Чарівник Земномор'я
Шрифт:
Тепер їм доводилося гребти не за вітром, а проти нього, і це було нелегко. Хвилі, б'ючи в борт корабля, раз у раз збивали його з курсу: хитавиця була жахливою, воду доводилося вичерпувати безупинно. При цьому гребці пильнували, щоби не випасти за борт. Штормові хмари закрили небо і все навколо огорнула майже безпросвітна темрява. Час від часу на заході змигував промінчик, і тоді корабель виправляв курс. Нарешті вітер трохи вщух, а світла попереду побільшало. Вони гребли і гребли, аж поки після чергового удару веслами не вирвалися з пелени дощу, і корабель не опинився у царстві тиші та спокою.
Керманич, налягаючи на довге весло, закричав:
— Капітане! То насправді земля чи марево?
— Тримай на землю, ти, безмозкий бовдуре! А ви, нікчемні сини рабів, давайте гребіть! Це Твільська бухта і Роукський пагорб, якщо якийсь йолоп цього не бачить! Гребіть!
Отак, під биття барабану, стомлено налягаючи на весла, вони увійшли у затоку. Тут панувала така тиша, що згори, з міста, вчувалися людські голоси, подзвін, і лише віддалеки доносився штормовий рев і гуркіт.
Небо зусібіч було затягнене грозовими хмарами, які не досягали острова. Над Роуком у чистому та безхмарному небі одна за одною спалахували зорі.
ШКОЛА ЧАРОДІЇВ
Цю ніч Гед провів на борту "Тіні", а вранці попрощався зі своїми морськими побратимами. Коли хлопець сходив на берег, йому услід неслися щонайкращі побажання. Твіль був невеличким містечком. Уздовж його небагатьох вузьких і стрімких вуличок тісно скупчились високі будинки. Гедові, проте, здавалося, що він потрапив у велике місто. Не знаючи дороги, він запитав першого перехожого, як знайти Архімага Роукської школи.
— Мудрому не треба запитувати, а дурень розпитує марно, — відповів перехожий, змірявши хлопця швидким поглядом, і пішов собі далі.
Гед попрямував вуличкою вгору і вийшов на площу, з трьох сторін оточену будинками з гостроверхими шиферними дахами, а з четвертої — величезною кам'яницею, схожою на середньовічну фортецю чи замок, із високою стіною на площу. Наверху цієї стіни знаходилися маленькі віконечка, що височіли над дахами міських будинків. Унизу, на майдані, до стіни притулилося декілька крамарських яток, між якими туди-сюди снували люди. Гед запитав у бабусі з кошиком мідій, чи не знає вона, де знаходиться Архімаг школи, на що старенька відповіла:
— Ти ніколи не знайдеш Архімага там, де він є насправді, та інколи зможеш знайти його там, де його немає, — і жінка заходилася далі гучно пропонувати свій товар.
Біля рогу стіни Гед побачив дерев'яні дверцята, підійшов до них і сильно постукав. Двері відчинив дідок. Хлопець запитав:
— Скажіть мені, де Архімаг школи, але без жодних загадок, заради Бога! У мене до нього лист від мага Ре-Альбійського, Оґіона!
— Це школа, — відповів лагідно дідок. — А я — воротар. Заходь, якщо зможеш.
Гед зробив крок, і йому здалося, що він зайшов у двері. Проте виявилося, що він, як і раніше, стоїть на бруківці знадвору. Хлопець знову ступив уперед і знову залишився перед дверима.
Воротар доброзичливо спостерігав за ним.
Гед не розгубився, він скоріше розлютився. Йому все більше здавалося, що з нього кепкують. Словами і жестами хлопець створив закляття на відчинення дверей, якого колись навчився у тітки. З-поміж усіх відомих йому заклять це вдавалося Гедові найкраще, і тепер він створив його не гірше, ніж будь-коли. Однак це були лише чари сільської ворожки, і вони не подужали тих могутніх сил, що охороняли вхід.
Після невдалої спроби зайти Гед певний час стояв на бруківці. Врешті-решт, поглянувши на старого, котрий чекав по той бік дверей, неохоче зізнався:
— Я не можу зайти, допоможіть мені.
— Назви своє ім'я, — мовив воротар.
Гед трохи завагався, адже людина ніколи не вимовляє вголос просто так своє ім'я, хіба що тоді, коли її життю загрожує смертельна небезпека.
— Я — Гед, — голосно мовив він.
Зробивши крок, хлопець увійшов у відчинені двері. І тут йому здалося, що хоча площа позаду була осяяна сонцем, услід за ним майнула ледь помітна тінь.
Коли він озирнувся, то побачив також, що вхідні двері зроблені не зі звичайного дерева, як йому видалося раніше, а зі слонової кістки. Причому, із суцільного шматка, без жодних швів. Згодом він дізнався, що їх вирізали із зуба Великого Дракона. Крізь них тьмяно просвічувалося знадвору сонячне світло, а на одвірках красувалось вирізьблене тисячолисте Дерево Життя.
— Ласкаво просимо у цей дім, хлопче, — сказав воротар і мовчки провів його нескінченними залами та коридорами у внутрішній двір, що ховався у незбагненних закутках будівлі.
Двір був вимощений бруківкою, вгорі височіло безкрає небо, а на газоні під молодими деревцями у сонячному промінні мінливо вигравав фонтан. Деякий час Гед залишався сам. Він мовчки стояв і серце його тривожно калатало. Хлопець відчував, що навколо нього кипить якась незрима та копітка робота невідомих і могутніх сил. І несподівано для себе він осягнув у цьому загадковому місці чиюсь незриму присутність. Потаємний голос підказував, що це місце вибудуване не лише з каменю, а й з магії, яка сильніша за камінь. Гед знаходився у самому центрі Обителі Мудреців, а над ним — тільки небо.
Несподівано він побачив чоловіка в білому, що стояв у другому кінці двору й дивився на нього крізь струмені фонтану. Їхні погляди зустрілись, і в цю мить у гіллі дерев голосно заспівала пташка. На своє здивування Гед розумів і той пташиний спів, і шепіт води, що дзюрчала у фонтані, і чому хмари в небі змінюють свою форму; він знав, звідки прилетів і де втишиться вітерець, що тихо шурхотів у листі дерев. Хлопцеві здалося, що й сам він є лише словом, промовленим сонячним сяйвом.
Ця мить промайнула, і Гед, як і навколишній світ, стали такими, як і раніше. Гед ступив уперед і схилив коліна перед Архімагом, подаючи листа від Оґіона. Архімаг Немерле, наставник Роукської школи, приязно привітав хлопця. Він був дуже старим, казали, що найстарішим з-поміж усіх у Земномор'ї. Його голос нагадував пташиний спів, а волосся, борода й одяг були такими білосніжними, що здавалося, ніби час вимив із цього чоловіка все важке і темне, як океан за сотню літ вимиває шматок дуба.