Добло і зло
Шрифт:
— Як?
— Сталін Срав Сиров Рибов.
— А-а…
Кріпчук був усього на два роки за мене старшим, але вже тоді, у школі мистецтв, на перших початках було ясно що він художник, а я пісатєль. Бо нормальні діти на художній займалися художеством. А придурки писали записки. Бажано крамольного змісту — час пубертату стукав у вікно.
В нас дуже довго була улюблена вчителька, Наталя Петрівна. Поганяло — Наташка. Нам чогось тоді здавалося, що вона мусить страшенно образитися й розізлитися, взнавши, як ми її називаємо. Так само ми думали і про шкільних вчителів на прізвиська «Аннушка» чи «Нінушка». Та ці вчительки мали би стрибати під стелю від щастя, що їх не називали, як деяких інших — Клізма, Тумбочка чи Кукурудза. (Правда, Нінушка
Так от. Наталя Петрівна була справді крутою тьотькою. Вчила нас не просто малювати, як у всіх інших худобках, — інопланетян у скафандрах і пародії на портрети.
Вона нас вчила ВИЖИВАТИ. Тобто використовувати для творчості все, що попадалося під руку. Будь-який треш. Порвався в діда старий шкіряний плащ? Таскай його на художку. Використаєш у прикладній композиції. Розбилася ваза вдома? Неси. Склеїмо, буде модель для натюрмортів. Або просто черепки підуть в хід. В ту ж прикладну композицію. Ну, й так далі. Ми вчилися всім можливим народним промислам, враховуючи закони академічної композиції. Фундамент, погодьтеся, незлий. Навіть для таких кольорових кретинів і нездар, як я. Я вмію малювати й говорю французькою. Вміла би грати на піаніно — подала би заявку на внесення мене до каталогу істинно благародних дєвіц.
Наталя Петрівна була іронічною і нікому не втирала соплі. А справедливість відчувала інтуїтивно. Сам почав нюняти — сам заспокоїшся. Якщо тебе хтось до цього довів і ніяк не заспокоїшся самому — такого можна виставити.
— Крайлюк! — гаркала Наталя Петрівна. — Зараз виставлю!
Нас виставляли рідко, але ми цього боялися. Цієї задверної невідомості. В неї можна було канути одного разу, і не ясно, що далі.
Коротше, строго нас тримали. Інколи, правда, траплялися в Наталі Петрівни напади демократичності. Ми їх боялися ще більше, ніж «виставлю за двері», бо тут пахло якимось підступом. Так нам здавалося.
— Що, дітиська, — казала одного разу вчителька. — Є ж у мене клікуха. Ну признайтеся, є?
Ми мовчали й червоніли. Ясно, шо є.
— Ну ясно, шо є! — і сама розуміла вона. — Ну скажіть мені яка. Дуже інтересно. Чубити не буду, чесне слово.
«Хто чубиться, той любиться!» — частенька казала вона, підколюючи залицяльницькі манери, притаманні дітям нашого середнього шкільного віку. А ще, коли ми робили щось явно не так, Наталя Петрівна могла сказати: «О, диви що вчудили. Художніки. Дальтоніки! Кіно і німці. Ну ясно — дурна вчителька, дурні діти». І ми не хотіли, щоби вона щось таке сказала зараз. Тому мовчали. Навіть коли вона вийшла з класу дати нам час наважитися.
— Ну шо, скажемо їй? — ризикнув Шамаліст.
— Та ну, а хто саме казатиме? — турбувалася я.
— Ну, скинемо на камєнь-ножніци-бумага…
— Та ну, тупо.
— Ага. Зараз ми їй скажемо, а вона нам: «Ха! Наташка! Подружка!»
Ой нє, ой нє. Рішили не казати. Бо вона навіть коли на мене пацани казали «Ірка», виправляла:
— Ірка на базарі сємічькі продає!
А коли ми щось клянчили чи лізли на голову, Наталя Петрівна пхекала:
— Ну так, знайшли собі подружку!
Це, правда, значило її прихильність. Замасковану, але прихильність. Можна було трохи поканючити ще — шанс на горизонті манячив.
— Нема хап-хап! — ще казала вона, коли ми хотіли зробити щось бігом і на шару. — Сідай, працюй, давай.
Або просто:
— Карпа, рухайся! Збираєшся, як жид на війну, чесне слово.
Я була за всіх у групі молодша, товстіша, і дівчинка. Все, що хлопцям вдавалося вльот, — рисунок, скульптура — в мене справді повзло, як міфічні жиди на війну. Особливо ця триклята скульптура. З цим сраним пластиліном, вічно задубілим у непрогрітій яремчанській школі мистецтв. Клімат у нас такий, розумієте. Ніяких батарей не вистарчить, тим більше казенних. Малювали і в пальтах, і в шапках. Так само вчилися в середній школі. Ніхто з уроків не відпускав. Суворі діти гір.
Тобто ви уявляєте, як це. Як це в такій ледве-ледве плюсовій температурі розминати чорний пластилін. Все заради мистецтва, курва. До речі, його історія — історія мистецтва — була нашим улюбленим предметом. Вона була у п’ятницю, після станкової композиції. А перед станковою не було ні живопису, ні малокоханого рисунку. На історії мистецтв можна було сидіти в темряві, ні чорта не робити і дивитися слайди з голими тьотьками. Отак то ми називали роботи Рубенса, Ренуара чи Мане. Але зараз про гидке. Про скульптуру. Найжалюгідніше з того, що мені вдавалося, — голова сина Лаокоона. Там таке страждання в античному оригіналі, така безвихідь… От ця безвихідь мені й вдавалася. В нашої гіпсової копії був трохи надбитий ніс. Це теж треба було зазначити в чорному пластиліні. Коротше, огляд близився. Оцінки мали якось ставити. І ось стоять наші три голови — Крайлюкова, Шамали і моя (в сенсі, виліплені нами голови Лаокоона). І їхні голови великі та розкішні, і страждання там видно більш-менш, і пластиліну багато, що вже само по собі вражає. Ну і моя голова. Маленька, миршава, ніби вже давно задушена, висохла, і каже: «Блє!» Ну, десь такий, непереконливий крик зубного болю нібито звучав в моїй скульптурі.
— Карпа. Четвірка. Натягнута, — казала щедра Наталя Петрівна. Насправді мій Лаокоон і на гонорове три аж ніяк не тягнув. Це так мені поставили, за моє власне мучеництво.
Ну добре. Не завжди я була перемазана пластиліном чи глиною й не завжди капали мої гарячі сльози на ці непокірні матер'яли. Не завжди під нігтями був пролетарський манікюр — товста чорна смужка пластиліну чи коричневої глини. Не завжди. Тільки по понеділках. В інші ж дні я непогано виступала по живопису, завдяки колірному кретинізму — я не розрізняю деякі відтінки сірого, синього і зеленого — в мене інколи траплялися сміливі колірні рішення. По прикладній композиції мені найбільше подобалося робити з тканини об'ємні барельєфні ковбаси з зірочками сала й свинячі ноги з річними кільцями бекону. Так що, коли я на першому курсі вирішила була стати вегетаріанкою, Наталя Петрівна моїй мамі аж руками сплеснула: «Та ну, не може бути! Ірка?! Та вона ж усе життя одні сосиски з ковбасами мені малювала!» А ще була станкова композиція, де ми малювали гуашшю, значить, можна було будь-яке гамно замалювати зверху іншим кольором. В акварелі на тому місці розвелось би брудне болото.
— Це що — заливочка? — виникала, мов з-під землі, іронічна Наталя Петрівна, коли ми з нетерплячки наялозили по мокрому. — Це не живопис, дитино люба, це брудас!
Коли тебе називають «дитино люба» — це дуже страшно. Це значить, що ти майже безнадійний. Часто доводилося перемальовувати все спочатку. Ще й не натри, диви, під час ескізу, бо то вже гарантований брудас вийде.
Але одного дня Наталя Петрівна вийшла заміж. І ще одного ми взнали, що вона йде в декрет. Так що цілий рік — наш випускний рік! — у нас буде якийсь інший вчитель. Мужик. У Львові вчився, у Франківську в художці працював, і не в школі мистецтв, як у нас, а в справжній ХУДОЖНІЙ ШКОЛІ. Типу, модний дядя з міста.
Дядя був родом з Ослав. Села, значно нижчого за статусом від Яремчі, бо то ж у нас все-таки місто, навіть не смт. А Ослави бували Білі і Чорні. Так їх в народі й називали — Кольорові Села. А ще казали так:
— Куда їдеш?
— Та в Югославію.
— В Югославію?
— Ага. Білі Ослави, Чорні Ослави…
Не знаю, кому прийшло в голову прозвати його Кактусом. Якось це надто банально було би що для Крайлюка, що для Шамали. Зуміли ж вони назвати Крайлюкового тата, наприклад, Париж-Дакаром, бо той якось смішно їздив на «жигулях»… Але Кактус то й Кактус. Сива щетина і сиве волосся. Чорно-біле тобто. С сивиною. Міг би бути імпозантним мущінай, якби не мав того, трохи пришелепуватого виразу обличчя. Мабуть, сам він сприймав його за ознаку непересічної творчої особистості.