Чудеса в Гарбузянах
Шрифт:
— Нема питань!— Бобинець сів у машину і одразу газонув так, що аж курява знялася.
Хлопці тільки мовчки перезиралися. Звістка, яку вони почули, приголомшила їх. Невже Липки, всі оці хати, садки, городи, оцей буйноцвітний липовий гай, з якого лине зараз такий запаморочливий аромат,— усе буде знесено, переорано й перетвориться на рівне поле? Якось не вкладалося все це в голові.
Бобешко потупцявся на подвір'ї, потім підійшов до зачинених дверей хати й голосно заговорив:
— Даремно ти, старий, ото демонстрації влаштовуєш. Ти ж, здається, мудрий дід. Мусиш
І Бобешко перевальцем, важкою своєю ходою подався в гай, зник за деревами. Сергій похмуро мовчав.
— Мда...— прошепотів Марусик.— Ситуація...
— Хоч би там що, а мені жаль Липок,— зітхнув Журавель.— І діда Коцюбу жаль. Усе життя тут прожив і раптом...
— Жаль, звичайно,— прошепотів Сашко Циган.— Але... Він не встиг договорити, бо в цю мить, наче з-під землі, з'явилася Тайфун Маруся. Горщика з медом у неї вже не було. В руках вона тримала букет волошок.
— О!..— роззирнулася вона на всі боки.— А... де дідусь? Сергій ніяково усміхнувся:
— У хаті... Замкнувся.
— Чого це?— здивувалася Тайфун Маруся.— Ти що — образив його?
— Та не я...— почервонів Сергій.
— А хто?
— Та от, виявляється, весь оцей куток зносити будуть. І гай теж. Переорюватимуть під поле. Комсомол у курсі?
— Н-ні... Не в курсі...— тепер уже почервоніла Тайфун Маруся.
— Дід засмутився, звичайно. Не хоче нікуди йти звідси. Та й справді жаль. Такий гай вирубувати!— Сергій потроху розпалювався.— Тут же є дерева, яким років сто, не менше. А липа доживає іноді до п'ятисот, а то й до тисячі років. Невже не можна якось?..
— Н-не знаю,— винувато опустила голову дівчина.
— Я розумію, посівні площі треба, звісно, розширювати, треба, звісно, боротися за кожен гектар орної землі. Але нищити таку красу! ЇЇ ж відновити потім життя людського не вистачить...
— А хто дав розпорядження?
— Та приїхав бригадир Бобешко. Он він іде. З гаю, важко одсапуючись, виходив бригадир. Тайфун Маруся кинулася до нього.
— Невже є рішення правління вирубувати гай?— дзвінко вигукнула вона.
— О! Турист уже наговорив,— Бобешко кинув злий погляд на Сергія.— Та що ти слухаєш того київського дармоїда?! Що він у наших справах тямить. Він хліб тільки їсти вміє. А як той хліб робиться, він і гадки не має. Такі тільки воду каламутять...
І Сергій, і Тайфун Маруся хотіли щось сказати, але бригадир одвернувся від них, бо саме в цю мить під'їхав і різко зупинився біля дідових воріт колгоспівський "бобик".
— Ну що?— рушив Бобешко назустріч шоферові, який уже вилазив з машини. Вигляд у шофера був невпевнений.— Ну що?— повторив Бобешко, підходячи до Бобинця.
— Та... Голова сказав: діда поки що не чіпати.
— Чого?— обличчя Бобешка витягнулося.
— Секретна інформація...— Бобинець зиркнув на Сергія і Тайфун Марусю, схилився до бригадира і зашепотів йому щось на вухо.
— Та ти що?!— вражено розкрив рота Бобешко.
— Іменно!—хитнув головою Бобинець.— Умовивід! Абсолютно!
— Оце так да...— тільки й спромігся бригадир.
— Нема питань!
— Поїхали!— і навіть не глянувши більше на Тайфун Марусю й Сергія, Бобешко сів у машину.
"Бобик" форкнув, розвернувся й помчав геть. Хлопці тільки здивовано провели його очима. Вони нічого не розуміли.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
в якому вже Сашко Циган розповість вам про свій сон і про ті неймовірні дива, що він у ньому бачив.
Увечері Сашко Циган вирішив поговорити з татом. Усе-
таки тато теж бригадир, мусить знати, що воно й до чого. Але... Тато чогось явно знітився.
— Та чув я, начебто були такі розмови. Але конкретної, як мені здається, вказівки не було. По-моєму... Видно, йому незручно було перед сином, що він, бригадир, був не в курсі такого важливого заходу.
До того ж у бригадира Непорожнього (Сашкового тата) з бригадиром Бобешко були складні стосунки.
Бобешко любив першим виступати на зборах із запальними промовами і в тих промовах завжди різко критикував інших бригадирів, через що їм уже було важко критикувати його, Бобешка, бо якось незручно критикувати того, хто тільки-но критикував тебе. Отже, розмови з татом не вийшло. Сашко довго не міг заснути. Думки його стрибали й плуталися. То виникали дід Коцюба, Сергій, Бобинець, який каже:
"Секретна інформація..." — і шепоче щось на вухо бригадирові. І бригадир аж надувся весь — от-от вибухне. Що ж то за секретна інформація, яка так вразила Бобешка? То згадувався раптом дивний сон Журавля. Змій Горинич. Баба Яга. Кощій, який украв Тайфун Марусю, щоб оженитися на ній. І Володар Часу Мить Митьович Тік-Так... Останні його загадкові слова: "Є один вихід. Треба..." і – Сашко не помітив, як і заснув.
...Прокинувся він з таким почуттям, наче сталося щось неймовірне. І справді...
Марусик і Журавель одразу помітили незвичайний стан свого друга.
— Що таке?— спитав Марусик. — Що сталося?— спитав Журавель — Нічого...— якось загадково усміхнувся Сашко Циган.
— Не обманюй,— сказав Журавель. — Ти ж не вмієш,— сказав Марусик.
— Просто...— Він знову загадково усміхнувся.— Знаєте, як звуть того чорного кота? — Якого?
— Того, що тобі, Журавель, наснився учора.
— Як?— здивовано кліпнув Журавель. — Лаврентій.
— Хто тобі сказав?— ще більше здивувався Журавель.
— Бровко. Марусик і Журавель перезирнулися.
— Ти що? Того?— Марусик покрутив біля скроні пальцем.
— Ні... Просто сон мені сьогодні приснився. Наче продовження твого сну, Журавель.
— Та ну?— вигукнув Журавель.— Ану давай! Давай-да-
вай! Розказуй!
— Ви ж знаєте, я свої сни ніколи не пам'ятаю. А цей так чітко запам'ятався, ніби в кіно бачив. Так от. Сниться мені, що сиджу я в садку й сумую...
— Сам?— спитав Марусик.
— Сам.
— Тому й сумуєш. Нас же там не було? Правда?— усміхнувся Журавель.