До катастрофи лишалося кілька секунд
Шрифт:
Хлопці знали, що готується злочин, що може статися катастрофа, але де й коли — їм було невідомо.
Капітан Горбатюк, як ви пам’ятаєте, у це їх не втаємничував.
Коли автобус рушив, якийсь лисий кремезний дідуган, що стояв біля крамнички, прощально помахав рукою. Дядечко з малиною усміхнувся і теж помахав.
Розділ XXIII
До катастрофи лишалося кілька секунд…
Зникнення хлопців виявилося лише після шостої години вечора, коли батьки повернулися з роботи.
Почали
А в цей час капітани стояли на узбіччі сьомого кілометру Південного шосе і монтували заднє колесо машини. Їм не пощастило: трапився на дорозі цвях. І, як це буває, переднє колесо його підняло, а заднє піймало — наштрикнулося. Довелося ставити «запаску». Але й «запаска» виявилася з діркою. І через кілометр знову довелося зупинитися. Становище ставало критичним. Вони були на восьмому кілометрі, до тринадцятого — п’ять. А до десятої вечора лишалося всього п’ятдесят хвилин.
Вони розраховували проїхати до тридцятого кілометра і там зупинити той заводський автобус з Троянди, що має бути на тринадцятому рівно о десятій вечора. Висадити пасажирів, зробити обшук, перевірити і супроводжувати автобус до самого міста.
І от через ті колеса могло статися непоправне…
— Голосуй! Зупиняй когось, — сказав капітан Попенко, — машину поки що доведеться кинути.
Та коли дуже треба попутку — це проблема. Особливо ввечері, коли вже стемніло. Та ще й на трасі, серед безлюддя. Капітани картали себе за те, що виїхали в цивільному. Навіть смугастий жезл, який захопив передбачливо Горбатюк, не діяв. Машини проскакували мимо, не зупиняючись. Злочинці теж користуються жезлами. Навіть іграшковими, купленими в «Дитячому світі».
Лишалося півгодини…
І все-таки їм пощастило.
Їхала міліцейська машина. З приміського району. Лейтенант із дружиною і сержант за кермом.
— Що таке? — суворо спитав лейтенант, опустивши скло.
— Виручайте, хлопці, поламались, а треба негайно, — капітан Горбатюк простягнув посвідчення.
— Сідайте, пане капітан, — зовсім іншим тоном сказав лейтенант і відчинив дверцята. — І ви теж, добродію…
По дорозі вони стисло окреслили ситуацію.
— Ясно! Допоможемо! — рубонув повітря долонею лейтенант.
— Ви вже вибачте, але… — подивився капітан Попенко на лейтенантову дружину, що сиділа поряд із ним.
Вона навіть не встигла відповісти. Лейтенант обернувся і випалив:
— Моя дружина службу знає! Як треба — і в рукопашну піде.
— Петю-у! Ну що ти! — сором’язливо затулилася рукою дружина.
— Жарт! — усміхнувся лейтенант. — Але ви за неї не хвилюйтесь. Міліцейська дружина — це… міліцейська дружина.
От уже й тринадцятий кілометр.
Горбатюк глянув на годинник. Було за двадцять п’ять десята. Він сказав:
— Давайте вийдем. А то ще проґавимо.
Вони вийшли. Дружина лейтенанта лишилася в машині.
— Це добре, що ви у формі, — сказав Горбатюк. — А то ще й не зупинився б…
Обабіч шосе був ліс.
— Зупиниться, ніде не дінеться, — впевнено сказав лейтенант. Вони пропустили дві вантажні машини, одну «Волгу» і одну іномарку. Аж от з’явився автобус.
Лейтенант став посеред дороги і підняв жезл. Автобус загальмував і спинився.
— З Троянди? — спитав Горбатюк шофера, що визирнув у вікно.
— Ні. По замовленню. Весілля обслуговую.
— Пробачте… їдьте.
Потрібний автобус вони мало не прогавили-таки. Бо він збирався обганяти той весільний, що рушав.
Та лейтенант вчасно вискочив на шосе і підняв руку. Автобус не міг одразу зупинитися.
Довелося Горбатюку підбігти.
— З Троянди?
— З Троянди, — відповів шофер.
— Одчини, будь ласка.
Передні двері розсунулися, капітан зайшов в автобус і — здивовано вигукнув:
— Хлопці? Звідки ви тут?
Женя й Вітасик так розгубилися, що не могли сказати ні слова.
І тут відбулося те, чого потім не міг пояснити жоден, хто був свідком цього.
Несподівано в дверях автобуса з’явився хлопець у сріблястому спортивному костюмі й темних окулярах.
Всі враз заціпеніли. Ніхто не міг ні ворухнутися, ні вимовити й слова.
Капітан Горбатюк признавався потім, що це було наче гіпнотичний стан…
Хлопець миттю схопив корзину з малиною, яку тримав дядечко, легко підняв її і разом із нею вискочив з автобуса. Минуло ще кілька секунд заціпеніння.
І раптом у лісі спалахнув величезної сили вибух. Всі разом зойкнули. Заціпеніння минуло. Горбатюк зиркнув на годинник — було за чверть десята. І тут відчайдушно закричав отой дядечко в окулярах і з борідкою:
— Жах! Дядя Саша! Неймовірно! Він хотів мене вбити!
Розділ XXIV
Кат
Капітан Горбатюк одразу впізнав його. Це був племінник полковника Силенка, з яким він їхав колись у поїзді, — Васючок, Василь Мартинович.
— Ходімте, ходімте швидше! — капітан вивів приголомшеного Силенкового племінника з автобуса.
Розпитувати у переповненому салоні було неможливо.
Якась легкова машина щойно під’їхала до автобуса і тепер поквапливо розверталася.
— Це він! Він! Його «Жигулі»! — скрикнув Василь Мартинович. — Хотів переконатися, що…
Лейтенант підскочив до міліцейської машини:
— Тоню! Вилазь швидше! — і, поки дружина вибиралася, гукнув капітанові: — Доганяйте! А я оформлю протокол, перепишу свідків. Перепелюк! Викликай наряд!