Диво
Шрифт:
– Віче треба збирати задля війни, - сказав посадник обережно.
– А збирай, - байдуже відгукнувся князь.
– Коло Софії чи на княжому дворі?
– Збирайтеся на Софійській стороні. Негоже мені піднімати віче проти отця свого. Та й натурчали вже мені повні вуха своїм криком новгородським.
Вдарив коня, відскакав од Коснятина. Віддалявся од місця, що стало для нього найблагословеннішим, а волів би вернутися назад, знову знайти Забаву - ще й досі чув її голос, дзвеніли йому останні слова визивно й обіцяюче: «Якщо ти князь, то й ще раз можеш приїхати…» Можеш приїхати, можеш приїхати…
Повернувшись на княжий двір, Ярослав звелів одслужити в двірській церкві вечерню. Довго стояв навколішках серед темної, ледь освітлюваної благенькими вогниками свічок церковці, просив прощення в бога, звертався подумки до отця свого, до покійниці матері і до покійниці жони, яка лежала десь у дубовій корсті в дубовому ж соборі Софії на тому боці Волхова, і якщо вийти оце з церковці й стати на березі тихоплинної тьмяної річки, то вгадаєш у темнощах софійський пагорб за Волховом, а на пагорбі - тринадцятиглаве диво, возведене за велінням князя Володимира в рік, коли хрестив він своїх синів у Києві і киян, вгадаєш, але не побачиш, бо ночі новгородські восени темні й непрозірливі, то тільки в Києві були колись ночі, що світилися, і з київських гір видно було в далекі світи, і малому Ярославу відкривалися в ті ночі найдальші землі з кедрами й оливами, розстилалася пустинь з подвижниками й великомучениками, поставали невмирущі герої, йшли до нього крізь ті просвітлені ночі мудреці з найдавніших давнин, біліли мармурові городи, храми, саркофаги славетних царів і войовників. Бачив він це все й звідси, з-над берега темного Волхова, з-за боліт і лісів, летів через бездоріжжя й непрохідь силою своєї уяви, свого духу. О могуття духу людського, просвітленого книжною мудрістю, вознесеного високими істинами!
А коли вийшов з церковці, де ждав його вірний воєвода Будий (князь молився завжди самотньо) з двома варягами, пітьма нахлинула на нього, мов чорна вода, і не смолоскипи, несені челядинцями по боках, просвітлювали чорноту князеві, не світлі істини, про які думалося в молитвах, - ні!
– солодкою маною напливало на Ярослава Забавнне лице, в усьому торжестві його свіжості й молодості, і князь несміливо проводив рукою поперед себе, мовби прагнув одігнати видиво, а Будий витлумачив те по-своєму, вирішив, що князь нікого не хоче пускати перед очі, і тому, коли в переходах до князівських покоїв траплявся хтось з челяді, проскакувала товста ключниця або лопотіла босими ногами молода служебка, воєвода, що торував шлях до княжої опочивальні, тупав своїм величезним чоботом, гнівно сичав:
– А геть мені з-перед очей!
До глупої ночі в опочивальні у Ярослава горів трисвічник. Князь читав священну книгу. Але й там знаходив саму лиш звабу, і очі його мимоволі наштовхувалися на рядки:
«Слухай, дочка, і глянь та й прихили ухо твое і забудь про нарід твій м батька твого!
І буде люба врода твоя цареві; якщо він Господь твій, то поклонися йому чесно.»
Він повертався назад, вичитував слова для підкріплення своїх. великих замірів, прагнув одігнати від себе суєтне: «Прив'яжи, лицарю, меча слави твоєї і величчя твого. І в потун твоїй іди щасливо задля правди, і лагідності, і справедливості…»
Очі ж самі перебігали нижче і вичитували те, в бажанні чого сам собі боявся признатися:
«У пишних шатах поведуть її до царя…»
Заснув князь перед самим світанком і чи й спав чи й не спав, а ще й не еіріло, розколошкав усіх челядинціа знов стояв навколішки посеред тривожно темної церковки спухав заутреню, перебирав у голові слова:
«Поспіши, воссядь на колісницю заради істини, покірливості й правди».
Зранку почалася справжня осінь. Між темним Небом і темною землею провисли важкі водяні запони, якось би в один день виповнився загрозливо Волхов, понабухали ручаї потемніли лісові озерця, захлющало в пущах і багнах, Поналивалися всі щонайменші внямки й заглибини, але не радісна прозорість і. ласкавість жила в тих водах, як то буває повесні а похмура стривоженість, чи то викликана передчуттям довгої холодної зими, а чи, може, настанням пори майже цілковитої відірваності Новгорода від усього світу. Справді-бо: порозпливалися й ті непевні дороги посеред лісів і боліт, якими з горем-бідою добиралися влітку до Новгорода купці, непрохідними ставали волоки поміж ріками й озерами, вже не видно було на широкому Волхові різнобарвних парусів, не випрасовувалися там своїми гнутими носами лодьї, не вертілися поміж них учанц мокло піл дощем на колись галасливих пристанях-вимолах. Покинуте начиння, ще подекуди вивантажувався який-небудь зацізнілий відчайдуха купець, який привіз кільканадцять бочок рідкісного фрязького вина, бігав во слизьких дерев'яних містах пристані, ловив за воли збайдужілих вантажників, благав обіляв погрожував.
Ярославові не сиділося на княжому дворі. Зраиая велів сідлати коней, у супроводі почту починав об'їзд города Ддщ шмагав немилосердно і князя, і його супровід. Дерев'яці кругляки отоними мощено вулиці, ослизли так, що падали іноді навіть ковані коні, подекуди кругляки порозходилися, в утворених проміжках збиралася брудна вода, звідти чвиркало багном коли попадало туди кінське копито, по обличчях їздціа, спливали патьоки бруду, грязюка ліпилася на коштовну одіж, заліплювала дорогу зброю, але Ярослав того не помічав, їхаа попереду на нього не бризкав ніхто, навиаки, його кінь обкувуцац задніх цілимн потоками холодної брудної води, а князеві ьсе нетеопе-ливилося, він підганяв та підганяв коня, хотів устигнути успеть добачити все самому, перевірити, помацати рукам, пересвія'итися.
Бо якщо встигли пробратися крізь негоду його вирпи і нести до князя Володимира вість про сминову невоколу й хвадьство, то не лишить Київський Великий князь без відплати б покари такий свавільний вчинок, збиратиме військо да укятиме припаси, лаштуватиметься до походу на Новгород з якого колись сам вирушав на боротьбу за київський стіл.Він знає ціну цьому великому городу, знає, як полюбляють випихати звідси київських прийшлих князів, не зупиняючись яі перед чим; тоді Володимира намовили виступити проти рідного брата Ярополка, тепер пішли ще й далі, вже поставивши енна проти рідного батька, - і все те, аби лиш вивільнитися з-під чужої оаіки, жити самим, володіти своїм городом, своїми багатствами, угіддями, людом.
Посадник Коснятин у тих щоденних оглядинах ие відлучався од князя, завжди був или ньому, ще тоді, як Ярослав вершит свою ранішню молитву, вже ждав князя коло виходу з церква, прискакавши иа цей бік Волхова з далекого Неревського шиця, де мав свій двір, оадьоро мокнув під дощем, жартував, сам розкотисто сміявся на свої жарти, був завжди мовби скупаний у молоці - пещено білий, червоногубий, а здоров'я в ньому так і двигтіло.
Виходив із церквя князь, був сірий ва обличчі, тільки тьмяно червонів йому великий набряклий ніс, ваяиті каламуттю від недосипання очі перебігали з заводіяцької мармизи Будия на годоване посадникове лице, іноді князь не витримував і від споглядання цих двох веселих людей сам посміхався й закликав їх на ранкову трапезу, але частіше набурмосено проходив нова них, велів подавати коней і метався по городу до самого обіду, так і не маючи рісочки в роті, доскіиуючись до всього, недовірливо приглядаючись до посадника, який тільки згортав з обличчя брудну воду, бо вважався завжди чистуном, та щосяля бадьорився перед своїм зверхинком:
– Все йде на лад, мій князю! З божою жіччю, князю!! Їздили на Плотницький кінець, де під довгими навісами умілі майстри робили лодьї для походу. На Загородсьхому кійді, де серед кривулястих, вщерть залитих рідкям багном вуличок кояі брьохали по саме черево, квязь дивився, як сукяадннки варять у низеньких доменицях крицю, а в кузнях чорнолиці від кіптяви ковалі кують мечі, списи, рогатий. Скрізь, де з'являвся князь, приєднувалися до нього кіивські старости з тисяцькими й сотниками; якщо Ярослав хотів що-небудь спитати в робочих людей, наперед нього миттю вискакував староста або тисяцький і випереджав князя у його намірі, Косиятин незомітно всміхався під дяшйим русявим усом, а Ярослав ще більше темнів лицем, супився, але не мовив нічого, повертав коня, їхав далі.
Коснятин показав князеві готування даруизгів для свейського короля, щоб прихилити його серце і серце його доньки їнгігердя до Хольмгардського конунга Ярислейфа. У довгих великих тоболах складено було найліпші двінські хутра: чорні куди, соболі. бобри, веретища з ніжного козиного пуху, різнобарвяяй тім своїх) власного виробу і привезення аж від сараошгів, В копиники готували краску рибу, в солярнях складах діжечки й цебрики просолених лососів, привезе олоччя, могутню рибу, яка ловиться тільки в крижаній. Ее найміцніші сіті, дається до рук лише відчайдухам ринвам, яких, мабуть, немає ні в якій землі, окрім землі Новгородської.