Черлені щити

Малик Владимир Кириллович

— Каюся, винен, один я винен, що так трапилося, — зізнався зрештою князь. — Та лихо стало спільним, І зараджувати йому треба гуртом, бо одному мені незмога!

Коли проспівали перші півні, вони встали з-за столу, і Славута провів Ігоря на спочинок.

— Спи, княже, спи спокійно, бо завтра

нелегкий день — зустріч з великими князями!

А сам узяв свічку, пройшов у свою хоромину-бібліотеку і сів на твердий дерев'яний стілець з високою різьбленою спинкою. Довго сидів замислений, заглиблений у потаємні думи, у якусь свою гризоту, що, мов шашіль, точила серце І душу і не давала ні спочинку, ні спокою. Потім дістав пісні Бояна, потримав книжку в руках, ніби зважував, яка в ній вага, полистав, хоча знав там кожне слово напам'ять, врешті рішуче відсунув набік, поклав перед собою чистий аркуш пергаменту, розгладив його рукою і вмокнув біле гусяче перо в каламар.

Зітхнув:

— Ну, великий Бояне, допоможи мені. Ти ж зумів, віщий!

Потріскувала і миготіла у бронзовому підсвічнику воскова свічка, тихо озивався у темному закутку цвіркун, з городського валу долітав приглушений крик сторожі: слухай!

Та він того не чув і не бачив.

Перед його внутрішнім зором зринали одна за одною картини недавно відшумілої битви: криваве сонце, що ледь просвічувало крізь куряву, протяжний посвист половецьких стріл, грім щитів, іржання коней, зграї вороння, що злетілися з усього Половецького степу і затьмили півнеба, крики поранених, мольби і прокляття вмираючих… То Ігореві вої списами скородили чорну землю, кровію поливали, а трупами засівали. Тугою зійшов той посів на Руській землі… І тоді рука твердо вивела:

Не лепо ли ны бяшеть, братие, начяти старыми словесы трудных повестий о полку Игореве, Игоря Святославича? Начати же ся той песни по былинам сего времени, а не по замышлению Бояню…

* * *

Київ. Літня ніч 1185 року. Дерев'яний боярський дім. Простора кімната, начинена книгами та зброєю.

Горить, потріскуючи, свіча.

А за столом схилився над аркушем пергаменту життям умудрений, літами усріблений муж, книжник, громадянин, якого далекі нащадки через багато-багато століть назвуть геніальним поетом.

Тут, у тихому завулку, неподалік від Золотих воріт та святої Софії, того вечора почало творитися чудо, творитися безсмертне "Слово о полку Ігоревім".

Славута!

Назвемо співця так. Назвемо цим прекрасним прадавнім словом, поки щасливий випадок не відкриє нам його справжнього наймення. У грізну годину лихоліття, коли хоробрий, але необачний князь Ігор відчинив ворогам ворота на рідну землю, весняним громом, вічовим дзвоном пролунав його могутній голос, звернутий до всіх руських князів: досить чвар і міжусобиць, опустіте вже стяги свої, вкладіть у піхви мечі свої, пощерблені у братовбивчих війнах, черленими щитами загородіте Полю ворота на Русь!

Мовкне під зорями Київ. Скрипить перо. Гуде у жилах кров. Горить свіча…

1982–1985