Чарівний талісман (збірник)
Шрифт:
– І торік казали — після Нового року, і зараз…
— Ну… ну, рибко моя, ну ти ж знаєш, він дуже гарний спеціаліст, він там так потрібен, його просять іще лишитися… Ну скоро вже, скоро… — голос у бабусі Світлани тремтів.
Вітя давно не бачив, щоб бабуся так хвилювалася. Навіть першого вересня…
— А що сталося, Вітю, сонечко, що сталося? Тебе хтось образив? Може, ударив? Куця моя! — в голосі бабусі вже була паніка, переляк.
— Та ні! — махнув рукою Вітя. — Ніхто мене не вдаряв. І не ображав. Просто…
Ну що їй пояснювати, бабусі? Вона хороша. Дуже хороша.
І у Віті ж такий тато!
Він завжди усміхається Віті з фотографії, що стоїть на письмовому столі у Вітиній кімнаті. Так весело, так сонячно, так променисто всміхається, як не всміхається ніхто в цілому світі. Й очі в нього такі добрі, такі ніжні, такі розумні, що одразу видно, яка він людина.
А людина він надзвичайна. Коли бабуся розказує про нього, в неї самої очі світяться, як дві зірочки.
Бабуся Світлана дуже любила Вітиного тата, свого зятя Гришу, Григорія Михайловича. Може, тому, що він вигадник, фантазер, як і вона. Чи тому, що він спортсмен?
На тій фотографії, з якої він усміхається, він у спортивному костюмі.
Чи тому, що він узагалі — взірець усіх чеснот, як вона вважала, взірець людяності, мужності, чесності, доброти, благородства…
Незвичайна він людина.
І листи тато писав незвичайні. Дуже ніжні й веселі. І захопливі. Якісь казково-пригодницькі, фантастичні. У кожному листі була якась таємниця, загадка. То печера з доісторичними коштовностями. То НЛО, нерозпізнаний літаючий об'єкт. То не відоме науці плем'я гігантів у джунглях Африки, то колонія колишніх військових злочинців…
І в усіх тих татових захопливих казкових пригодах діяла добра й всевладна чарівниця — Міс Таємниця, яка нібито завжди допомагала йому, приходила, як він писав, «на виручку» у скрутні моменти. І все завжди закінчувалося гарно й весело. Тато називав її по-закордонному «Міс Таємниця», певне, тому, що сам був за кордоном. Мабуть, тато дуже скучив за Вітею, тому й писав такі листи.
Чимось ті листи нагадували бабусині казки. Вітя не знав, хто в кого навчився — тато в бабусі Світлани чи бабуся в тата. Але то не мало значення. Коли люди живуть разом і люблять одне одного, то часто переймаються звичками, інтонаціями, навіть словами. Вітя чомусь думав, що то бабуся Світлана надихалася татовими листами. Татові листи все-таки були цікавіші.
Шкода тільки, що тато не любив фотографуватися. З Африки він прислав лише кілька фотографій, та й то вони були групові, і тата на них було не дуже добре видно.
А кожну татову фотографію Вітя роздивлявся по тисячу разів і знав кожну деталь напам'ять. І ту, де він «крутить сонце» на турніку, і ту, де пливе в басейні, і ту, де біжить стометрівку на стадіоні. І ту, де несе маму на руках, а вона обняла його за шию, сховала обличчя в нього на грудях, а він сміється, і вітер куйовдить його волосся…
VII
На мітлі сидіти було дуже зручно. Навіть не відчувалося, що ти сидиш. Невагоме тіло наче саме линуло в повітрі.
Незнайомка сиділа ззаду і тримала Вітю за плечі. Дотики її рук були приємно-ніжні, як у бабусі Світлани.
Вітя напівобернувся і звів на неї очі.
Вітер розмаював, розвівав чорну вуаль і довге м'яке волосся.
І знову Вітя не побачив її обличчя, а тільки великі сині очі за вуаллю.
— Ви — Міс Таємниця? — несподівано для самого себе спитав Вітя.
Незнайомка нічого не відповіла, тільки очі її засміялися й підморгнули йому.
І Віті раптом стало легко й весело. Наче він відчув подих тата.
На мить вони влетіли у велику білу хмару, потім виринули з неї, і Вітя побачив унизу землю.
Вони підлітали до величезного похмурого замку на горі. Велике вітражне вікно з намальованими на ньому страшними потворами було відчинене, і вони влетіли всередину замку.
У просторому напівтемному вогкому залі стояв під стіною царський трон у вигляді роззявленої пащі жахливого страховиська, і на тому троні сидів хтось волохатий, зубатий, з очима, як у нічної сови.
Вони плавно підлетіли майже до самого трону й приземлились на блискучий, немов дзеркало, паркет, на якому були викладені з дерева різні потвори, ще страшніші, ніж на вітражах.
Холодні хижі очі з трону глянули просто на Вітю, і він зіщулився від того погляду.
— Не бійся, — тихо прошепотіла йому на вухо Міс Таємниця. — Він тебе не бачить. Нас ніхто тут не бачить.
Перед троном стояли навколішки троє: двоє чоловіків (худий з гачкуватим носом, і опецькуватий з квадратними щелепами) і жінка з ріденьким волоссям, зібраним на потилиці в кумедний вузлик, і гострим лисичкуватим обличчям:
Жінка вклонилася до підлоги, аж стукнулася лобом, і почала противним скрипучим голосом:
— Ваша Злість! Дозвольте доповісти. Ваша слуга Баба Яга поводиться просто неприпустимо.
— Що таке? — проскреготало з трону.
— Розказую. Значить, так… — жінка випросталася. — Сьогодні вранці я, як завжди висока й струнка, виходжу надвір, щоб, як у нас заведено, висмикнути у курей пір'я, вдарити поліном льоху, прищипнути коту хвоста, ну ви ж знаєте. Іду. І раптом хтось підставляє мені ногу, і я — беркиць! — падаю. Кури весело сокочуть, кіт нявчить-заливається. Я озираюсь — ніде нікого. Ступаю кілька кроків, знову об щось перечіпляюсь і — знову падаю. Озираюся — ніде нікого. Ну! Ще кілька кроків і… Назад я повзла навкарачки. Уявляєте. Прем'єр-міністр! Княгиня! Графиня! Баронеса! Повзе навкарачки. Жах! Ну хто це міг бути? Хто в нас може таке виробляти? Тільки вона — нечиста сила! Приповзаю в кабінет. Натискаю на кнопку. Викликаю. Приходить. Накульгує. «Що, — питає, — таке?» — «Ах ти, — кажу, — сяка-така! Що ти, — кажу, — собі дозволяєш!» — «А що таке?» — кліпає вона невинно очима. «А таке, — кажу, — що ти, нечиста сила, ніжку прем'єр-міністру підставляєш!» — «Я-а-а?!» — вирячилася вона на мене і… Я, Ваша Злість, навіть повторити не можу, що вона мені наговорила, накричала. Наче я не прем'єр-міністр, княгиня, графиня, баронеса, а казна-що, перекупка на базарі. Та щоб у неї після цього останні зуби повипадали, нога кістяна переламалася! Щоб її…