Давно, знебулий раб, замислив я втекти...

Олди Генри Лайон

– Бе-сі-да? Обтяжує… тяжкість… Ні. Не дуже. Ви інакше шарудите, ніж інші. Ви говорите. Ви словами робите. Ну, хочете зробити. А інші просто… те-ре-ве-нять.

– Спасибі на доброму слові. Тоді, якщо не заперечуєте, давайте продовжимо. Отже, що вас ще не влаштовує в нашому пансіонаті, окрім великої кількості людей, шуму і розмов?

– У пан-сі-о-на-ті?.. Так, мені пояснювали. У вас тут добре. Майже як вдома. Големчики не

ліпляться, а так добре. Не чіпають. Не докучають: давай пошарудимо! Шуму менше. І годують. Пюре з рибою. Морс. З журавлини. Добре. Тут люди разом – зовні. А всередині – кожен сам по собі. І ви, лікарю, самі. І я – сам. І все. Подобається.

– Значить, вам подобається в пансіонаті? А зовні – ні? Скажіть, ви б хотіли, щоб вас випустили?

– Випустили? Куди? Додому?! Ви знаєте, як туди потрапити?!

– Ні, я не знаю, як потрапити в те місце, про яке ви часто розповідаєте, і про яке ми ще поговоримо докладніше. Але ми могли б виписати вас під опіку вашого кузена.

– Ку-зе-на?

– Двоюрідного брата. Він дуже, дуже заможна людина, у нього прекрасний особняк, прислуга…

– Юродний Брат? Не хочу до нього! Не треба. Він чіплятиметься. Шарудітиме, шарудітиме… Проситиме, щоб я ліпив. Багато ліпив. Не так, як я хочу. Як люди хочуть. Їх багато, вони всі хочуть, а я один… Тільки у вас все одно не ліпиться: люки, стіни, асфальт. Ні, не хочу.

– Ну чому ж – не ліпиться? Ваші роботи показували відомим мистецтвознавцям: вони просто в захваті! У вас, дорогий мій, безперечно, талант. Ви виліпили чудовий скульптурний портрет своєї матері – за цим портретом її змогли ідентифікувати, з’ясували, хто ви насправді, у вас знайшлися родичі…

– Ро-ди-чі… Не хочу до Юродного Брата! Не хочу!

– Заспокойтеся, будь ласка. Не хочете – і не треба. Ніхто вас силоміць до нього не відправить. Якщо ви вважаєте за краще залишитися в пансіонаті – ласкаво просимо. Я радий, що вам подобається у нас.

– Тут краще, ніж у місті. Але вдома – ще краще. Тут у мене обличчя хитре. Прикидається. Я бачив. У дзеркалі. Вдома я інший. Правильний. А тут все дуже тверде. Камінь твердий. Дерево тверде. Навіть люки тверді. Не ліпляться. Я сам твердий. День-ніч, день-ніч, вдень – сонце, вночі – місяць. Нудно. Треба інакше. Мамця любить гратися: місяць – вдень, сонце – вночі. Або разом. Або щоб жарко – і раптом сніг. А у вас ніхто не грається. Розучилися, напевно. Затверділи, висохли. Або не хочуть. Чому? Місто, люди: шурх-шурх… Один пла-сти-лін м’який. Ліпиться. Я пам’ятаю, це ви мені дали, лікарю. Шкода, големчики все одно неживенькі виходять. Стоять. Мовчать. Не бігають.

Їжу не приносять. Хоча мені їжу й так дають. Пюре з рибою. Морс…

– Так, я пам’ятаю. Морс з журавлини. Здається, я зрозумів, що вас не влаштовує. Не у нашому пансіонаті, а взагалі… Скрізь.

– Так, лікарю. Тут – скрізь. А вдома – ні. Вдома добре. Коли я повертатимуся, ми можемо піти разом. Вам сподобається: виберете собі два квартали, або три… Ви хочете робити. Словами. Просто у вас погано виходить. Дуже багато людей, дуже багато слів… А вдома – вийде!

– У вас удома?

– У нас – удома.

– Спасибі, я подумаю. Коли зберетеся додому, ви ж мене попередите?

– Звичайно, лікарю!

– Ось і чудово. Отже, вас тут багато що не влаштовує, але, як з’ясувалося, я вам нічим, на жаль, допомогти не можу.

– Не можете.

– Але, принаймні, в пансіонаті вам краще, ніж за його межами?

– Так.

– Чудово. Отже, претензій, скарг і побажань у вас немає?

– Ні-і.

– Тоді можемо вважати, що це питання успішно закрите. Давайте тепер поговоримо про те місце, де ви жили перш, ніж потрапили сюди. Про вашу маму…

– Про мамцю.

– Добре, про мамцю. Про големчиків. Про інших людей – ви згадували, що вони живуть там разом з вами…

– Не разом. Кожен сам. Не разом! Інакше, ніж тут. Ніхто нікому не заважає.

– Так вже зовсім ніхто нікому ніколи не заважає? Зовсім-зовсім?!

– Ну… буває. Зрідка.

– Виходить, і у вас удома не все бездоганно. Дещо спільне все ж таки є? Ось з цього і почнемо…

* * *

Зайшовши до ванної, лікар довго, ретельно вмивався. Змінив лезо в станку для гоління; не розрахувавши зусилля, порізався й довго роздивлявся постраждалу вилицю в дзеркалі. Діставши з шафки бальзам, ретельно змастив поріз. Більшість знайомих лікаря завжди умивалися поспіхом. Можна сказати, на бігу. Попереду маячив багатий на несподіванки день, сотні гомо сапієнсів, близьких і далеких, співробітників, родичів, друзів, ворогів і перших стрічних чекали, згораючи від нетерпіння, мріючи отримати можливість зіткнутися у вічній коловерті й розлетітися, дотримуючися брехливої строгості орбіт. Знайомі лікарі квапилися зробити свій внесок у довколишній хаос, тому й умивалися поспішно. Межі власного всесвіту, званого тілом, їх цікавили в останню чергу, і зовсім не через цінність цих меж; вони латали кордони лише у разі вторгнення ворога, квапливо вибираючи союзників – дантист, хірург, дерматолог…

Конец ознакомительного фрагмента.