Будка ч. 27

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Панько Середущий – будник, літ 50, високий, з повною стриженою бородою, в синій блузі, в шапці з ознакою залізничого функціонера.

Олена – його жінка, літ поверх 40, згорблена, зморщена, передчасно зів’яла.

Зося – їх дочка, літ 18,

Прокіп.

Завада – багатий господар, вдовець, літ 45, невеликий, кремезний, трохи лисий, зі шпакуватими, коротко стриженими вусами.

Гнат Сиротюк – парубок, літ 24.

Ксеня – жебруча баба.

Діється в нашім часі.

На авансцені видно від правої куліси до лівої штреку залізної дороги. Коло правої куліси високий сигналовий стовп, коло лівої рампа і ліхтарня на стовпі. За штрекою піднімається скісно вгору насип також через цілу сцену, а на ньому невеличка площа, до котрої від штреки ведуть сходи з поруччям. У глибині сцени залізнича будка з чорним написом на стіні «27». Перед будкою телеграфічний апарат у формі дощаної, сторцем поставленої домовини; від нього йде дріт до будки. В будці два вікна і двері. Над одним вікном видно напис «Каса». О стіну оперта будкарська кругла віха. Попід стіною йде лавка, збоку направо – друга. Декорація показує в глибині вид на поле, здалека село між вербами та садами; бокові куліси – вид на поля, полукіпки, справа далеко лісок. В протягу акції вечоріє.

Коли має піднятися куртина, чути гуркіт воза, що переїздить через штреку, лускання батога, крик: «вйо! вйо!» Коли куртина підноситься, воза вже не видно, тільки Панько з люлькою в зубах, замикає рампу. За рампою Гнат з батогом.

Панько і Гнат.

Панько. То напевно вже всі? Ти остатній їдеш?

Гнат. Та кажу ж вам, що остатній.

(Добуває з-за халяви тютюн і крутить цигаро.)

От дайте огнику, коли ласка. Зрана з дому вибирався та й забув з собою сірничків узяти, прийшлося цілий день коло сіна робити, не куривши. (Закурює.)

Панько. Невелика біда, що троха пропостився. Менше грошей з димом пішло. Я, парубче, в твоїм віці ще й не знав, як смакує тютюн.

Гнат. Е, дядьку, ви в моїм віці, певно, й сном не снили, що колись будете будником при залізниці.

Панько. Та воно-то правда. Поступає світ, нема що казати, тілько не все до доброго.

Гнат. А я гадаю, що не все й до злого. А пощо ви питали, чи вже всі з сіном поїхали?

Панько. Та бачиш, рампу замикаю. Мушу ще йти на штреку, там три мости оглянути, бо о дев’ятій тягаровий їде, а зараз за ним поспішний. То якби ще які над’їхали, мусили би чекати, поки не верну.

Гнат. Ну, а хіба ваших нема дома?

Панько. Та то-то й є, що нема. Пішли обі жати до Завади. Наперся старий рано: конче та й конче ходіть! «Порятуйте, – мовить, – мене сей раз, може й я вас коли чим порятую». Ховай боже, він і справді не раз стає нам у пригоді. То я й казав своїм іти.

Гнат. Ну, бувайте здорові! Не хочу вам часу збавляти. Мої коні також троха відсапалися. Добрий вечір вам!

Панько. Їдь здоров, небоже!

Гнат відходить.

Панько сам, поправляє люльку, йде горі сходами до будки, відчиняє двері, виносить із сіней лопату і, взявши її на плече, йде знов на штреку і починає йти за шинами, десь-не-десь поправляючи лопатою насип, стинаючи зілля, відгортаючи камінець. Далі, зирнувши в напрямі правої куліси, підносить лопату вгору, махає нею і кричить.

Панько. Гей, гей! А чого вас там занесло! От іще погана дітвора, не має де бавитися, та на штреці! Геть мені насип попсують! А не підеш ти відтам один з другим, га! (Біжить з піднесеною лопатою і щезає.)

Якийсь час на сцені пусто. По хвилі з противного боку, від рампи, на насипі показуються Олена і Зося, з серпами на головах, з вузликами в руках, за ними йде Прокіп.

Конец ознакомительного фрагмента.