Дон Кіхот

Де Сервантес Сааведра Мигель

— Розступіться, сеньйори, і дайте мені вернутися до моєї колишньої волі. Дозвольте мені поїхати, бо я їду ліпити на себе пластирі. Мені здається, що цієї ночі вороги, що товклися по мені, поламали всі мої ребра.

— Не робіть цього, ваша милосте, сеньйоре губернаторе, — сказав лікар, — я дам вам напій проти забитого місця, і ви швидко знову повернете свою колишню міць та здоров’я. А щодо страв, то я обіцяю вашій милості зм’якшитися і дозволити вам їсти скільки й чого ви забажаєте.

— Пізно, — відповів Санчо, — і тепер мені так хочеться лишатись тут, як стати турком. Так двічі не жартують. Клянуся Богом, я не залишуся тут губернатором і не візьму іншої губернії, хоч би мені

подали її на блюді, так само, як не полечу в небо без крил. Я з роду, де всі уперті, і коли з них хто скаже: «лишка», то лишка і мусить бути наперекір усьому світові, хоч би насправді був «чіт». Хай лишаються в цій стайні мурашині крила, які піднесли мене в повітря, щоб мене подзьобали там ластівки та інші птахи, а ми давайте знову ходити по землі упевненою ходою, і якщо ноги мої не можна буде прикрасити черевиками з вишитої кордовської шкіри, то мені не бракуватиме мотузяних личаків. А тепер пустіть мене, бо вже пізно.

— Сеньйоре губернаторе, — сказав на це дворецький, — ми з великою охотою відпустимо вас, хоч нам і дуже шкода втратити такого губернатора, бо його розум примушує нас бажати, щоб він залишився. Але ви вже знаєте, що кожен губернатор перед тим, як поїхати з того місця, де він губернаторствував, повинен скласти звіт про свою діяльність. Складіть його за ті десять днів, що ви були тут губернатором, і рушайте собі з Богом.

— Ніхто не може цього в мене вимагати, — відповів Санчо, — крім мого сеньйора герцога, що призначив мене сюди. Я їду до нього і тільки йому дам звіт про свою діяльність. Тим більше, коли хто вирушає такий роздягнений, як я, то не треба вже інших доказів, що він був не губернатор, а справжній ангел.

— Їй-богу, — сказав доктор Ресіо, — великий Санчо має рацію і, на мою думку, ми його відпустимо, бо герцог буде дуже радий побачитися з ним.

Всі погодились і відпустили Санчо, запропонувавши супроводити його і дати йому все, що може бути приємним для нього і корисним під час подорожі.

Санчо сказав, що йому треба тільки трохи ячменю для Сірого й півкружала сиру та півпаляниці йому самому, бо путь недовга і більші або кращі припаси йому не потрібні. Його обіймали всі, і він зі слізьми обіймав усіх присутніх, здивованих його розумом і таким розважливим та непохитним вирішенням.

РОЗДІЛ XXVII

про те, що трапилося з Санчо дорогою, та про інші речі, цікавіших за які бути не може

Затримавшись у дорозі, Санчо не міг того самого дня приїхати до замку герцога, хоч йому лишилося не більше як півмилі, коли його застала ніч, досить темна та мовчазна. Але це було влітку, і, не дуже турбуючись такою затримкою, Санчо трохи збочив з шляху, щоб спокійніше чекати ранку.

Проте його нещасній та щербатій долі заманулося, щоб він, шукаючи кращого притулку, із своїм Сірим упав у глибоку й дуже темну яму, між кількома старовинними будівлями.

Пролетівши трохи більше як два сажні, Сірий уже дістав дна, а Санчо опинився коло нього, ні трохи не подряпавшись і не пошкодившись. Обмацавши все своє тіло та затримавши в собі подих, щоб пересвідчитися, чи він цілий, Санчо помацав також і стіни ями, щоб дізнатися, чи не можна вийти з неї без сторонньої допомоги, але впевнився, що вони скрізь були рівні й без жодного виступу. Це завдало Санчо великого суму, а надто коли він почув, як жалібно та тоскно зітхає осел, що й справді дуже потерпів.

— Ой, — сказав Санчо, — які несподіванки трапляються на кожному кроці з тим, хто живе на цім мізернім світі! Хто подумав би, що той, хто вчора сидів на троні острівного губернатора, пануючи над своїми слугами, сьогодні опиниться, мов похований, у ямі, не маючи біля себе ні ліків, ні слуг або васалів, що подали б йому допомогу? Ми мусимо померти тут з голоду, мій осел і я, якщо не помремо раніш, я — з горя, а він — од ран. Ой, нещасний я, до чого довели мене моє божевілля та вигадки! Коли небу буде завгодно, щоб мене знайшли, коли звідси витягнуть мої чисті, білі кістки, а поруч — кістки мого доброго Сірого, то з них, мабуть, довідаються, хто ми. Ті принаймні, хто знав, що Санчо Панса ніколи не розлучався зі своїм ослом, а осел його — з ним. Ще раз кажу — нещасні ми, бо наше лихо не хотіло, щоб ми померли дома, серед своїх рідних, що закрили б нам очі перед смертю. О, мій товаришу і друже, як погано заплатив я тобі за твою віддану службу! Пробач мені та, як тільки вмієш, благай долю, щоб визволила нас з цієї жахливої пригоди, в яку ми з тобою потрапили, а я за те обіцяю вквітчати твою голову лавровим вінком, як поетові, та давати вдвоє більшу порцію корму.

Санчо Панса скаржився, а осел слухав його й не подавав ніякого голосу — так тяжко й погано було бідолашному. Цілу ніч бідкався та жалівся Санчо, а коли настав день і при світлі його він побачив, що вибратися з цього колодязя без сторонньої допомоги — найнеможливіша з неможливих речей, — він почав кричати, сподіваючись, що хтось його почує. Та він кричав, немов у пустелі, бо навкруги не було жодної людини, ніхто не чув його галасування, і під кінець він став вважати себе за померлого.

Сірий лежав догори ногами; Санчо допоміг йому звестися на ноги, на яких той ледве тримався, вийняв з торбинки шматок хліба, дав його ослові і, коли Сірий виявив своє задоволення з приводу цього, Санчо сказав, немов осел міг його зрозуміти: «Хліб заспокоює всякий біль».

Побачивши в стіні ями отвір, куди, здавалося, пролізла б людина, якби зігнулася та скорчилася, Санчо підійшов ближче, сів навкарачки і поповз усередину. Сонячне проміння, що проходило крізь, сказати б, дах і давало світло в печеру, дозволяло бачити її великі розміри, а придивляючись, можна було помітити, що цей хід поширювався далі в іще більшу печеру.

Такі спостереження примусили Санчо вернутися до осла, взяти камінь і заходитись розкопувати стіну. Через недовгий час отвір так поширився, що в нього вільно міг увійти осел, і Санчо, взявши за оброть свого Сірого, пішов печерою, шукаючи з неї виходу. Іноді він ішов у цілковитій темряві, іноді без світла, і ніколи — без остраху.

Пройшовши так близько півмилі, Санчо зауважив, що в печеру з якогось боку проходить світло, здавалося, денне. Це стало йому за ознаку, що шлях, яким він, на його думку, прямував до того світла, нарешті кінчається.

Тут кинемо його й повернемося знову до Дон Кіхота.

Трапилося, що, виїхавши одного ранку повправлятися, Дон Кіхот пустив Росінанта повним кар’єром, і той так близько підійшов до отвору печери, що, коли б наш рицар не потягнув щосили за поводи, він упав би в яму. Проте Дон Кіхотові пощастило вдержати коня і не впасти. Зацікавившись, він під’їхав ще ближче і, не злазячи з коня, зазирнув у це провалля. Роздивляючись, він почув голосний крик з ями, а почавши прислухатися пильніше, зміг зрозуміти, що хтось каже:

— Гей, там, нагорі, чи є хто, що чує мене? Чи немає там жалісливого рицаря? Хай допоможе він живцем похованому грішникові, нещасному колишньому губернаторові.

Дон Кіхотові здалося, що це голос Санчо, і, здивований та вражений, він спитав:

— Хто там унизу? Хто це скаржиться?

— Хто ж може бути і хто міг би скаржитись, як не безпорадний Санчо Панса, губернатор за свої гріхи та на своє лихо острова Баратарія, колишній зброєносець славетного рицаря Дон Кіхота Ламанчського.