Долина совісті

…Я — чудовисько.

Зовні я нічим не відрізняюся від мільйонів інших людей. У мене кругле обличчя, карі очі, темне волосся, вузькі губи й м'які вуха. У квітні на щоках висипає ластовиння. Я не здаюся небезпечним. Мені частенько симпатизують.

Слухай! Мені так потрібен хоч хтось, хто знає про мене правду… Дозволь, я писатиму тобі? Лишень писати? Не хочеш — не відповідай…

Адже я не завжди був таким.

Це

Колись згодом — згодом! — я тобі розповім…

Влад і близько не збирався сваритися із Зозулею.

Власне кажучи, дружити із Зозулею він не збирався теж. В ідеалі Влад не хотів би мати з Зозулею нічого спільного, але ідеал цей був недосяжним. Спільними залишалися простір, учителі й перерви — особливо перерви, час потрібний і корисний, але отруєний Зозулиною присутністю.

Колись давним-давно — класі в другому — вони побилися. То була, либонь, цілком дитяча бійка — зі слізьми, шмарклями, стусанами й підніжками. Тепер Влад думав, що вона навіть збоку видавалася смішною, ця пам’ятна обом бійка. Але саме після неї Зозуля перестав називати Влада тим самим словом, що так споганило йому перший шкільний рік: у перекладі на людську мову це коротке бридке слово означало «син гулящої жінки, якого підкинули під чужі двері, бо виявився непотрібним».

І ще — після тієї бійки Влад отримав можливість не ворогувати з Зозулею і не дружити з ним. Він цінував свою незалежність і не збирався ризикувати нею, чудово розуміючи, що тепер битися доведеться зовсім не із Зозулею. Найімовірніше, бійки не буде взагалі, а буде життя, перетворене на щоденне пекло, ось як у Ждана…

Власне, через Ждана все і сталося. Через те, що в Ждана був день народження.

У затурканих і зневажуваних теж бувають дні народження. І найнаївніші з них іноді сподіваються круто змінити своє життя — саме цього дня. Ждан з’явився до школи в білій і чистій — дивна річ! — сорочці й неновому, але цілком пристойному костюмчику. Ждан приніс кульок шоколадних цукерок і гітару; і те, й інше з якоюсь метушливою таємничістю сховав за вішалкою. Зозуля спостерігав з усмішкою, бо день почався звично — Гліб Погасій, котрий підсів до Ждана з власної ініціативи, на початку уроку підняв руку:

— Можна, я пересяду?

Зозуля дивився прихильно, дівчиська хихотіли. Гліб промурмотів, наче перепрошуючи:

— Не можу, від цього хлопчика знову так смердить…

— Завжди те саме, — роздратовано кинув математик.

Гліб пересів — приєднався до Влада. Ждан стерпів. Йому ще й не те доводилося терпіти, можливо, зараз він тішив себе думкою, що це — востаннє.

Ждан аж ніяк не був слабаком чи тюхтієм, і вже точно не дурнем. Ждан якщо й був повненький, то не надто. Просто він не потоваришував вчасно із Зозулею — і поплатився за це чи не найтяжче за інших, бо була в нього одна злощасна особливість: від нього смерділо.

Мабуть, його піт мав якийсь специфічний склад чи йому варто було частіше митися. Що старшим ставав Ждан, то помітнішим робився запах, то веселіше жартували Зозулині друзі, то демонстративніше кривилися дівчата.

Але сьогодні був Жданів день народження, і, можливо, напередодні він дві години просидів у діжці з вистиглою вже водою і розкислим милом у руках (Влад знав: у кварталі, де жила Жданова родина, гаряча вода буває тільки в діжках, і то — якщо її попередньо нагрієш у казані, а вугілля в цих будинках бережуть як зіницю ока). Так чи інак — але від Ждана майже не пахло, і демарш Гліба на першому уроці був лише цирком на догоду Зозулі, втім, як завжди…

На великій перерві Ждан літав класом, розкладаючи цукерки по партах, усім по дві, а Зозулі — чотири. Потім, ударяючи по струнах зсудомленою рукою, трохи поспівав — дуже непогано. Зозуля слухав жуючи, і з виразу його фізіономії годі було щось зрозуміти — дивна байдужість на обличчі дванадцятирічного хлопчиська…

Утім, на той час Зозулі вже майже виповнилося тринадцять.

Зозулина ватага теж жувала й слухала — старанно наганяючи на обличчя нудьгу, їм це було нелегко, бо з-під награної байдужості так і лізла звична усмішка. Лінка Рибалко, найближча Зозулина подружка, щось шепотіла йому ззаду на вухо, а Зозуля кивав. Коли Ждан закінчив співати, Зозуля витяг з рота білу кульку жуйки — але пожбурив нею не в Ждана, як багато хто очікував, а в класну дошку.

До налиплої кульки відразу ж додалося ще п’ять чи шість — дошка стала схожою на небосхил, а Ждан просяяв, бо Зозулин жест означав для нього амністію…

Принаймні так йому здалося.

Перед самим дзвінком чергові спішно вичистили дошку й прибрали фантики, що валялися в проходах; останні три уроки минули без проблем, хіба що Ждан відзначився, напросившись відповідати з географії й отримавши заслужену п’ятірку…

А після уроків той-таки Гліб Погасій навіщось підійшов до Ждана прощатися. І прощався довго й промовисто, так, що іменинник зніяковів; коли Гліб відійшов, востаннє ляпнувши Ждана по плечі — на спині в того залишився наклеєний липкою стрічкою аркуш паперу.

Лінка Рибалко сховалася за шафу, затулила рота руками й зайшлася в беззвучній сміховій конвульсії.

Решта відводили погляд. Хтось захихотів — і відразу знітився під Зозулиним поглядом. Ждан зачув зле, але не зрозумів, звідки лихо. Іменинний настрій іще не згас, іще вірив, дурненький, що Зозулю можна підкупити чотирма шоколадними цукерками…

Ті, хто не бажав брати участь у жарті — головно дівчатка, — спішно щезли. Інші длубалися в портфелях, очікуючи, поки піде Ждан, щоб одразу ж вийти слідом.

Влад розгледів напис, коли Ждан був уже в дверях. До коротенького бридкого слівця, що означало пожирача гімняшок, додано було докладну чорнильну ілюстрацію — як саме, де і хто трапезує.

Влад не перший рік учився в одному класі з Зозулею й умів розмовляти не тільки по-людськи, але й хльосткою «зозулиною» мовою — однак його мало на знудило. Він упізнав руку Лінки Рибалко — та не раз отримувала призи на якихось там конкурсах юних художників…

Ждан чвалав довгим шкільним вестибюлем. Владові раптом страшенно захотілося, щоб дорогою йому зустрівся хтось із учителів, щоб помітив білий папірець на чорній шкільній курточці — і відклеїв його від згорбленої спини іменинника.