просто в кущі, а Ліда вже обернулася й відкрила вогонь – куди вона стріляє, адже ж по них б'ють із шмайсерів від поваленого дерева, а вона строчить убік…
Їх урятувало те, що Іполитов кинув мотоцикл узбіччям по кущах, а за кілька метрів дорога повертала. Вже вискочіїли в безпечну зону, а Сулова, незручно спершись коліньми на сидіння коляски, все ще строчила в білий світ. Іполитов поклав їй правицю на плече, стиснув.
– Досить, – наказав, та Ліда не почула. – Кажу, досить, – повторив і легко вдарив по потилиці.
Сулова припинила стрілянину, здивовано повернулася до Іполитова: чого б'ється, адже вона, тільки вона врятувала їх…
Через кілька хвилин вони знову виїхали на роздоріжжя, Іполитов повернув праворуч, бо тут скоро кінчався ліс і можна було об'їхати його.
– Молодець, Лідо, – мовив зовсім щиро. – А ти казала: все позаду. Бачиш, тільки починається.
– Але ж вони стріляли у своїх… – відповіла розгублено. – Ми ж тепер свої, а вони чомусь
– Бандери, – пояснив Іполитов, – хіба не зрозуміла? Ми наштовхнулися на бандерівську засідку.
– Так бандери ж – наші… – Сулова заховала автомат. – Виходить, стріляли по своїх…
Іполитов переможно посміхнувся. Був задоволений собою, своєю миттєвою реакцією, вмінням моментально оцінити становище й прийняти єдино правильне рішення. І ще, хоч і лютував на бандер, які могли покласти їх на лісовій дорозі, подумав: усе гарно і все йде так, як треба. Адже бандери мусять стріляти по них – радянських офіцерах, фронтовиках, які виконують завдання командування. Справді, все йде так, як належить.
Іполитов дав газ і вискочив на бруківку. Згадав: ця дорога позначена на карті і через кілька кілометрів повинна пересікти шосе.
Стара вантажівка гуцала й скрипіла на розбитому шосе, в кузові тряслися четверо з автоматами: лейтенант держбезпеки Юров, капітан з військкомату Шалалай і два бійці. На розвилці машина зупинилася, капітан Шалалай з автоматником вилізли, а машина подеренчала далі.
Шалалай попрвив плащ-намет, суворо подивився на солдата з автоматом.
– Завдання ясне? – запитав.
Перед виїздом усіх їх інструктував начальник районного відділу держбезпеки капітан Варавка, і Шалалай запитав солдата просто так, з цікавості, щоб почути його голос, – був солдат ще зовсім молодий, років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти, а виглядав ще молодшим, мало не хлопчаком, з-під пілотки видніла недавно підстрижена під «нулівку» голова – шкіра там ще не встигла засмагнути й робила солдата якимсь беззахисним з вигляду, він часто шморгав носом і витирав його рукавом шинелі – старої, засмальцьованої і завеликої для хлопця.
– Ясне, товаришу каштан! – відповів солдат тонким голоском і шморгнув носом.
«Теж мені вояка…» – подумав Шалалай і ще раз поправив плащ- намет. Звичайно, поруч солдата з червоним кирпатим носом і тривожними очима капітан видавався досвідченим військовим вовком. Плащ-намет пригнаний на зріст, кашкет з твердою туліею, начищені чоботи. Справжній бойовий офіцер – принаймні Шалалай вважав себе таким: ходив з вип'яченими грудьми й по можливості карбуючи крок, хоч і служив весь час по штабах та військкоматах. Рожевою мрією його був орден, хоча б один бойовий орден, бо поки що кітель його прикрашала тільки одна медаль – «За бойові заслуги». Однак Шалалай був упевнений: неодмінно заслужить орден – ставився до своїх обов'язків педантично, був вимогливий до інших, особливо до призовників, не любив нехлюйства й завжди примушував підлеглих козиряти йому й доповідати за всіма вимогами статуту.
От і зараз: солдат відповів, як і належало, по формі, але не став струнко, і Шалалай зауважив йому.
Солдат одразу підтягнувся, це сподобалося капітанові, але той не витримав і знову шморгнув носом. Шалалай скосував на нього грізно, проте солдат усе ж витер ніс рукавом.
Зрештою, подумав Шалалай, яке йому діло до цього сонливого хлопчака? Через дві чи три години патрулі знімуть, і він більше ніколи не побачить його. Та все ж увесь вигляд цього солдата з синюватою шкірою на голові викликав у нього якщо не роздратування, то підсвідомий протест, він сердито відвернувся від хлопця і почав роздивлятися довкруж.