Донецкая мафия
Шрифт:
В настоящее время судьба и местонахождение Ахметова Игоря Леонидовича неизвестны. По данным некоторых источников, он скрывается за границей и собирается приехать в Украину только после победы на парламентских выборах Партии регионов.
Александров Игорь
Игорь Александров, журналист, главный редактор телекомпании ИРТК-ТОР (Славянск). Автор и ведущий программы «Без ретуши». Погиб в 2001 году после нападения неизвестных лиц. В деле Александрова преступников «находили» два раза, однако в первый раз дело
О деле Игоря Александрова писалось и говорилось много. Версии выдвигались самые разнообразные — от предполагаемого «заказчика» Александра Лещинского до того же Юрия Вередюка. А судья из Славянска Иван Корчистый даже заявил, что дело Игоря Александрова никогда не будет раскрыто, поскольку в нем замешаны очень влиятельные лица. Мы предлагаем вашему вниманию версию, на наш взгляд, заслуживающую особого внимания. Совершенно неожиданно оказавшиеся в распоряжении авторов антологии документы, проливают свет на дело Александрова совершенно в ином ракурсе…
Итак, Вячеслав Синенко. Бывший милиционер Калининского РОВД г. Донецка. Человек, подозреваемый в организации и убийстве Ахатя Брагина. Сам Синенко утверждает, что его подставили люди Рината Ахметова, поскольку он вел с ахметовским кланом борьбу и был приговорен группировкой к смертной казни. Вячеслав Синенко утверждает, что к гибели Игоря Александрова имеет самое непосредственное отношение именно глава известного футбольного клуба. И, если Синенко говорит правду, то можно предположить, что нынешний изрядно затянувшийся судебный процесс над убийцами журналиста снова превратился в очередную фикцию. То есть группировка Рыбака, находящаяся сейчас на скамье подсудимых, вполне может оказаться очередными Вередюками в деле Александрова. В этом, кстати, уверена и вдова Игоря Александрова Людмила, уже давно переставшая ожидать чудес от правосудия…
Я, Синенько В'ячеслав Васильович, являюсь підсудним за обвинуваченням у вбивстві кількох осіб та замаху на вбивство, що сталося 15 жовтня 1995 року, вибух на стадіоні «Шахтар».
Особисто я обвинувачуюсь у тому, що з корисливих мотивів з використанням вибухового пристрою, тобто способом небезпечним для життя багатьох осіб, вчинив вбивство та замах на вбивство.
Дана справа с фальсифікованою і історія начебто моєї причетності до справи почалася ще в 1997 році, коли я дав інтерв'ю журналісту І. Александрову про корупцію серед працівників Донецької міліції та прокуратури. За такі мої дії вже тоді мене хотіли вбити, про що свідчить збройний напад на мене 5.08.98 року на моє життя. Та порушена з рештою кримінальна справа.
Моя смерть потрібна була Ахметову, бо я як працівник міліції затримав та мав всі підстави пред'явити обвинувачення одному з його бойовиків Рахманову. Затриманий Рахманов був відпущений на волю по вказівці прокурора донецької області Васильєва.
Під час перебування в лікарні про деталі цього злочину та осіб причетних до інших злочинів в Донецьку високопосадовців на обласному рівні я розповів журналісту І. Александрову, той опублікував матеріал, через що, як я вважаю, і загинув.
Моє переконання підтверджується розглядуваним» пізніше кримінальними справами за фактом вбивства журналіста Александрова.
Я був попереджений про загрозу моєму життю та членам моєї сім'ї, приймаючи ці погрози як реальні, знаючи, як розправлялися з іншими неугодними Ахметову людьми з допомогою тодішнього прокурора Донецької області Васильєва, я змушений був з сім'єю залишити країну.
Виїздив я абсолютно легально, за своїми документами, легально працював у Греції, подав документі та чекав на отримання громадянства Греції.
Випадково довідався, що мене начебто оголошено в розшук 12.03.2004 за причетність до вибуху на стадіоні «Шахтар».
Я остаточно зрозумів, що це заслуга Г. Васильєва, який «доріс» до посади генерального прокурора України.
Затриманий я був саме у той час 29.03.2004 року.
Після доставки в Україну та арешту я перебував в СІЗО № 17 м. Луганська.
Саме тоді мене почали відвідувати крім слідчих, які вели розслідування по справі, працівники УБОП Луганської області, з пропозиціями про домовленість, а саме давати необхідні слідству свідчення в обмін на закриття моєї кримінальної справи.
Влітку в середині дня 2005 року до мене в СІЗО № 17 м. Луганська прийшли п/п-к МВС Вакуленко, який свого часу очолював УБОП Лугансько! області, а зараз працює у Київі та співробітник УБОП Луганської області співробітник УБОП Оришин 1.1. які запропонували мені двосторонню угоду. Умовами цієї угоди я повинен був дати покази в любій доступній мені формі про те, що мені відомо від Є. Кушніра про зустрічі з ним (Кушніром) та Алієвим (Магою) в Баден-Бадені колишнього прем'єр-міністра П. Лазаренка, причому розписували мені деталі цієї зустрічі.
За дачу цих показів мені було обіцяно закриття провадження в моїй справі, можливість протягом короткого часу виїзду з України.
Оскільки в мене не було, та і не могло бути ніякої інформації щодо яких би то зустрічей як з Є. Кушніром так і з П. Лазаренком, то я відмовився давати такі покази.
З цього можливий лише один висновок, свідчення проти мене є наслідком аналогічної роботи зі свідками, які дали покази проти мене, представниками Генеральної прокуратури.
Я офіційно заявляю:
— я не приймав та не міг приймати участі в підготовці та здійсненні вибухи на стадіоні «Шахтар»;
— покази свідків нічим об'єктивно не підтверджені;
— з метою дискредитації мого алібі порушена кримінальна справа проти мого сина Віталія Синенка;
— справа проти мене фальсифікована в угоду спочатку Генерального прокурора Васильєва, а пізніше за мою відмову свідчити проти інших осіб;
— ніяких стосунків з Кушніром я не мав;
— намагання витребувати від мене свідчення проти П. Лазаренка є додатковим підтвердженням фактів застосування недопустимих методів при розслідувані справ, про фальсифікацію доказів не тільки в моїй справі.