Дві хвилини правди
Шрифт:
– Зупини хоч на хвилину!
– не витримав Дан.
Двічі просити не довелося. Єва зупинила машину біля кількох автівок, серед яких були й іномарки.
Одразу розпочати із
– Це надовго?
– навмисно байдужим тоном спитала Єва у жінки в білій хустці. Та здивовано поглянула на неї:
–
– Ого!
– присвиснув Дан і жінка докірливо зиркнула в його бік.
– Жити захочеш - постоїш… - пробурмотіла вона.
– А що це означає?
– наважилася запитати Єва, штовхаючи Дана в бік.
Той стенув плечима, відійшов від натовпу, закурив, поглядаючи, як Єву в одну мить оточило кілька жінок. Роззирнувся. Краєвид нагадував попередні ліс з полем, але день був теплішим, і тому це поле звучало невидимими комашиними оркестриками: стрекотали коники, гули бджоли, навіть звідкись у цю музику час від часу втручалося жаб’яче кумкання. Від слухання цієї симфонії його відірвав Євин голос, що пролунав повним дисонансом із навколишніми звуками.
– Значить так, - сказала вона.
– Це будинок святої Аугустини…
– Що?
– не зрозумів Дан.
– Саме так! Вона лікує і передбачає майбутнє. Часом знаходить пропалих безвісти. Ну і таке інше…
– Ага, чергове шоу… Рушаймо далі… - ліниво промимрив заколисаний полем Дан, котрому вже марилося нагріте сонцем сидіння автівки і кілька солодких снів про посмішку глухоїнімої офіціантки. Тепер, у цих снах, він міг робити з нею все, що завгодно.
– І тобі це зовсім не цікаво?
– Зовсім.
– А от мені цікаво!
– різко відказала Єва.
– Я ніколи не бачила провидиць. І якщо ми вже тут, варто скористатися нагодою.
– Ти хочеш сказати, що ми стирчатимемо в цій шаленій черзі?!
– Жіночки кажуть, що часом вона приймає досить швидко. Ну давай побудемо тут хоча б годинку!
– А що я можу сказати, не я ж тут керую… - пробурмотів Дан.
– Ну от і гарний хлопчик!
– зраділа Єва, - Тільки у нас із тобою один «мінус» - немає цукру.
– Якого ще цукру?
– Кажуть, що до Аугустини несуть грудку цукру, на якій треба поспати ніч.
– Що за маячня? Я зараз злітаю в місцевий магазин і куплю цілу пачку рафінаду!
– Пачку не треба, а от пару шматочків не завадить, - згодилась Єва.
– Звісно, поспати на них ми не встигнемо.
Вони засміялись.
Єва зайняла чергу за балакучою жінкою, котра одразу ж почала переповідати різні випадки чудес «святої Аугустини». Єва майже не слухала її, затуливши очі сонцезахисними окулярами. В темряві їй примарилася остання картинка, побачена у дзеркальце заднього бачення: постать Івана на дорозі, котра зменшувалась і зменьшувалася, доки не перетворилася на малесеньку чорну цятку…
Дан повернувся з цукром. Тут ще продавали його на вагу і тому він тримав у долоні два невеличких безформених шматочки - таких, які вона бачила лише в дитинстві.
Дан сів поруч.
В якусь хвилину черга загула і зарухалась - певно, надійшов час «прийому».
– Слухай, а навіщо це нам?
– не вгавав Дан.
– Візьмемо інтерв’ю, - безапеляційно заявила Єва.
– Гадаю, їй потрібна реклама, як усім іншим смертним. Дивись… - смикнула його за рукав.
Обличчя людей немов за командою повернулися до входу в будинок.
На поріг вийшла жінка в білому фартусі, кивнула головою до присутніх і запала мертва тиша.
Жінка в фартусі промовила:
– Десять жінок із дітьми до трьох років!
Одразу ж черга зарухалась, з неї почали виходити жінки, тримаючи малих. Жінка пропустила всіх до середини і зачинила двері.
– Не люблю я всього цього… - промовив Дан.
– Я, в принципі, також…
З дверей почали виходити жінки. Їхні обличчя були урочистими, дехто ледь стримував сльози.
Далі все пішло досить швидко:
– Чоловік п’ятидесяти семи років з чорною рукою!
– П’ять осіб із болями в шлунку!
– Сім безплідних жінок до тридцяти років…
І так далі, і тому подібне. Дан і Єва занудьгували - нічого незвичайного. Всі виходили з однаковими мінами на обличчях. Хтось навіть прикладався вустами до землі під парканом.
– Маячня… - посміхнувся Дан, коли жінка в фартусі знову вийшла на подвір’я.
– Зараз викличе безногих… Потім - безруких… Село…
Жінка уважно роздивлялася публіку, вирішуючи, як правильно сформулювати наступний виклик. А потім помахала комусь рукою.
Дан штовхнув Єву в плече:
– Це - нам?
Єва озирнулась - за її синою нікого не було, отже жест стосувався їх. Єва вказала на себе і Дана пальцем і жінка закивала головою.
– Камеру взяти?
– запитав Дан.
– Спочатку домовимось… - пошепки відповіла Єва і пішла до дверей. Натовп розступався перед ними.