Червоні вітрила
Шрифт:
— А, це ти, Летико! — сказав Ґрей. — От поглянь на неї. Що, гарна?
— Дивовижне художнє полотно! — пошепки заволав матрос, який полюбляв книжні вислови. — В розсуді обставин є щось прихильне. Я зловив чотири мурени і ще якусь гладку, мов пухир.
— Тихіше, Летико. Вшиваймося звідси.
Вони відійшли у кущі. Їм слід було б тепер звернути до човна, та Ґрей зволікав, розглядаючи далечінь низького берега, де над зеленню й піском ллявся вранішній дим бовдурів Каперни. В цьому димі він знову побачив дівчину.
Тоді він уже рішуче звернув, спускаючись уздовж схилу; матрос, не питаючи, що сталося, йшов позаду; він відчував, що знову настала обов’язкова мовчанка. Вже біля перших
— Чи не визначиш ти, Летико, твоїм досвідченим оком, де тут трактир?
— Напевне, он той чорний дах, — зметикував Летика, — а втім, може, й не він.
— Що ж у цім даху примітного?
— Сам не знаю, капітане. Голос серця, та й годі.
Вони підійшли до будинку; то і справді був трактир Меннерса. В розчахному вікні на столі видніла пляшка; біля неї чиясь брудна рука доїла шпакуватий вус.
Хоча година була рання, в загальній залі трактирчика сиділо три чоловіка. Біля вікна сидів вугляр, власних п’яних вусів, що їх ми вже помітили; поміж буфетом і внутрішніми дверми зали, за яєшнею й пивом, містилося двоє рибалок. Меннерс, довготелесий молодик, з веснянкуватим пісним видом й тим особливим виразом хитрої моторности в присліпуватих очах, який притаманний гендлярам узагалі, перетирав за шинквасом посуд. На брудній підлозі лежала сонячна хрестовина вікна.
Насилу Ґрей ступнув у стягу курного світла, як Меннерс, шанобливо вклоняючись, вийшов із-за свого захистку. Він відразу ж угадав у Ґреєві справжнього капітана — розряд гостей, яких рідко доводилося йому бачити. Ґрей попросив рому. Накривши стіл пожовклою в шамотні людській скатертиною, Меннерс приніс пляшку, лизькнувши перед тим язиком кінчик відклеєної наліпки. По тому вернувся за ляду, глипаючи уважно то на Ґрея, то на тарілку, з якої відколупував нігтем щось присохле.
Поки Летика, взявши шклянку обіруч, скромно шушукався з нею, зиркаючи у вікно, Ґрей погукав Меннерса. Хін самовдоволено вмостився на краєчку стільця, потішений цим зверненням, і потішений саме тому, що воно виразилося простим покивом Греєвого пальця.
— Ви, звичайно ж, знаєте тут усіх мешканців, — спокійно заговорив Ґрей. — Мене цікавить наймення молодої дівчини в хусточці, в сукні з рожевими квіточками, темно-русявої й невисокої, віком від сімнадцяти до двадцяти років. Я зустрів її недалеко звідси. Як її на ймення?
Він сказав з твердою простотою сили, яка не дозволяє відмикуватися від даного тону. Хін Меннерс внутрішньо закрутився й навіть ледве усміхнувся, та зовнішньо скорився характерові звернення. Втім, перш ніж відповісти, він помовчав — лише від безплідного бажання здогадатися, в чому справа.
— Гм! — сказав він, піднімаючи погляд у стелю. — Це, либонь, Корабельна Ассоль. Вона несповна розуму.
— Справді? — байдуже сказав Ґрей, відсьорбуючи довгий ковток. — Як же це трапилося?
— Якщо так, то послухайте, коли ваша ласка.
Й Хін розповів Ґреєві про те, як років сім тому дівчинка розмовляла на березі моря зі збирачем пісень. Звичайно, ця історія, відтоді як жебрак ствердив її буття в тому ж таки трактирі, набула обрисів грубої й дешевої обмови, та суть лишилася недоторканною.
— Відтоді так її й зовуть, — сказав Меннерс, — зовуть її Ассоль Корабельна.
Ґрей механічно зиркнув на Летику, який і далі був тихий та скромний, відтак його очі звернулися до курного шляху, який пролягав біля трактиру, й він відчув немовби удар — одночасний удар у серце й у голову. Шляхом, обличчям до нього, йшла та самісінька Корабельна Ассоль, до якої Меннерс допіру поставився клінічно. Дивовижні риси її обличчя, що нагадували таїну непозбутньо хвилюючих, хоча простих слів, постали тепер перед ним у світлі її погляду. Матрос і Меннерс
— Ще можу повідомити вам, що її батько справжнісінький мерзотник. Він утопив мого татуся, мов кота якогось, нехай господь простить. Він…
Його урвав несподіваний, дикий рев позаду. Страхітливо вивалюючи очі, вугляр, струснувши з себе хмільне заціпеніння, раптом гаркнув співами, та так люто, що всі здригнулися:
Кошикарю, кошикарю,
Лупи з нас за коші!..
— Знов ти надудлився, вельботе клятий! — заволав Меннерс. — Іди геть!
…Та тільки бійся потрапляти
В наші райськії кущі!..
–
закликав вугляр й, мовби нічого не сталося, втопив свої вуса у хлюпанні шклянки.
Хін Меннерс обурено стенув плечима.
— Чортзна-що, а не чоловік, — сказав він із жахітливою гідністю жмикрута. — Щоразу така історія!
— Більше ви нічого не можете розповісти? — поспитався Ґрей.
— Це я? Та кажу вам, що батько її — мерзотник. Через нього я, милостивий паночку, осиротів і ще дітваком повинен був самостійно підтримувати тлінне прогодування…
— Ти брешеш! — несподівано сказав вугляр. — Ти брешеш так мерзенно й ненатурально, що я протверезився.
Хін і рота не встиг розтулити, як вугляр звернувся до Ґрея:
— Він бреше. Його батько теж брехав; брехала й мати. Така порода. Можете бути спокійні, що вона так само здорова, як ми з вами. Я з нею розмовляв. Вона сиділа на моєму возі вісімдесят чотири рази чи трохи менше. Коли дівчина йде пішки з міста, а я продав вугілля, то я вже неодмінно посаджу дівчину. Нехай вона сидить. Я кажу, що в неї добра голова. Це зараз видно. З тобою, Хіне Меннерсе, вона, зрозуміло, не скаже й двох слів. Та я, мостипане, у вільній вугільній справі зневажаю суди й обмови. Вона говорить, як велика, та чудернацька її балачка. Прислухаєшся — немовби все те самісіньке, що ми з вами сказали б, а в неї те саме, та не зовсім так. От, наприклад, якось зайшло діло про її ремесло. «Я тобі що скажу, — каже вона і тримається за моє плече, як муха за дзвіницю, — моя робота не нудна, от лише знай хочеться вигадати особливе. Я, каже, хочу добрати такого способу, щоб у мене на дошці сам плавав човен, гребці гребли б насправжки; потім вони пристають до берега, віддають причал і любесенько, мов живі, сядуть на березі підобідувати». Я, значицця, зареготавсь, мені, виходить, смішно зробилося. Я кажу: «Ну, Ассоль, адже це таке твоє діло, й думки тому в тебе такі, а довкруг поглянь: всі в роботі, мов у бійці». — «Ні, — каже вона, — я знаю, що знаю. Коли рибалка ловить рибу, він гадає, що зловить велику рибину, якої ніхто не ловив». — «Ну, а я?» — «А ти? — сміється вона. — Ти, певне, коли навалюєш вугіллям кошика, то гадаєш, що він зацвіте». Ось яке слово вона сказала! Тої ж хвилі смикнуло мене, зізнаюся, глянути на порожнього кошика, й так мені увійшло у вічі, ніби з лозин поповзли бруньки; луснули ці бруньки, бризнуло по кошикові листям і пропало. Я трохи витверезився навіть! А Хін Меннерс бреше як шовком шиє — я його знаю!
Вважаючи, що розмова перейшла в неприховану образу, Меннерс пронизав вугляра поглядом і сховався за ляду, звідки гірко поцікавився:
— Накажете подати що-небудь?
— Ні, — сказав Ґрей, дістаючи гроші, — ми встаємо й ідемо. Летико, ти залишишся тут, повернешся увечері й будеш мовчати. Дізнавшись усе, що зможеш, передай мені. Ти втямив?
— Предобрий капітане, — сказав Летика з певною фамільярністю, яку викликав ром, — не втямити цього може хіба що глухий.