Дівчинка з Землі
Шрифт:
На Марсі ми оглянули місто, з’їздили з туристами в пустелю й побували у Великих печерах.
Але після цього мені не було коли турбуватися про Алісу, і я віддав її на тиждень в інтернат. На Марсі працює багато наших фахівців, і марсіяни допомогли нам збудувати величезний купол дитячого містечка. У містечку добре — там ростуть справжні земні дерева. Часом діти їздять на екскурсії. Тоді вони вдягають маленькі скафандри і виходять вервечкою на вулицю. Тетяна Петрівна — так звати виховательку — сказала, що я можу не турбуватися. Аліса теж сказала, щоб я не турбувався. І
А на третій день Аліса пропала.
Це була цілком незвичайна подія. Почати хоч би з того, що за всю історію інтернату ніхто з нього не пропадав і навіть не губився більше ніж на десять хвилин. На Марсі в місті загубитися аж ніяк неможливо. А тим паче земній дитині, вдягненій у скафандр. Перший же зустрічний марсіянин приведе її назад. А роботи? А Служба безпеки? Ні, загубитися на Марсі неможливо.
Та Аліса загубилась. Її не було вже близько двох годин, коли мене викликали з конференції і на марсіянському всюдиході-скакуні привезли в інтернат. Вигляд у мене був, напевно, розгублений, бо, коли я з’явився під куполом, усі, хто там зібрався, співчутливо змовкли.
А кого там тільки не було! Всі викладачі й роботи інтернату, десять марсіян у скафандрах (їм доводиться одягати скафандри, коли вони заходять під купол, у земне повітря), зорельотчики, начальник рятувальників Назарян, археологи…
Виявляється, телестанція міста вже годину, як через кожні три хвилини передавала повідомлення проте, що пропала дівчинка з Землі. Всі відеофони Марса горіли тривожними сигналами. У марсіянських школах припинили заняття, і школярі, розбившись на групи, прочісували місто й околиці.
Зникнення Аліси помітили, як тільки її група повернулася з прогулянки. Відтоді минуло дві години. А кисню в неї у скафандрі — на три години.
Я, знаючи свою доньку, спитав, чи оглянули закутки в самому інтернаті або поряд із ним.
Можливо, вона знайшла марсіянського богомола і спостерігає за ним… Мені відповіли, що підвалів у місті немає, а всі закутки вже обстежили школярі й студенти марсіянського університету, котрі ці місця знають як свої п’ять пальців.
Я розсердився на Алісу. Ну звичайно, зараз вона з найневиннішим виглядом вийде собі з-за рогу. А її ж поведінка накоїла в місті більше біди, аніж піщана буря. Всі марсіяни і всі земляни, що живуть у місті, облишили свої справи, піднято на ноги всю рятувальну службу. До того ж я не на жарт стривожився. Ця її пригода могла погано скінчитися.
Весь час надходили повідомлення від пошукових партій: “Школярі другої марсіянської прогімназії оглянули стадіон. Аліси нема”, “Фабрика марсіянських солодощів повідомляє, що дитини на її території не виявлено…”
“Може, вона справді примудрилася вибратися в пустелю? — думав я. — В місті її уже знайшли б. Але пустеля… Марсіянські пустелі ще до пуття не вивчені, і там можна загубитися так, що й через десять років не знайдуть. Але ж найближчі райони пустелі вже обстежили на скакунах-всюдиходах…”
— Знайшли! — раптом закричав марсіянин у синьому хітоні, дивлячись у кишеньковий телевізор.
— Де? Як? Де? — захвилювалися всі, хто зібрався під куполом.
— У пустелі. За двісті кілометрів звідси.
— За двісті?!
“Авжеж, — подумав я, — вони не знають Аліси. Від неї цього можна було чекати”.
— Дівчинка добре себе почуває і скоро буде тут.
— А як же вона туди потрапила?
— На поштовій ракеті.
— Ну звичайно! — сказала Тетяна Петрівна і заплакала.
Вона переживала більше за всіх.
Усі кинулись її втішати.
— Ми ж проходили повз поштамт, і там завантажувались автома тичні поштові ракети. Але я не звернула уваги. Адже їх бачиш по сто разів на день!
А коли через десять хвилин марсіянський льотчик увів Алісу, все стало ясно.
— Я залізла туди, щоб узяти листа, — пояснила Аліса.
— Якого листа?
— А ти, тату, сказав, що мама напише нам листа. От я й заглянула в ракету, щоб узяти листа.
— Ти забралася всередину?
— Авжеж. Дверцята були відчинені, і там лежало багато листів.
— А потім?
— Щойно я туди залізла, як двері зачинились і ракета полетіла. Я заходилася шукати кнопку, щоб її зупинити. Там чимало кнопок. Коли я натиснула останню, ракета пішла вниз, і потім двері відчинились. Я вийшла, а кругом пісок, і тьоті Тані нема, і дітей нема.
— Вона натиснула кнопку термінової посадки! — захопленим голосом сказав марсіянин у синьому хітоні.
— Я трішечки поплакала, а далі вирішила йти додому.
— А як ти здогадалася, куди йти?
— Я вилізла на гірку, щоб подивитися звідти. А в гірці були дверцята. З гірки нічого не було видно. Тоді я зайшла до кімнатки і сіла там.
— Які дверцята? — здивувався марсіянин. — У тому районі тільки пустеля.
— Ні, там були дверцята і кімната. А в кімнаті стоїть великий камінь. Як єгипетська піраміда. Тільки маленька. Пам’ятаєш, тату, ти читав мені книжку про єгипетську піраміду?
Несподівано Алісина заява дуже схвилювала марсіян і Назаряна, начальника рятувальників.
— Тутекси! — закричали вони.
— Де знайшли дівчинку? Координати!
І половину тих, хто був, як корова язиком злизала.
А Тетяна Петрівна, яка взялася сама нагодувати Алісу, розповіла мені, що багато тисяч років тому на Марсі існувала таємнича цивілізація тутексів. Від неї лишилися тільки кам’яні пірамідки. Досі ні марсіяни, ні археологи з Землі не змогли знайти жодної будівлі тутексів — самі пірамідки, розкидані в пустелі й занесені піском. І от Аліса випадково наткнулася на будівлю тутексів.
— От бачиш, тобі знову поталанило, — сказав я. — І все-таки я негайно везу тебе додому. Там губися досхочу. Без скафандра.
— Мені теж більше подобається губитися вдома, — відповіла Аліса.
…Через два місяці я прочитав у журналі “Вокруг света” статтю під назвою “Ось якими були тутекси”. У ній розповідалося, що в марсіянській пустелі пощастило нарешті знайти неоціненні пам’ятки тутекської культури. Зараз учені розшифровують написи, знайдені в приміщенні. Але найцікавіше-на пірамідці виявлено зображення тутекса, яке чудово збереглося. І поряд була фотографія пірамідки з портретом тутекса.