Чайка Джонатан Лівінгстон
Шрифт:
— Що ти тут робиш? Скеля... Невже я не... помер?...
— Ох, Флетче, отямся. Подумай трошки! Якщо ти говориш зі мною, отже, ясно, що ти живий, чи не так? Нічого не вдієш, у тебе просто різко змінився рівень свідомості. Тепер вибір за тобою. Ти можеш лишитися тут і навчатися на цьому рівні — до речі, не набагато вищому від попереднього, — а можеш повернутись і працювати зі Зграєю далі. Старійшини сподівалися, що трапиться якесь лихо, та не думали, що ти станеш їм у нагоді так
— Звісно, я хочу повернутися до Зграї. Я ж тільки почав заняття з новою групою!
— Ну то й чудово, Флетчере. Пам’ятаєш, ми говорили, що тіло — це не що інше, як думка?..
Флетчер потрусив головою, випростав крила і розплющив очі, лежачи біля підніжжя скелі, посеред натовпу чайок. У Зграї зчинився страшенний галас, коли всі побачили, що він ворухнувся.
— Живий! Умер, а потім ожив!
— Торкнувся його крилом! Оживив! Син Великої Чайки!
— Ні! Він сам каже, що ні! Він диявол! ДИЯВОЛ! З’явився на погибель Зграї!
Чотири тисячі чайок, налякані тим, що побачили, закричали: «ДИЯВОЛ!» — і цей крик прокотився над юрмою, мов шалений вітер у бурю. Очі в них горіли, дзьоби були міцно стиснуті, і вони посунулися вперед, палаючи жагою вбивства.
— Може, нам краще покинути їх, Флетчере? — спитав Джонатан.
— Та я б не заперечував...
Мить — і вони вже були за півмилі звідси, а вбивчі дзьоби спіймали порожнє повітря.
— Чому, — задумано мовив Джонатан, — чому найважче у світі — це переконати птаха, що він вільний, адже він сам може пересвідчитись у цьому, досить лише докласти трохи зусиль! Чому це так важко?
Флетчер усе ще кліпав очима, дивуючись незбагненній зміні.
— Що ти зробив? Як ми сюди потрапили?
— Ти ж начебто хотів опинитися подалі від цього збіговиська?
— Так! Але яким чином ти...
— Як усе інше, Флетчере. Практика.
До ранку Зграя забула про своє божевілля, та Флетчер не забув.
— Джонатане, пам’ятаєш, ти колись казав, що треба любити Зграю настільки, аби повернутися до неї й ділитися знаннями?
— Так, звісно.
— Я не розумію, як можна любити збіговисько розлючених птахів, що ледь не вбили тебе.
— О Флетче, ти й не мусиш це любити! Звичайно, не треба любити ненависть і зло.
Ти просто повинен бачити кожну чайку такою, яка вона є насправді, бачити в усіх добро і допомагати їм, аби вони й самі змогли побачити свою істинну сутність. Ось що я називаю любов’ю. І коли ти цього навчишся, ти збагнеш, яка то цікава річ!
От, наприклад, був собі такий молодий птах запальної вдачі — чайка Флетчер Лінд. Він став Вигнанцем, ладен був битися на смерть із усією Зграєю й готувався створити для себе власне пекло на Далеких
Скелях. А зараз він створює свої власні небеса і веде туди всю Зграю.
Флетчер обернувся до Джонатана, і в його очах майнув переляк.
— Я веду? Що ти хочеш сказати? Ти наш учитель. Ти не можеш нас покинутиІ
— Не можу? А тобі не спадало на думку, що десь можуть бути інші зграї та інші Флетчери, що їм учитель потрібний іще більше, ніж цьому Флетчеру, бо він уже знайшов шлях до світла?
— Я? Джоне, я проста чайка, а ти...
— ...єдиний Син Великої Чайки, так? — Джонатан зітхнув і подивився на море. — Тобі я більше не потрібний. Усе, що тобі треба, — це і далі пізнавати самого себе, з кожним днем усе ясніше бачити справжнього Флетчера, для якого не існує межі. Він — твій учитель. Ти мусиш його розуміти і коритись йому, от і все.
А наступної миті тіло Джонатана заясніло тріпотливим блиском і почало танути в осяйному мареві.
— Не дозволяй їм вигадувати про мене дурні байки та робити з мене бога. Обіцяєш, Флетче? Я — чайка. Я люблю літати, може...
— ДЖОНАТАНЕ!
— Бідолашний Флетче! Не вір своїм очам. Усе, що вони бачать, це межі. Довіряй внутрішньому зору, осягни те, що вже знаєш, — і шлях до неба відкрито.
Марево зникло. Джонатан розтанув у повітрі.
Трохи згодом Флетчер змусив себе злетіти у небо і зустрівся з групою учнів-новачків, які з нетерпінням чекали першого уроку.
— Насамперед ви мусите зрозуміти, — похмуро мовив він, — що чайка — це необмежена ідея свободи, образ Великої Чайки, і все ваше тіло — від кінчика одного крила до кінчика другого — це не що інше, як ваша думка.
Молоді чайки глузливо дивилися на нього. «Ну, друже, — думали вони, — це щось не надто схоже на урок польоту».
Флетчер зітхнув і вирішив почати з іншого.
— Кхм. Отже... гаразд, — мовив він і прискіпливо подивився на них. — Почнемо з горизонтальних польотів.
І, сказавши це, він раптом зрозумів, що його друг і справді мав не більше божого дару, ніж сам Флетчер Лінд.
«Межі немає, Джонатане? — подумав він. — Ну то що ж, скоро настане час, коли я вирину з повітря на твоєму березі і зможу тебе дечому навчити!»
І хоча Флетчер намагався дивитись на своїх учнів з належною суворістю, він на мить побачив їх такими, якими вони є насправді, і вони не просто сподобалися йому — в цю мить він їх полюбив. «Межі немає, Джонатане?» — подумав він і всміхнувся. І рушив у свій політ до знання.