Добрий диявол
Шрифт:
Ні, не такого він хотів фільму про море! Народжений не для плачів і не для зойків. Для вчинків. Жоден вчинок не гине марно, жоден!
Яковенко став підводитися. Поправив автомат, підтягнув пояса на гімнастерці. Обережно перебираючи руками, широко розставляючи ноги, побрався туди, звідки долинав лемент.
«Внизу обійшлося без особливих пригод».
Коло трапа, що виводив на палубу, колотилися всі ті, яких він звелів Вікторові та Юрчикові відігнати від шлюпок і повернути до своїх обов'язків. Обов'язки! Чи вони хоч знали, що то таке! Чи вміли будь-що, крім безчинств на березі? А тепер ці жалюгідні боягузи рвалися на палубу і тільки на палубу, хотіли, як ті пацюки з морських легенд,
Яковенкові вдарило у вуха таким виском і ґелґотінням, що він аж відхитнувся. Внизу металися ті, кому не вдалося втиснутися в гущу, яка загатила трап. Яковенко відтрутив одного й другого, пробився до східців, на кожному з яких зависло по кілька лобурів, спробував був стягти хоч одного звідти — де там! Поприсмоктувалися, мов п'явки. Згори крізь нещільно прикритий люк бурхало водою, обкупувало всіх, кожен струс судна віддавався у вузькому проміжку трапа з особливою силою, але ніхто на це не зважав. Дерлися вгору, лементували, слали прокльони, погрожували кулаками... А вгорі, під самим люком, голий до пояса, наставивши автомата на знавіснілу юрбу, стояв Віктор, тримався якимсь чудом, не заточувався, не падав від різких поштовхів, тільки пересмикував плечима, коли на них обрушувались особливо густі потоки води.
— Вікторе! — гукнув знизу Яковенко, але й сам не почув свого голосу. Він знову кинувся на штурм натовпу, знову відбіг назад і тоді побачив перед самим Віктором Єлену.
Витискувана юрбою наперед, підтримувана майже в повітрі, Єлена тяглася до Віктора довгими, тонкими і хижими, як у відьми, руками, теж щось кричала, широко розкриваючи рота, чорні очі її виблискували зловісно й погрозливо, губи здалися Яковенкові аж чорними від напруги. Справжнісінька відьма! А він сидів там коло її каюти, розпустивши нюні!
Яковенко пустив у хід приклад автомата. Пробивав собі дорогу, жорстоко розштовхуючи тих, що зависли на східцях трапа. Добрався до Єлени, одною рукою відтрутив її назад, відкинув, не дивлячись, не вслухаючись у її обурено-здивований виск, став коло Віктора, повернувся обличчям до нападників.
— Що тут? — крикнув Вікторові.
— Та от... лізуть...
— А Юра?
— Там,— Віктор кивнув на палубу.
— І тобі туди! — показав йому Яковенко.
— А цих що — задраїти?
— Нам треба нагору!
Кожне слово давалося тут з неймовірними зусиллями. Яковенко так і не знав, чи розуміє його Віктор, бо той намагався відповідати не словами, а більше жестами. Надійніше.
— Чуєш? — ще гукнув йому Яковенко.
Віктор махнув рукою, мовляв, давай до Юрчика, а я залишуся тут.
— Хочеш їх тримати? — здивувався Яковенко. Шкодував, що відпустив од себе Стіліаноса. Якраз використали б його знову як перекладача, бо ці ж нічого не розуміють. Він, здається, кричав там унизу: «Розступись!», «Дорогу!», «Назад!» — і ніхто нічого не збагнув, поки не став роздавати штовхани прикладом. Стіліанос би не завадив. Сказати цим розпанікованим дурням, щоб не боялися, щоб кожен ішов на своє місце, бо ніхто ж не збирається віддавати судно на поталу і ніяких побоювань не може бути тепер, раз «Омірос» вистояв у перші хвилини.
— А ти їх утримаєш? — знов спитав Віктора, і той теж відповів довгою фразою, половини з якої Яковенко не вчув, але догадався. Фраза була не така й довга, як розібратись, але, зважаючи на обставини, в яких вони перемовлялись, її годилося б занести до розряду справжніх промов: «Скільки треба, стільки й триматиму! А ти давай до Юрчика. Свисніть, коли що!»
Люк легко піднявся, хвиля, що якраз перебігала палубою, зі стогоном вдоволення обійняла Яковенка, огорнула його з голови до ніг і чимдуж кинулася вниз, на збаламучене юрмовище. Він мерщій вистрибнув нагору, прихилив люк, струснув з себе воду і вперше за весь час відчув, як неприємно чавкає в нього в чоботях.
З отвору в дротяній вежі вигулькнув Юрчик. Прилаштувався там, щоб уникнути загрози бути змитим хвилею. Таке собі осердя химерної магнітної котушки. Море щедро поливало перетвореного на осердя Юрчика, але він не зважав. Аби втриматися на цьому ошалілому кораблі.
Яковенко привітно махнув Юрчикові рукою. Так тримати! Але на обличчі в того вимальовувалася дивна заклопотаність. Юрчик стривожено кліпав очима, німе запитання стояло в нього на обличчі, запитання, звернене до Яковенка. От чудій! Все так прекрасно, машини запрацювали, лоцман Гриша вже, мабуть, доконав потрібного маневру, поставив «Омірос» саме так, як треба, і судно йде своїм курсом, прямуючи до другого краю моря, до вузької протоки, за якою відкриється кругла спокійна Керченська бухта.
Яковенко переступив по палубі, щоб утвердитися міцніше, і знов відчув неприємне чавкання води в чоботях. Настрій у нього був такий гарний, так приємно було побачити ніжне обличчя Юрчика, так солодко дихнулося одсвіженим морським повітрям (щоправда, відвертаючись од урагану, який буквально забивав віддих), така незатьмареність була на душі, що Яковенкові не хотілося, аби й така дрібниця, як вода в чоботях, псувала настрій. Не роздумуючи, він тут-таки сів на палубу і став стягати правий чобіт. Ще посміхнувся й кивнув Юрчикові, який тепер дивився зі своєї котушки на Яковенка, як на зовсім збожеволілого.
«Отак, Юрку. Повернемося ми додому, старшина Кайнаров дасть звільнення на цілий суботній вечір, а потім на неділю. Ти, звичайно, побіжиш на пошту питати, чи не прийшла від мами посилка з ласощами, а я... Ну, а я піду до книгарні, і білява Вірочка усміхнеться мені й спитає, як завжди: «Ви прийшли?» У хвилі темній в цю бажає мить похмуру долю зір наш уловить... Але, скажу я, прийшов сьогодні не заради віршів, а заради вас, Вірочко... Бо треба бути найвикінченішим дурнем на світі, щоб півроку ходити до книгарні, дивитися на дівчину й не помічати. На 'дній нозі посеред кола кружляє звільна — і за мить легкий стрибок, і вже летить, летить як пух від уст Еола, то вигне стан свій, то зів'є і ніжкою об ніжку б' є ... Вам, Вірочко, не в книгарні — вам балериною! Вам, Віронько, дивитися не на такого черствого, як я, а мати перед собою душу чутливу і витончену, як у вас... І вона засоромиться, почервоніє, зблисне очима, крутне білками очей, прошепоче... Але я не дам їй заговорити першою, я скажу їй сам, що вона мене давно зачарувала, що я... Ні, ми нічого не казатимемо одне одному. Я тільки простягну руку ніби за книжкою, а сам доторкнуся до Віриних пальців, і книжка впаде незграбно, розтріпано, мов убитий голуб, а ми нічого не скажемо, а лиш подивимось одне на одного, і Віра так мило блисне білками очей, піднімаючи на мене погляд... І ми підемо до кіно... І подивимося фільм про море. Тепер мене цікавитимуть самі фільми про море. Нічого не може бути ліпшого за справжній фільм про море, де б ти міг ще раз зазнати відчуття жаху і перемоги... А після фільму я поцілую Вірочку... І це вже буде не так, як у віршах і в фільмах, а як саме, я не знаю, і, може, то й добре, що не знаю і ніхто не знає, допоки... Про поцілунки ліпше мріяти...»
Він стяг чобіт, перевернув його, вилив воду, вдоволено поворушив побабілими пальцями. Юрчик, видно, вирішивши, що їхній старший навсправжки з'їхав з глузду, став вилазити зі своєї башти. Лицар дротяного образу. Яковенко спокійно поставив чобіт на палубу, почав стягати другий. Трохи відхилився назад, напружив спину. Балансувати на голій палубі в таку бурю — справді божевілля! Юрчикове обличчя й зовсім сполотніло. Він квапливо видобувався зі своєї добровільної келії і якось мовби відхилявся в протилежний бік від Яковенка, відхилявся всім своїм тілом, разом з дротяною баштою, в якій сидів, разом з усіма бунтами дроту, разом з палубою, і Яковенко, хоч як намагався відкинутися назад, щоб випрямити ліву ногу і стягти нарешті розмоклий чобіт, теж чомусь подавався наперед та наперед, ніби підштовхуваний нездоланною силою. Враження, що тебе штовхають, було таке незбориме, аж Яковенко озирнувся, аби пересвідчитися, що йому все це не мариться.