Диво
Шрифт:
– Не дивись мені під руку!
– закричав Сивоок.
– У тебе лихе око! Вона засміялася тихо, зловісно, переможно.
– Іди геть, - вже спокійніше попросив її через деякий час Сивоок, - З тобою, - була відповідь.
В ньому знов наростала непогамовна потреба помсти. Пожбурив своє художницьке навчання. Грубо стиснув жінку за руку.
– Ну? Чого хочеш? Вона не злякалася.
– Тебе.
Міг би звалити її просто на містки, взяти брутально, в поспіху, мов лісовий звір, та не була вона тепер для нього просто самицею, стояв за нею ненависний світ, торжествуючий у своїй пиховитості, світ, що звик вимовляти лиш одне слово «моє», - і ось нагода кинути їм те слово назад, хай подавляться ним, бодай раз прокричати «моє» над тим, що тобі не належить або належить з примхи долі чи випадку.
Сивоок смикнув жінку за руку, грубо сказав:
– Гайда!
Швидко спускалися вниз. Ніхто не спитав, куди йде Сивоок, ніхто не спинив його. Коло віслюка в них виникла суперечка. Сивоок намірився йти пішки, вона поступалася йому віслюком, готова заради свого коханця переміряти ногами цілий Константинополь.
– Їдь сама, - сказав Сивоок.
– А я хочу, щоб ти.
– Їдь, бо віслюк прислухається.
– Ти темний варвар, - засміялася вона.
– Їдь, бо вб'ю!
– погрозливо підступив Сивоок до неї.
– Не боюся тебе, ведмедю, буйволе, дикий огирю!
– Очі в неї розблисли, прихований вогонь вирвався назовні, вона палала тепер уся, але Сивоок твердо взяв її за плечі, підвів до віслюка й силоміць посадовив йому на хребет.
– Їдь. Піду слідом.
– Мов раб!
– засміялася вона.
– Мій руський раб!
– Їдь!
– востаннє гримнув він, і віслюк, що розумівся на людському гніві ліпше, ніж його хазяйка, рвонув з місця й потрюхикав собі подалі від розпаленого чоловіка, а Сивоок, трохи перечекавши, поки вляжеться в його душі розгойдане чорновод-дя гніву, посунув слідом, намагаючись бути на віддалі од жінки; але віслюк уже відчув, що той відійшов душею, через те, видно, поступово уповільнював ходу, і хоч як Сивоок намагався відставати, віслюк приставав більше й більше, хитрощі чоловікові пішли на ніщо, віслюк все-таки перехитрував його, і вже йшли вони поряд - віслюк і чоловік, бо так хотілося господині віслюковій, цій жінці, теплій і м'якій, як то відчував віслюк своєю спиною, така ноша була приємною для віслюка, не те що тверді, як кістка, чоловіки; кмітливий віслюк бажав погодити жінці, а на те мався лише один спосіб: порівнятися з чоловіком, тобто примусити чоловіка наздогнати їх або ж приставати самому так хитро й непомітно. І віслюк досяг свого: чоловік, сам-того не бажаючи, вже йде поряд, вже жінка, перехилившись :" у його бік, говорить йому голосом притаєно-ласкавим:
– Мене звуть Зеновія.
– Однаково!
– буркає Сивоок.
– Чи знаєш, хто так звався?
– питає Зеновія.
– Однаково хто, - відбуркуе Сивоок.
– В давні часи таке ймення носила цариця Пальміри. Вона нікому не впокорялася і виступила навіть проти всемогутнього, римського імператора.
– І що?
– глузливо дивився на неї Сивоок.
– Може, скажеш, що твоя Зеновія перемогла римського імператора? Ало тоді вона б мала називатися Клеопатрою.
– Чи не забагато для тебе ще й Клеопатри, темний варваре!
– вигукнула вона, вдавано гніваючись.
– Може, й замало.
– Знай же: жінка навіть покопана - страшна. Коли імператор Авреліан узяв Зеновію в полон і повіз до Рима, щоб показати в столиці, то вимушений був закувати її не в звичайні ланцюги, а в золоті. Так і пройшла Зеновія по Риму в імперато-ровім тріумфі, закована в золоті ланцюги. Чий то тріумф був, як гадаєш, мій ведмедю?
Але запитання її пролунало замарно. Сивоока вже не було коло неї. Навіть віслюк незчувся, коли чоловік став. Слово «тріумф» штовхнуло Сивоока в груди: він згадав свою колишню ганьбу, згадав ромейську зневагу й погорду, згадав. тісний Амастріанський форум; все здрібніло перед цим спогадом, все стало жалюгідним, позбавленим будь-якого значення: і ця розпутна жінка, і її віслюк, і робота, яку кинув, не дочекавшись вечора, і Агапіт, який десь, мабуть, сатаніє від люті, довідавшись про Сивооків учинок. Сам не знав, що має зараз робити, куди податися, хоч бийся головою об мур, хоч стрибай до моря, хоч живим лягай у землю, - незносний спогад вчиненої над ним зневаги гнав Сивоока геть від того місця, де почув він ненависне слово «тріумф». Щось кричала йому навздогін зчудована Зеновія, пробувала гнатися за ним, але віслюк, спокійно розміркувавши, що чоловікові потрібна самотність, коли він так ні з того ні з сього вломив од його хазяйки ногу, не піддався ні на які підганяння, дав змогу чоловікові й зовсім щезнути з очей; роз-телесована Зеновія було навіть зістрибнула з віслюка і спробувала бігти нагінці за Сивооком, але заплуталася в своєму задовгому одязі, з прокльонами вернулася назад, сіла знов на спину віслюкові й смикнула за повіддя, спрямовуючи його додому.
А Сивоок, утікаючи від видив минулої ганьби, попав просто перед очі заслиненого, збаранілого від нестями Агапіта, в якого вкрадено з-під носа спершу найліпшу кохану, а потім і найдосконалішого умільця. І це в той час, коли він одержао од самого патріарха дві тавлії на святковий скарамангій: одна тавлія - парчева, з шитим по ній круглими перлами образом Богородиці Вла-хернської, з піднятими в молитві руками, а друга - перегородчата на золоті емаль з постаттю Христа; тавлії були винагородою за служіння Агапіта святій церкві своїм будуванням і прикрашанням святих обителів, до талій додавано ще й значний апокомбій, але всі ті винагороди видалися Агапітові нічого не вартими, коли він виявив, що за час відсутності його пограбовано в найціннішому й найдорожчому.
– Зрештою, - закричав він спінено навстріч Сивоокові, - я віддаю за тебе золота більше, ніж у тобі лайна! Але!… Ти гадаєш, смердючий болгарине чи хто ти там є, що я терпітиму твою невірність? Твоє перелюбство? Ні, ні-і! Я віддам тебе катам єпарха ще сьогодні! Хай відрубають усю нижню частину твого тіла і кинуть її собакам, спалять, розвіють попелом! Ну? Чого мовчиш? Відповідай, проклятий антропосе!
Сивоок стояв навпроти Агапіта, нависав над ним, ще більший і важчий, ніж сам ромей, якось мовби злагідніло поглядав на того.
– Зрештою!
– затупотів ногами Агапіт, і голос йому зірвався на бараняче ревіння.
– Ти відповіси нарешті! Ти маєш мені відповісти за своє кляте перелюбство!
– Чоловік може творити різні гріхи, - сказав з спокійною ненавистю Сивоок, - він може богохульствувати, брехати, кривосвідчити, красти, вбивати, але гріх перелюбства такий великий, що його творити одному не під силу, потрібна ще жінка…
– Ти!
– заревів Агапіт.
– Я віддам тебе… Я… я зажену тебе… Ти будеш у мене!… На острів!… Ось!! Я покажу тобі! На острів!…
Про той острів ще тоді ніхто не знав, мабуть, Агапіт теж почув про острів уперше від патріарха, коли той дарував йому тавлії з апокомбієм, або ж від сакелларія - йшлося про спорудження на далекому острові, заселеному чи то агарянами, чи то взагалі якоюсь мішаниною, усамотненого монастиря; може, саме тому і придобрювався патріарх до Агапіта, бо кому б же то хотілося кидати повний розваг і втіх Константинополь і вирушати в далеке море, на закинутий посеред моря острів, який не мав, здається, ні назви, ні божого благословення.
– На острів!
– востаннє прокричав Агапіт і зник. І вже не бачив його Сивоок ні в той день, ні тоді, як сідав на дієру в Золотому Розі, старшим на острів послано Гієрона, що набрид Агапітові своєю книжністю і задумливістю, через яку занапащав будь-яку доручену йому роботу: смальта переварювалася в нього, розчин від мозаїки тужавів, поки Гієрон згадував, що треба його класти на стіну, фрески лишалися недо-мальованими. Однак Гієрон був ромей, тож він і призначався старшим і над Сивооком, і над усіма іншими, кому випав тяжкий жереб, а всі повеління свої Агапіт передавав їм через Міщила, який вихитрився аж так залізти в довір'я до господаря, що лишався тепер у Константинополі, власне, першим помічником Агапітовим.