Чудеса в Гарбузянах
Шрифт:
І спершу жінка, а за нею й чоловіки попрямували до хлопців.
— Здрастуйте, хлопці! — підкреслено щирим голосом, яким завжди розмовляють городяни з сільськими хлопцями, привіталася жінка.
Чоловіки мовчки кивнули.
Марусик і Журавель чемненько підвелися з колодок. Марусик був у цю мить як з хреста знятий.
— Ми з кіностудії, — сказала жінка. — Я — режисер. Це — головний оператор. Це — художник. А це — директор картини. Знімаємо фільм для дітей. Про пригоди сільських хлопчаків. Шукаємо натуру, тобто село,
Хлопці перезирнулися.
— Та що там питати! Оцей, по-моєму, за типажем абсолютно підходить,— Курнатовський кивнув на Марусика.— Точно за сценарієм. Кирпатий, веснянкуватий... Абсолютно.
Тепер уже перезирнулися кіношники.
Довготелесий оператор глянув на Марусика і підняв угору одну брову. Що це мало означати — чи схвалення, чи сумнів — важко було сказати...
Щуплявий художник Гелій Борисович підбадьорливо усміхнувся Марусику — теж невідомо, чи співчуваючи, чи вітаючи його.
Марусик, здавалося, от-от знепритомніє.
— А що? Можна. Спробуємо. Спробуємо,— лагідно промовила режисерша.— Як твоє прізвище, хлопчику? Ім'я, адреса...— Вона вийняла з кишені джинсів блокнота. Директор Курнатовський запобігливо простягнув їй авторучку.
Прізвище, ім'я і адресу Марусика сказав Журавель. У самого Марусика відібрало мову.
...Вже давно розвіялася пилюка після того, як поїхали кіношники, і Бровко вже замовк, заспокоївся, заліз у будку, а Марусик усе ще не міг прийти до тями.
Він важко дихав широко розкритим ротом, наче риба, щойно витягнута з води.
— Ти що? Отетерів від щастя, чи що? Схаменись!— Журавель ляснув його долонею по спині.
Але Марусик не зреагував. Не на жарт наполошений, Журавель ляснув його ще раз — з усієї сили. Марусик поточився, мало не впав, і нарешті вимовив пересохлими губами;
— Жа... жаб'яча лапка...
— Що?— Журавель відчув, як у нього похололо в животі.
— Жаб'яча лапка,— повторив Марусик і перевів на Журавля скляний погляд.— Я ще вчора подумав, чого мені найбільше хотілося б. І вирішив — мабуть, стати кіноартистом. І от, бачиш...
— Тю!— тільки й зміг вимовити Журавель.
Саме тут почулося диркання мотоцикла і до воріт під'їхали Сашко Циган з батьком.
Батько зсадив Сашка біля хлопців, розвернувся і зник за курявою.
Сашко Циган був обвітрений, розчервонілий, радісно збуджений. — Здорові будьте, хлопці!— бадьоро вигукнув він і раптом, пильно глянувши на них, здивовано підняв брови вгору.— Що це ви якісь, наче вас із криниці тільки що витягли? Що трапилося?
І Журавель, збиваючись, почав розповідати, що саме трапилось.
Сашко Циган слухав, і на обличчі його мінялася, як то кажуть, ціла гама переживань: і здивування, і захоплення, і жаль, що його не було в цей час, і, не будемо приховувати, заздрість до Марусика.
На закінчення Журавель поспішив додати:
— Не хвилюйся, ні я, ні ти за сценарієм не підходимо. За сценарієм їм треба веснянкуватого, кирпатого, саме такого, як Марусик.
— Гм... — задумливо гмикнув Сашко. Циган. — Так кажеш, питали, чи є в нас гарні хлопці, жваві, моторні, з характером, щоб і в самодіяльності виступали, і вчилися добре, і взагалі... — Сашко Циган звузив очі. — А про Гришу Пасічного ви не сказали?
Марусик густо почервонів і одвернувся. Журавель розгублено усміхнувся, глянув на Марусика і знизав плечима.
— Ну, ви! Кадри! Я вам скажу!
Гришу Пасічного знало все село. Жодного свята не було, жодного вечора, щоб Гриша не виступав у художній самодіяльності. І як виступав! Такого успіху не мав ніхто. Ні наш гарбузянський соловейко — переможець районної олімпіади доярка Ганна Тертична (колоратурне сопрано), ні баяніст комбайнер Мирон Кандиба, ні акробати-механізатори брати Затягайло (Іван, Павло і Олександр...)
Коли тільки оголошували: "А зараз виступить Гриша Пасічний",— зал уже вибухав оплесками. І цей хлопчина таке виробляв, таке виробляв на сцені — глядачі аж боки рвали, за реготом не чути було половини слів. А слова у виступі Гриші Пасічного мали неабияке значення. Тому що номер його називався "Художнє читання". Він читав гуморески Остапа Вишні, уривки з повісті Івана Микитенка "Гавриїл Кириченко — школяр", оповідання Панаса Висікана та інші смішні речі. Здавалося, на сцені не один кирпатий веснянкуватий п'ятикласник, а цілий театр сатири. То був талант, справжній талант! Як то кажуть — од бога.
— Не згадати Гришу Пасічного — це, знаєте...— презирливо скривився Сашко Циган.
Журавель знову розгублено усміхнувся, глянув на Марусика.
Марусик червонів дедалі більше. Не дивлячись на Цигана, він пробурмотів:
— А де... де його було шукати?.. І взагалі... вони ж поспішали... ті кіношники.
— Не напускай туману в очі!— одрубав Сашко Циган.— Скажи, що сам хотів. Сам випхався. Слави забажалося. Не думав я, що ти такий... Артист!
І тут раптом Марусика прорвало:
— Ти... ти сам, а не я... Ти просто заздриш, що не ти... що не тебе... Звик завжди командувати, бути першим, а тут... Хтось йому, бач, носа втер. Просто заздриш! І все!
Сашко Циган розгублено завмер. Журавель із здивованим переляком позирав на Марусика.
Це був справжній бунт. Уперше в житті Марусик підняв голос проти Сашка Цигана. Та ще й як підняв!
Що це буде зараз?
Сашко Циган зблід, потім почервонів, потім знову зблід.
— Ну... ну... ну й пень... Я заздрю! Йому! Ха! Та... та хай тобі жаби в болоті заздрять! Та я... та я після цього й знати тебе не хочу! Все! Ти мені більше не друг! Щоб і стежку забув до мене!