Дон Кіхот
Шрифт:
— Сеньйоре, — відповів Санчо, — правду сказати, я зовсім не розумію, як це я, лупцюючи себе, можу здіймати чари. Це однаково, що сказати: «коли у вас болить голова, помажте собі коліно». Принаймні я можу заприсягтись, що ні в одній історії про мандрівних рицарів, хоч скільки їх читала ваша милість, не сказано, що можна зняти чари бичуванням. Але будь-що-будь, а я надаю собі батогів, коли мені буде охота й вільний час.
Так розмовляючи, вони доїхали до того місця, де їх потолочили бики, і Дон Кіхот, пізнавши його, сказав Санчо:
— Ось лука, де ми спіткали гарненьких пастушок та бравих пастухів, що хотіли поновити й наслідувати пастушу Аркадію. Це — нова й розумна думка, і, наслідуючи її, я хотів би, Санчо,
— Такий побут мені дуже подобається, — сказав Санчо. — А особливо через те, що, як побачить нас бакалавр Самсон Карраско та цирульник Ніколас, вони теж захочуть до нас пристати і зробитися чабанами. Аби тільки це й священикові на думку не спало.
— Добре сказав ти, Санчо, — відповів Дон Кіхот. — Тоді бакалавра Самсона Карраска, якщо він зробиться чабаном (а так воно, безперечно, й буде), можна буде звати Самсоніно або пастух Карраскон, а цирульника Ніколаса — пастух Нікуласо. Не знаю, яке ім’я придумати для священика, мабуть, уже таке, що відповідатиме його посаді — назвемо його пастухом Куріамбро [103] . А як ми житимемо, Санчо, друже! І що вже тієї музики ми наслухаємося! Чиримії, саморанські гачти, бубни, рабелі! [104] А що, як серед цієї різноманітної музики залунають ще звуки альбогів [105] ? Тож тоді матимемо майже всі пастуші інструменти, зібрані докупи.
103
Ім’я Куріамброскладене зі слова «кура» — священик і закінчення «амбро».
104
Різні музичні інструменти.
105
Альбоги— мідні тарілки.
Через те, що вже заходила ніч, вони збочили зі шляху і пізно та бідно повечеряли, всупереч бажанням Санчо, який знову згадав злидні мандрівного рицарства в горах та в лісах, що їх іноді заступають розкоші по замках і в таких домах, як у дон Дієго де Міранда або у дон Антоніо Морено. А втім, він згадав, що ні день, ні ніч не можуть тривати завжди, і провів цю ніч сплячи, а пан його — пильнуючи.
РОЗДІЛ XXXVI
Ніч була досить темна. Місяць хоч і був на небі, та не в такім місці, де його можна було бачити, бо сеньйора Діана [106] іноді йде гуляти до антиподів [107] , залишаючи в темряві гори й долини. Виконуючи приписи природи, Дон Кіхот заснув першим сном, не знаючи другого, цілком відмінно від Санчо, що ніколи не засипав удруге, бо його перший
106
Діана— богиня лісів, ловів і місяця.
107
Антиподи— ті, що під нами. Люди, що мешкають із другого боку земної кулі.
— Дивує мене, Санчо, байдужість твоєї вдачі. Мабуть, ти зроблений з мармуру чи з бронзи, де нема ніякого руху й жодного почуття. Я пильную, коли ти спиш; плачу, коли ти співаєш; зомліваю з голоду, коли ти ледащієш та важнієш од об’їдання. Дивись, яка ясна ця ніч та в якій відлюдній місцевості ми перебуваємо. Це ж запрошує нас перемагати наш сон пильнуванням. Заклинаю тебе життям твоїм, підведися, одійди трохи набік і з доброї волі дай собі відважно триста чи чотириста батогів у рахунок тих, які здіймуть чари з Дульсінеї. Я прошу й благаю тебе про це, не бажаючи битися з тобою, як тоді, рукопаш, бо руки в тебе, я знаю, важкенькі. По тому, як ти відбатожиш себе, решту ночі ми проведемо — я, оспівуючи мою розлуку, а ти свою вірність — і таким способом розпочнемо пастуші вправи, яким будемо віддаватися в нашому селі.
— Сеньйоре, — відповів Санчо, — я не монах, щоб прокидатися від сну та батожити себе. Не думаю я також, щоб після страшного болю від батожіння легко було перейти до умлівання над музикою. Дайте мені спати, ваша милосте, і не чіпляйтесь до мене з бичуванням, бо інакше я заприсягнуся, що не торкнуся волосинки не лише на моїм тілі, а й на моїм плащі.
— О, загрубіла душе! О, немилосердний зброєносцю! О, марно витрачений хліб та неоцінені милості, які я тобі робив і хотів ще зробити! Завдяки мені ти був губернатором і маєш підстави сподіватися стати графом або дістати який інший відповідний титул; і це все здійснилося б не пізніше як через рік, бо...
— Я цього не розумію, — мовив Санчо. — Розумію тільки, що коли сплю, я не маю ні страху, ні надій, ні праці, ні слави. І добре зробив той, хто винайшов сон: плащ, який укриває всі думки людські; страву, що позбавляє голоду, воду, що вгамовує спрагу; вогонь, що зогріває моря; холод, що зменшує спеку, і нарешті — загальновживану монету, за яку можна все купити; терези й гирі, що рівняють чабана з королем, простака з розумним. Єдине погане в сні — це, я чув, те, що він подібний до смерті, і між мерцем та тим, хто спить, різниця дуже невелика.
— Я ніколи не чув, Санчо, щоб ти говорив так вишукано, як сьогодні, — сказав Дон Кіхот, — і звідси бачу, яка правдива та приказка, що ти любиш наводити: не з тим, з ким народився, а з тим, з ким пасешся.
Під цей час вони почули глухий шум і страшенний гамір, що ширився по всіх околишніх долинах. Дон Кіхот звівся на ноги й ухопився за меч, а Санчо заховався під Сірого, загородившися з обох боків зброєю та в’ючним сідлом, і тремтів так само, як радів Дон Кіхот. Гамір щохвилини збільшувався й наближався до обох наполоханих людей, або принайні до одного, бо відвага другого нам уже відома.
Річ у тім, що тими шляхами й на той час кілька чоловік гнали на ярмарок понад шістсот свиней, що своїм вереском та хрюканням оглушили Дон Кіхота з Санчо, які не могли зрозуміти, що воно таке. Череда, розтягнувшись на великий простір, наблизилась і, хрюкаючи, не виявляючи поваги ні до Дон Кіхота, ні до Санчо, перебігла по них, зруйнувала Санчо траншеї й перекинула не лише Дон Кіхота, а й Росінанта. Череда, хрюкання, швидкість, з якою пробігли нечисті тварини, утворили на землі мішанину з сідла, зброї, Сірого, Росінанта, Санчо й Дон Кіхота.