Циганка
Шрифт:
У Піхтіра починає шпигати в носі, а на очі спливають сльози, і починає він грюкати в «лисицю» так люто, що бряжчать шибки й посуд на миснику.
Під дверима регіт, галас, і в хату разом з Холодом суне ватага хлопців. Хукають в руки, роздягаються.
– Хлопці, гляньте, як Піхтір історію вчить!
– почув Піхтір над собою насмішкуватий голос оплаканого ним Грицька. Піхтір удає, що спить.
– Вставай, окаянне Піхтірище!
– гупнув його межи плечі Макар.
Піхтір кинувся й став протирати очі.
– Ху, чорти! Так гарно задрімав був, а вони розбудили, - брехав він, потягаючись.
– То оце так ти учиш історію?
– обурився на його Макар.
–
– скомандував він.
– Загнемо йому «карпа»!
– Обліпили, галасуючи, хлопці Піхтіра на ліжкові, загнули йому ноги за шию, почали ляскати долонею.
Піхтір вже не боронився, тільки стогнав...
Хтось запалив світло. Душ з п'ять хлопців мостилося коло столу з книжками. Ліниво, як віл, посунув до книжки й Піхтір. Лампу поставили серед столу, розклали книжки, зшитки, і через який час у хаті стало тихо. Шаруділи тільки олівці та пера, та лупотіли папери...
Змалювавши кілька листків паперу, Піхтір тихенько зайшов до Макара.
– Здається, що в цій задачі одвіт невірно, - стиха промовив він, винувато посміхнувшись. Макар глянув на його з докором, зітхнув.
– Ну, сідай...
– їх голови схилилися над столом, і Макар став пошепки проказувати Піхтіреві, задачу.
Піхтір дивився на його великими довірливими очима, слухав, поки розумів; потім, збившись, став думати про інше, перевівши ліниві очі кудись у куток. Макар помітив.
– Та слухай же, марюка!
– з одчаєм штовхнув він його в живіт. Той застогнав, кинувся, трохи підбадьорився. Лагідне Макарове буркотання над ухом наганяло на Піхтіра непереможний сон. Коли одразу ліниве його обличчя ожило, уші насторожились, очі, що дивились у куток між рогачі, заграли веселим блиском.
– Миша!
– радісно крикнув він, ткнувши пальцем у куток.
Усі кинулись. Через хату справді бігало шпарке мишеня, поблискуючи цікавими очима. Хлопці здебільшого почали нудитись і через те всі, як по команді, кинулись ловити мишу. Хтось надибав нору й закрив ногою. Незабаром миша була вже в руках у жвавого Сивенка. Не довго думаючи, він ткнув її комусь за сорочку... Через який час у хаті було повно галасу. Хлопці гасали по припічках і збили таке бурло, що не видно було світа. Миша переходила з рук у руки, з пазухи в пазуху, реготові не було впину. Хтось головою стукнувсь об мисник, і якась макітерка хряснула об долівку. На дверях з'явилась, склавши на грудях руки, Титарчиха. Кругом заніміло.
– І хай бог милує й не допускає, - стиха побожно промовила вона, оглядаючи куряву.
– Чи ви показились, чи ви покрутились, макоцвітні шибеники!
– Далі її рука надзвичайно проворно вхопила віник.
Хлопці кинулися врозтіч.
– Це ти всьому привод даєш, це ти тут свекор над усіма!
– почала вона віником кропити Макара. Той, заправляючи сорочку, що геть висунулася з штанів, став було виправдуватись, потім відразу замовк і зашумів на піч. Усі інші, як овечки, один по одному майнули за ним. Навівши порядок і позбиравши черепки в пелену, довго вичитувала Титарчиха хлопцям, стоячи коло дверей. Хлопці сиділи на печі й тільки сопли. Далі Титарчиха забожилась, що завтра пожаліється вчителеві, коли зараз не вгамуються, й пішла. Хлопці взяли лампу на піч і, докоряючи стиха один одному, роздягались, мостились спати. Та було рано ще, і спати не хотілось.
– Якби ще хоч маленьку лірку завести!
– став благати хлопців Піхтір.
– Ми будемо тихо-тихо, що тітка не почує.
– Хто й всидить тихо, як не Піхтір!
– казали другі, проте всім ще хотілось подуріти,
Як був собі Лазор, Та я його знав, Була в його сіра свита, А я й тую зняв...
Ще тільки Макар пустив під лоб очі, готуючись співати, як Піхтір почув, що в його починає щось кихкати усередині, проте він кусав губу і здержувався. Макар прицмокував, дзижчав і дуже влучно передавав ліру. Найбільш інтересні для Піхтіра були імпровізовані розмови поміж співами.
– Ярешко, - починав хто-небудь, вдаючи відомого всьому селу старця, - коли вже ти оженишся?
– Піду в Іваницю на ярмарок та й оженюсь, - передражнює Макар заїкуватого рябого Яреська.
– А кого посватаєш?
– питає перший. Усі перекидають погляди на Макара.
– Та оддає старий Сарапійон свою Мавру. Ото, братця, дівчина: ноги як стовпці, сама як груба, а сліпа тільки на одно око.
Лиця кругом напружуються, червоніють. Починають затулятись.
– А придане буде, Яреську?
– А придане таке: новий ремінець до ліри, дві полотняні торби, ще й костур з залізним наконечником.
Піхтір хапає себе за носа; щоки його надуваються, як пузирі, червоніють, а з рота, немов з розірваного оддутого пузиря, починає шипіть і пирскать з-під пальців. Далі пальці з носа спорсають, Піхтір хапається за живіт і заходиться од реготу. Його вкривають буханами, та вже пізно. Ніколи не хотілося Піхтіреві так сміятись. Його хапають, давлять за шию, рядном затуляють йому рота. Садять у боки, в спину, - він кавкає, пирскає, проте вдержати реготу, що пре з його, як вода через пліт, не може. Макар ухопив з комина дощечку, що Титарчиха коле на тріски, і ляснув зо всього маху Піхтіра іззаду. Той відразу змовк, вирвався з чужих рук і, вхопившись за дошкулене місце, сердито глянув на Макара. Хотів лаятись, та, зустрівшись очима з Макаром, несподівано пирскнув і знову зайшовсь. Усі, що до цього часу здержувались, зразу розлізлись по кутках і закихкотіли...
Одному Макарові було не до сміху. Він лаявся, докоряв усім, нахвалявся, що зроду-віку не стане більш що-небудь розказувати.
Коли регіт трохи стих, постановили ліру припинити, бо щоб справді не перепало чого од Титарчихи. Один із «стрільців» обіщав розказати страшну казку. Прикрутили низенько лампу, позбивались до гурту. «Стрілець» закинув ноги на комин і починає розказувати.
Щось затарабанило в вікно. Всі кинулись; деякі полякались, Піхтір нащось погасив лампу. Затарабанило знову дужче, нетерпляче. Більш сміливі злазили з печі й тягли за собою інших. Щільно тулячись один до одного, цілим гуртом стали вони коло вікна.
– Хто там такий?
– строго питає передній. Знову застукало.
– Хто такий?
– усі разом гукнули хлопці.
– Та відчиняйте мерщій, баби!
– почули вони знадвору знакомий голос.
– Це ж Яків, - радо крикнув хтось, і всі засміялись. Засвітили лампу, одіперли двері.
Увійшов Яків. У довгому кобеняку, запорошений снігом, з палицею в руці, він зразу здавався дорослим чоловіком. Кепкуючи з хлопців, він отрушував сніг і роздягався.
– А що я сьогодні, братця, бачив!
– трохи згодом почав він розказувати.
– Іду я з дому, зайшов до Грицька. Не застав я Грицька дома та й іду сюди. Аж ось коло Галиної хвіртки щось двоє ханьки мне, рукавами затуляється. Підходжу до них - коли, хто б ви думали?
– Павлушка й Андрій.