Диво
Шрифт:
– Вважаєш, що так воно й треба?
– лагідніше спитав Ярослав.
– Оце, що роблю? А як інакше? Ніхто не взявся за великі мозаїки. Мало таких людей на землі. Мене колись відчай загнав у цю височінь, а тепер і злазити не хочеться. А злізу - то теж для діл великих.
– Чванишся чи жартуєш?
– І те, й інше. Думаю, як швидше викінчити церкву.
– Вгадав мою думку, Сивооче.
– Але з Міщилом, князю, не докінчиш до самого віку.
– Недобудований храм не хочу лишати синам і нащадкам, - сказав Ярослав, видно приставши вже на бік Сивоока в його дивно хаотичнім і незбагненнім, але впевнено навальнім Творенні.
– Не хочу!
– Я теж, - весело сказав Сивоок.
– Ти ще молодий.
– Але й не маю нічого. Ні сина, ні жони, ні покрівлі над головою.
Князь промовчав! Невлаштованість людська його мало обходила. Дбав і не на себе - за державу. Завжди й найперше.
– Сини в тебе гарні, князю, - знов заговорив Сивоок.
– Про дочок не кажу, негоже мені мовити про княжих дочок, а сини вельми гарні. Є в мене думка. Хочу помогти Мищілові в його роботі.
– Своєї ж маєш іще он скільки!
– здивувався князь жадібності цього чоловіка до клопотів.
– Докінчу своє вчасно. Міщило ж гузятиметься там хтозна й допоки. А щоб швидше - можна поєднати з його мусією фрескові образи твоїх синів і доньок з княгинею. Ото я взявся б і зробив швидко й охоче.
– Чи ж пасуватиме? Князь - у мусії, а родина його - в простому малюванні.
– Малювання теж можна зробити так, що не поступиться перед мусією. На все є спосіб. Колись жона карійського царя Мавзола Артемізія поставила йому по смерті надгробний пам'ятник і стіни прикрашено фресками такими гладенькими, що здавалися прозорими й блищали, мов скло. І в еллінів та римлян були такі майстри. В заправу додавали порошок мармо-ряний, поверхню накладки розгладжували гарячим залізом, а писали яєчною краскою, яка в звичайній фресці не вживана. Після викінчення живопису його покривали пунійським воском і водили коло самої поверхні розпеченим залізом, не приторкуючись. Ще потім натирали сукном - і ось блиск, як у відполірованого мармуру або й смальти.
– Маю досить державних справ, - сказав князь, - щоб забивати собі голову твоїм пунійським воском та ще чимось. Ти майстер - тобі й знати.
– А тим часом втручаєшся в те, як мені класти смальту, - нагадав Сивоок.
– Бо незвично кладеш.
– Ото тільки й мистецтво, як незвичне. Владі це не до вподоби. Владі миле усталене, вона тяжіє до зоднаковіння всього на світі, бо тільки тоді сподіватися може на непохитність. А краса - лише в неодинаковості. Візьми таке, князю: кожна рослина має свою квітку, не схожу на інших. А якби всі квітки та стали однакові?
– Багато балакаєш, - спробував перевести розмову на жарт Ярослав.
– Бо багато працюю.
– Сивоок упродовж розмови жодного разу не поглянув на князя і не перервав своєї роботи. Стояв на дерев'яному помості, широко розметавши руки, так ніби підпирав вигинисту стіну бані, голова, задерта назад, міцно влягалася на плечі, зрослася з ними назавжди від оцього напруженого вдивляння вгору, на склепіння; князь спробував полічити, скільки днів, тижнів і місяців стоїть отут Сивоок, викладаючи мозаїки, вийшло так багато, що він вжахнувся, а попереду ж було ще більше! І цей чоловік думає не про спочинок, а шукає собі ще роботи, береться за нове, і киплять у ньому якісь незбагненні пристрасті, вмить зачіпається він до сперечань із самим князем.
Отрок, що супроводжував Ярослава, розіклав для князя переносний стільчик. Ярослав махнув йому, щоб прибрав. Не звик розсиджуватися і вести перемови з будь-ким при свідках. На все життя запам'яталося йому новгородське віче, перед яким вивертав свою душу після розправи над'воями Славенської тисячі, зненавидів одтоді всі принародні рядіння й обговорювання, завжди, коли виникала потреба когось вислухати, кликав його до себе в палати, слухав, з вирішенням своїм не квапився, лишався для співрозмовника загадковим, а отже - мудрим.
Тому почувався зле отут, під самим склепінням головної бані собору. Було враження, мовби отой повітряний стовп, що виповнював баню на всю височінь, враз перевернувся і став тиснути на людей знизу, загрожуючи приплющити їх до грізно наставлених безнадійно-чорних очей Пантократора. Ярославові забракло повітря в грудях, стало млосно, він підняв руку, щоб розхристати ферязь, пошкріб пальцями по золотому шиттю, облизав пересохлі губи. Відчув себе геть старим і немічним. Дурне діло: дертися на таку височінь, щоб устрявати в сперечання з цим непокірливим чоловіком. Та й нащо? Художники - люди, владці - теж люди, але в кожного своє життя, своя мета і своє призначення. Може, слід позоставити кожному робити своє і не втручатися? Але ж тримається держава на князеві, а тому повинні підкорятися йому всі людове в державі. Хто не кориться - ворог або підозрілий чоловік. Тоді хто ж Сивоок? Один раз нагнув князя в свій бік, тепер знов, так, видно, націляється чинити й далі. Може, правду мопив Ситник?
Ярослав одкашлявся.
– Дихати в тебе тут нічим, - сказав Сивоокові.
– А я не дихаю, - відмовив той.
Непокірливий. Зухвальний.
– Пришлю до тебе бояр своїх, ліпших людей.
– На шої вони мені? Прислав би, князю, втрачені літа, людей дорогих, навіки втрачених, але не можеш. '
– Усе в волі божій.- Князь відступився од Сивоока, ладнався до спуску, лаяв себе в думці за необачливість і безглузде бадьоріння. В старощах дертися в таку височінь! Закортіло побути коло самого бога, діткнутися рукою божої десниці! Безглузда звичка самому все 'перевіряти й оглядати. Однаково 'земля така велика, що не стачить життя на те, щоб усе побачити, мабуть, треба вірити й чужим очам. Але яким, чиїм?
– Зоставайся з богом, - сказав Сивооку.
Той мовчав. Не повернувся до князя. Наставляв і далі на нього свою розкучману, прикам'янілу до плечей в неприродному задерті голову, нестомно клав смальту й камені, аж тепер запримітив Ярослав, що не розкидає художник різнобарвні кубики як попало, що є твердий і гармонійний лад у розбігові смальти по ввігнутій поверхні, смальта йшла мовби колами, пів-дужжями, в ній було щось від кшталту небесних сфер, був невпинний рух, було кружляння, од якого йшла обертом голова, князь заточився, важко обіперся об плече отрока, сказав глухо:
– Зводь мене звідси.
Потім стали приходити бояри, городські старці, мужі ліпші й нарочиті, статечно впливали в церкву, плуталися поміж риштованнями, перечіпалися об дошки й обаполи, задирали голови, вдивляючись в роботу мовчазних антропосів Агапітових, які, попритулявшись повсюди, писали фрески; Міщило спускався щоразу вниз і давав пояснення, замовчуючи про свою мусію, яка посувалася надто повільно, найбільше показував угору, де трудився невидимий Сивоок, де зблискувало синім і золотим у про-зирах поміж риштованням, щось пошепки говорив чи то гнівне, чи то пробачливе, а поважні гості стояли, дерли голови, зітхалня.