Добло і зло
Шрифт:
Врешті ми причалюємо до борту якогось велетенського метало-пластикового одоробла. Типу, мегамодний дорогий готель в історичному центрі. Дивно, що я його не помічала раніше — втім, естетика потворного не завжди привертає мою увагу.
Добре, що я вже перед тим встигла хильнути парочку маргарит з моїм приятелем-психіатром. Так що всі ці люди в уніформах (готельний стаф у даному випадку) не лякали мене, як буває. А їх навзаєм не злякала я — хтозна, може до них що не день заїздять обриганки в джинсах і на вандерерах. Може, це зараз такий загальнопоширений у Києві "сюрприз", що його роблять багаті дяді нєпонятним дєвочькам.
— Мене
— Вам, навєрна, в бар, — майже впевнено каже він. Ну да, алкагаліца, хто ж я іще.
Підіймаємося з дяпчиком на прозорому ліфті в захмарну даль цього Хуят-готелю. як читає його назву пересічний мешканець міста. Не від заздрості так читає, ні. А німці би теж так само прочитали цей Y як "У".
Я про щось весело тринджу з дяпчиком, моїм супроводителем. Га, як розпоясалася, сволота п’яна. Так би їхала і ціпило би мене — бо більшість цих продавців, конс'єржів, охоронців та банківських співробітників такі непроглядно дурні (так показують свою владу над вашею долею і впевнені у своїй унікальній ролі в житті Всесвіту), що інколи, дуже часто, майже завжди, ти в їх розум і важливість починаєш насправді вірити. І сидиш собі, не пікаєш, бо ти ж галімий якийсь доцент, позаштатний автор, студік-здобувач другої освіти (перша ні на що путнє не згодилася) чи просто митець. Тюлька, коротше. В морі таких крупняків, як вони. Унікальний феномен, скажіть? Made in ЦЦЦП. Можна пишатися.
— Здраствуйтє… — оглядаючи мене з голови до п’ят (майка з Бангкока — 6 доларів, джинси з незазнаних часів — не пам'ятаю скільки, чоботи з секонда — гривень двадцять, зате який психічний фіолетовий колір!), — каже мені тьотя "трохи за тридцять". Вони завжди, схоже, такого віку. Ці тьоті, що перевіряють, па дєлу ти тут чи у якихось своїх підозрілих справах.
— Доброго дня! — радісно відповідаю я. Мені якогось лиха дуже радісно тут. В їх абсолютно порожньому барі, де вас пиндючно спитають, чи ви резервували собі столик і чи на вас чекають. А до речі:
— Вас ажидают? — Тьотя.
— Хотілося би знати… — просто кажу я.
— Правєді дєвушку! — каже тьотя чуваку в фартушку і чувак проводить мене не до виходу, а на терасу, просто на дах майже проводить, і веде до найдальшого столика в кутку. А за столиком тим… білий конверт. На столику тобто.
Сідаю, відкриваю, попутно замовляю пляшку кьянті. В конверті знову аркушик, на нім таке:
"І тут, коли вона нарешті сіла за столик і відкрила конверт, він нечутно підійшов ззаду і сказав:…"
"Стань моєю дружиною!" — вжахнулася я і мене трохи занудило.
Так чувак старався і так припадає мені його тупо й поетічно відшивати зараз. Ех, ну чого такі промірковані пропозиції завжди роблять люди, котрі нам глибоко до люфи, а тим, за кого ми ладні віддати життя і останню заколку-невидимку, глибоко до люфи ми?
Але він підійшов несинхронно з тим, як я дочитала фразу. І динаміків ніде не стояло. Лише відригували за сусіднім столиком члени Партії регіонів, це я потім взнала, хто вони такі.
Алігарх підійшов справді ззаду, але доволі скромно обійшов мене з лівого флангу і сів за столик:
— Ну як тобі тут?
— Ну нічо, — сказала я. — Панорама гарна.
Потім я з'їла найжирніший стейк у своєму житті. Свинина з кров'ю. Як згадаю, досі блювати тягне. Хто напоумив хуятських кухарів, ніби стейки бувають з мертвої свині з недосточеною кров’ю? У свині все чітко: або свіжина, або кров'янка.
Відтак ми поїхали на камеді-клаб. Столик під сценою, за ним я і двоє друзів плюс. Медвідь, психіатр і Алігарх. Хороша компанія. Жарти про мене завжди однакові — про голі піськи, хуї, і все з любов’ю. Не страшно мені на камеді-клаб ходити, коротше. А навіть смішно. Особливо коли психіатр своїм посвідченням працівника ООН розбиває траву для косяка. А потім бере новий урожай горопашних Алігархових троянд і відриває їм одну по одній голівки. І ми з ним ті голівки кидаємо в комедіянтів. Здаля — нібито помідори летять, бо червоні, а все ж квіточки.
Коротше, напилися ми, як дурні. Якісь коктейлі, якесь вино, коньяк та ще й трава. Жесть. Особливо як для мене, людини до алкоголю незвиклої, тому нерезистентної. Я всіх дуже любила (крайня стадія неадекватності для мене) і волала, вибігаючи на дорогу, що завжди мріяла поригати коло Мандарин-плази. Медвідь мене весь час тримав, аби я не впала просто туди, куди щойно збиралася ригнути. Таксистів налетіло як акул — о, дивляться, бухі мажори, бабла злупимо, і ригачки повтираємо, якщо шо.
— Карпа, не падай! — Медвідь старався, як міг. Але я все-таки впала.
Якщо ви коли-небудь втрачали свідомість чи напивалися до такого стану, ви зрозумієте, як це приємно — просто падати. І заснути хочеться тут же, на вулиці, посеред проїжджої частини.
Але мене забирає правильна машина — з Алігархом. з психіатром і з пес-його-зна звідки взятим Кучерявим Хлопчиком. Вів машину той самий Посланець, перед яким мені досі соромно за слова:
— А хай він на мене не дивиться!
Теж мені петриківський розпис. Здалася ти комусь, на тебе таку дивитися.
Вся ця гоп-компанія в машині вирішила, що нам неодмінно треба продовження цієї фієсти. Вирішено було послати Посланця в супермаркет за розкішною їжею та випивкою. Так. саме розкішною. Це психіатр по таких ідеях виступає. Він, падлюка, захотів до Алігарха додому, вивідавши, що в того є караоке.
— А єсть у каво-та дєньгі? — запитав психіатр, пильно роздивляючись вміст свого гаманця.
— У мєня єсть дєньгі. Многа дєнєг, — як такому й годиться, повідав Алігарх, в котрого я на той час дивним чином опинилася на колінах. Правда, сама я не пам'ятала геть нічого з того, що там наразі казали і робили. Все це потім розказував мені Медвідь.
Ригала я вже коли ми приїхали до Алігархового дому. Просто при вході до пристойного дореволюційного будинку. Смерекова хата, батьківський поріг, так би мовити. Ех, меморія, який кльовий тортець моя мама пече. Теж "смерекова хата" називається.
Я не знаю, де поховалися всі інші, поки мене вивертало. Можливо, вже співали караоке. Один Медвідь мене не кидав, а помагав ригати. Мабуть, згадав, як я колись його так само рятувала — на вході в нічний клуб запихувала Медведю два пальці до рота й казала: "Ригай, тобі ж противно. Ригай, Медвідь, бо ласти склеїш. Ти ж зараз навіть не знаєш, хто я. Так шо давай, Медвідь, ригай, щоби згадати всьо билоє". Відтак ми вирішили, що такою й є справді чиста любов і дружба. Це коли тобі не гидко в пельку близької людини запхати свою руку аж по лікоть, лоскотати там блювотні рецептори і бути морально готовим до буквального обриганства. Коли таке проробиш із людиною, між вами така духовна близькість встановлюється, якої хіба на фронті досягти можна, розділивши з товаришем по окопу банку американської згущонки.