Буремний Перевал
Шрифт:
— Як вона померла? — повторив він нарешті — і, попри всю свою несхитність, був змушений спертися на стовбур дерева позаду, бо увесь тремтів, знесилений у цій нерівній боротьбі.
«Бідолаха! — подумала я. — Серце й нерви в тебе ті ж, що й у будь-кого з людей! Чого ти удаєш, наче в тебе їх немає? Твоїй гордині не засліпити Господа! Ти змушуєш його катувати тебе, поки він не витягне з тебе жалібного квиління!» А у відповідь сказала лиш:
— Тихо, мов ягнятко! Вона зітхнула і потяглася, мов дитя, яке випадково розбудили і воно знову засинає; а ще через п'ять хвилин серце в неї разочок затріпотіло — і більш не билося.
– І… вона не згадувала про мене? — нерішуче спитав він — наче боявся, що у відповідь на це почує такі подробиці, яких вислухати буде несила.
— Вона так і не опритомніла, і не впізнавала нікого відтоді,
— Дай їй Боже прокинутися в муках! — несамовито скрикнув він, тупнувши ногою, і застогнав у раптовому нападі нестримного гніву. — Вона брехала до свого останнього А подиху! Де вона? Не там — не у небі… і не щезла… де ж ти? О! Ти казала, що тобі байдуже до моїх страждань! А в мене одна молитва — і я твердитиму її, поки не відсохне язик: Катрино Ерншо, ти не спочинеш, доки я живий! Ти сказала, що я тебе вбив — то переслідуй мене! Я вірю, вбиті переслідують своїх убивць; я знаю, привиди блукають землею; будь зі мною завжди — у будь-якій подобі… Зведи мене з глузду, тільки не лишай мене у цій пустці, де я не можу знайти тебе! О Господи! Я не можу про це думати! Не можу жити без мого життя, без моєї душі!
Він бився головою об стовбур дерева і, звівши очі до неба, вив не як людина, а як дикий звір, якого замордували до смерті. Я помітила на корі кілька плям крові; його руки й чоло також були закривавлені: напевне, сцена, що постала перед моїми очима, була лиш повторенням інших, які відбувалися тут усю ніч. Вона не збуджувала в мені співчуття — вона мене жахала; і все ж щось не дозволило мені його зупинити. Але, оволодівши собою настільки, щоб помітити мою присутність, він наказав мені йти геть, і я скорилася. Втішати його — справа вище моїх сил чи можливостей!
Поховання місіс Лінтон мало відбутися наступної після її смерті п'ятниці; до того її труна лишалася відкритою і, прибрана квітами й духмяним зіллям, стояла у вітальні. Лінтон проводив там дні і ночі, мов невсипущий вартовий, а Гіткліф — це зосталося таємницею для всіх, окрім мене, — вартував у парку як не щодня, то щоночі, також не знаючи спочинку. Я з ним не бачилася, та все ж була певна, що він увійде, якщо зможе; й у вівторок, невдовзі як посутеніло і мій хазяїн, знесилений безсонням, був змушений відпочити хоч декілька годин, я ввійшла до зали і розчинила одне з вікон; зворушена стійкістю Гіткліфа, я бажала дати йому змогу востаннє засвідчити шану земній оболонці його божества. Він не проґавив такої нагоди і скористався нею обачно й спритно, не виказавши своєї присутності анінайменшим шерехом. Я б ніколи не дізналася, що він був тут, якби мені не впало в око, що погребальна габа біля лиця небіжчиці трохи зім'ята, а на підлозі лежить завиток світлого волосся, перев'язаний срібною ниткою; роздивившись його, я впевнилася, що він вийнятий із медальйона на шиї Катрини. Гіткліф відкрив медальйон і викинув локон, поклавши на його місце пасмо свого чорного волосся. Я сповила обидва разом і вклала у медальйон.
Містера Ерншо, звісно, було запрошено на похорон сестри; він не з'явився і не передав вибачення, тому, окрім чоловіка, її проводжали в останню путь лише орендарі та слуги. Ізабеллу не запросили.
Катрина, на подив селян, знайшла свій останній притулок не у церкві, під мурованим зводом родинного склепу Лінтонів, і не на подвір'ї, поруч із її власними родичами. Могилу викопали на зеленому схилі у кутку цвинтаря, де огорожа така низька, що вересові й ожинові зарості обплітають її з боку луки, а з-за торф'яних горбків її майже не видно. Чоловік її зараз похований поруч; у кожного в узголів'ї лежить простий камінь, а в ногах — сіра плита, що позначають могили.
Розділ сімнадцятий
Та п'ятниця була одним з останніх сонячних днів перед місяцем негоди. Надвечір погода погіршилася: південний вітер змінився північно-східним, який приніс із собою спершу дощ, а потім і мокрий сніг. Наступного ранку вже ніщо не нагадувало про три тижні літнього тепла: примули й крокуси сховались під білими заметами, жайворонки примовкли, молоде листя на деревах скрутилося й почорніло. І що то був за тоскний, холодний, похмурий ранок! Він тягся поволі; мій хазяїн був у себе, а я влаштувалась у самотинній вітальні, обернувши її на дитячу: на колінах у мене
— Ану цить! Як ти смієш отак гиготіти? А як містер Лінтон почує?
— Вибач! — відповів мені знайомий голос. — Але я знаю, Едгар уже спить; а я просто не можу спинитися.
З цими словами вона підступила до вогню, хапаючи ротом повітря і притискаючи руку до грудей.
— Я бігла всю дорогу від Буремного Перевалу, — заговорила вона, трохи помовчавши, — а як не бігла, то летіла. І злічити не можу, скільки разів я падала. Ох, як мені все болить! Та не лякайся! Я поясню все, тільки-но віддихаюсь. Лишень, будь ласкава, піди й накажи закласти карету, щоб відвезти мене до Гімертона; і скажи, хай пошукають у моїй шафі що-небудь вдягти.
Це була місіс Ізабелла Гіткліф. Здавалося б, їй мало бути не до сміху: розпатлане волосся, з якого стікав сніг із водою, ні хустки, ні капелюшка; вдягнена вона була у дівочу сукню, що більш пасувала до її віку, аніж до сімейного стану, — з великим викотом і короткими рукавами, — і більше нічого. Сукня була з тонкого шовку і, мокра наскрізь, обліпила тіло; на ногах — домашні пантофлі. На додачу до всього, під вухом у неї був глибокий поріз, що не кривавився тільки через холод, а бліде лице було все в синцях та подряпинах; зморена, вона ледь трималася на ногах. Тому, роздивляючись її, я лякалася дедалі більше. — Люба моя панянко, — мовила я, — нікуди я не піду й нічого не слухатиму, поки ви не скинете з себе все, що є на вас,і не перевдягнетеся в сухе; і, звісно ж, ви не поїдете до Гімертона сьогодні — тому замовляти карету ні до чого. — Я будь-що поїду, — відповіла вона, — верхи чи пішки; але я не від того, щоб пристойно вдягтись. І ще… ой, поглянь, як тече по шиї! Це від тепла.
Вона наполягала, щоб я виконала її вказівки — і лише тоді вона дозволить про себе подбати. Тільки потому, як візникові загадали готувати карету, а служниці — вкладати речі, Ізабелла дозволила мені перев'язати рану та допомогти перевдягтися.
— А тепер, Неллі,— мовила вона, коли я скінчила поратись, всадовила її у крісло біля коминка й дала чашку чаю, — сідай навпроти мене і прибери кудись цю нещасну дитину: я не хочу на неї дивитись! Тільки не думай через ті мої дурні смішки, ніби мені не шкода Катрини! Я й плакала також, гірко плакала — в мене є на те причин більше, ніж у будь-кого. Ми з нею так і не помирилися, ти знаєш; я не можу собі цього простити. Та все одно я не збираюся співчувати йому — цьому підлому негідникові! О, дай-но мені коцюбу! Це на мені останнє, що лишилося від нього! — вона зірвала з безіменного пальця золоту обручку і щосили жбурнула її на підлогу. — Я її розламаю, отак! — продовжувала вона з дитячою злістю, — а потім спалю! — і вона схопила понівечену каблучку і кинула у тліючий жар у коминку. — Отак! Хай купляє нову, якщо спроможеться мене повернути! Він може прийти по мене сюди, аби дошкулити Едгарові. Тож я не смію тут лишатися — раптом він надумає таке втнути! І до того ж Едгар іще сердитий на мене, — правда ж? А я не проситиму його про допомогу; не хочу завдавати йому нового клопоту. Сюди я прийшла, бо більше не мала куди подітись; але знала, що не стрінуся з ним, і не збираюсь завдавати йому клопотів. А то б я просто посиділа в кухні, вмилася, зігрілася, попросила тебе принести все, що мені потрібно, і поїхала звідси… кудись подалі від цього клятого… від цієї реінкарнації злого духа! О, як він лютував! Якби він наздогнав мене… Шкода, що Ерншо слабший за нього: я б не втекла, й поки не подивилася, як Гіндлі заб'є його до смерті… Якби це було йому під силу!
— Годі-бо, місіс, не говоріть так швидко, — перервала я. — Ви порушите пов'язку, і знову кров зацебенить. Випийте-но чаю, зведіть дух, і годі вам сміятися: сміх зовсім не до речі в цій оселі — та ще у вашому стані!
— Беззаперечна істина, — відповіла вона. — Ні, ви погляньте на цю дитину! Чого вона весь час вищить? Приберить її куди-небудь, щоб я не чула; лише на годину, більше я тут не затримаюсь.
Я подзвонила і викликала служницю, щоб та забрала дитя; потім спитала Ізабеллу, що змусило її втекти з Буремного Перевалу в такому недоречному вигляді й куди вона збирається їхати, якщо не хоче лишитися з нами.