Шрифт:
Василь Бережний
Детектор часу
1
– А тепер буде атракцiон, - сказала Нiна, коли чоловiки повставали iз-за обiднього столу. На її прив'ялому обличчi з'явилась загадкова посмiшка, i жiнка аж помолодiла.
Григорiй Федорович поморщився: дружина кожного разу щось утне. Вони з Мирославом хотiли пройтися в Голосiївський лiс, подихати свiжим повiтрям. Там i порозмовляли б про спiвробiтництво...
Нiна покликала кицьку, i та одразу притрухикала та й почала тертися об її черевички, високо пiднiмаючи чорного пухнастого хвоста.
– Наша Шуша ще не бачила живої мишi! Уявляєте, Мирославе? Вона з квартири
"Оце почне демонструвати, як Шуша перестрибує через ногу... роздратовано подумав Григорiй Федорович.
– Теж менi атракцiон..."
Стримуючись, щоб не зiпсувати собi настрою, поглянув у широке вiкно. Дерева яскрiли iнеєм, на гiлку сiв здоровенний омелюх, посипався снiжний пилок, птах поводить голiвкою, певне, видивляється, чи нема на лоджiї калини. Надворi так гарно...
– Так от, я дiстала для неї мишку!
Нiна принесла з ванни банку, закриту пластмасовою кришкою, в якiй було прорiзано кiлька дiрочок. Бiле звiрятко звелося на заднi лапки, сковзаючи переднiми по склу.
– Це менi в лабораторiї дали. Правда, симпатична?
Гiсть узяв банку i почав пильно розглядати вухатеньку тваринку.
– Так, вона гарненька, - сказав, ставлячи банку на килим.
– Природа не знає меж у своїй винахiдливостi.
Шуша кинулась до банки i, вигнувши дугою шию, почала жадiбно принюхуватись.
– Бачите, бачите, iнстинкт!
– вигукнула Нiна.
– Зараз я їх познайомлю.
– А менi шкода мишку, - заперечив Григорiй Федорович. З вiкна вiн перевiв погляд на бiленьке створiння з блискучими бусинками очиць.
– А що їй станеться?
– на бляклому обличчi Мирослава з'явився подив. Контакти мiж двома...
– Цей контакт закiнчиться для мишi дуже сумно. Шуша її з'їсть.
– Не повiрю, - покрутив головою Мирослав. Легенькi, мов пiр'я, кущики волосся на його тiм'ї кумедно хитнулися.
– Б'юсь об заклад! На сто карбованцiв!
– Григорiй Федорович зиркнув на дружину i простяг руку. Мирослав, нiби знiтившись, потиснув її. Нiна, весело розмахнувшись, перебила.
– Ану ж побачимо...
– Присiла напочiпки, зняла кришку i поклала банку набiк.
Усi затаїли подих. Мишка, витягуючи гостреньку мордочку i принюхуючись, посувалася вперед. Нарештi зовсiм безтурботно вилiзла на килим. Шуша насторожено стежила за нею, дивлячись згори вниз, потiм грацiйно торкнула її лапою, понюхала i спокiйно лягла. Миша неквапливо обiйшла навколо неї, а тодi сховалася пiд Шушиним животом, тiльки тоненький рожевий хвостик виднiвся.
Нiна сплеснула руками:
– Оце так! Мабуть, наша кiшка ненормальна!
Витягла мишку за хвоста, посадила Шушi на спину - та лише трiшечки здригнулася, вiдчувши, як тоненькi лапки перебирають її пишну шерсть.
– Ну, що ж...
– зiтхнув Григорiй Федорович.
– Я програв... Дивно, чому не спрацював iнстинкт...
Вiн уже шкодував, що так зопалу побився об заклад, все-таки сто карбованцiв - бiльше половини мiсячного заробiтку. Нiна почервонiла з досади, потрiбно їй було демонструвати цю капосну мишу! I тiльки гiсть зберiгав цiлковитий спокiй, зосереджено спостерiгаючи звiрят. Навiть уваги не звернув на перемови i шамотiння подружжя. Пiдвiв голову лише тодi, коли Григорiй Федорович простяг руку з грошима:
– Прошу, ось ваш виграш.
– Та що ви? Облиште, - рiшуче вiдмовився Мирослав.
– Погляньте,
Нiна вiдiтхнула, запросила його сiсти в крiсло бiля журнального столика, сама розташувалася навпроти, кинувши промовистий погляд на чоловiка, що тупцявся бiля вiкна. Пiсля конфузу з "атракцiоном" годилося трохи погомонiти, а там i до дiла перейти. Цього Мирослава вона запросила на обiд неспроста, i зараз їй закортiло конче дiзнатися про нього бiльше. Що воно за один, що так спокiйно, без вагання вiдмовився од виграшу? Це, звичайно, благородно, але... дивак. Григорiй каже, що вiн оригiнальний учений, а як на неї, то звичайнiсiнький невдаха. Не доктор, не професор, навiть не кандидат. Якийсь там науковий працiвник, молодший, чи що. А вiн не такий уже й молодий. Голова облисiла, щоки запали, а вуха... якi в нього великi вуха! I нiс якийсь кумедний, наче без перегородки, з однiєю нiздрею. Миршавий i кволий чоловiчок - може, тому, що й ночами сидить в Iнститутi. Де вже там йому одружуватись... Але все-таки був би добрим сiм'янином: не п'є, не курить, видно, дуже лагiдний. Ось вони перехилили по шкалику, а вiн i не пригубив. Зате страх як любить фрукти,- надкусить яблуко, подивиться на соковиту м'якiть i аж очi йому засяють: "Чудо! Це справжнiсiньке чудо!" Трохи накульгує - то нiчого. Потрапив у якусь аварiю... Може, його одружити?
Нiна спробувала жартома заговорити про це, та Мирослав наче й не почув. Його тiшить, як умивається Шуша, старанно витираючи лапою свою чорно-бiло-руду мордочку. Мишi не з'їла, а витирається, чотирилапа дура... Ну, що ж, коли женихання його не цiкавить, то й не треба. Головне, щоб допомiг, виручив Григорiя...
– Найцiннiше зараз на Землi - це жива природа, - каже Мирослав. Слово "природа" вимовляє з якоюсь особливою iнтонацiєю, начебто з великої лiтери.Ви є член Товариства захисту природи?
– Нi, ще не вступив...
– Пора, а то й у вас... уже на часi...
Нiяково осмiхнувся i так i не доказав, що ж "на часi". Стулив долонi мiж колiнами i почав ритмiчно похитуватися в крiслi.
Розмова про захист природи та збереження життєвого середовища не дуже цiкавила Нiну, бо природа ще ого скiльки ресурсiв має, але з чемностi притакувала.
– Якщо говорити ширше i глибше, то жива речовина у Всесвiтi - явище феноменальне, - провадив далi Мирослав, похитуючись i поглядаючи на свої стуленi долонi.- Маса Всесвiту, як прикинули астрономи, приблизно дорiвнює 1052 тонн. А скiльки бiомаси?
– Певне, що мiзерна частка, - сказав Григорiй Федорович, дивлячись на заснiженi дерева пiд вiкном. Омелюх уже зник.
– На Землi це тонюсiнька плiвочка, а на iнших планетах Сонячної системи немає й грама.
– То хiба ж не треба лелiяти кожну живу клiтину?
– аж вигукнув Мирослав. Помiтивши здивований погляд господарки, докинув: - Iдеться, звичайно, не про патогеннi утворення.
– Тодi й я згодна, - кивнула Нiна.
– Лелiяти! Та все це загальнi мiркування...
– Так, але вони мають принципове значення. Адже майбутнє починається сьогоднi, уже почалося. Технiчна цивiлiзацiя поглинає живу природу. Треба, щоб усе людство усвiдомило цю загрозу. Руйнувати житло, в якому живеш, це, знаєте...