Дві хвилини правди
Шрифт:
Це була прекрасна дурна робота, яку ми робили надто повільно. Зрештою, я мазнула його по носі і забігала довкруж авто, уникаючи помсти. Фарба з наших горе-пензлів розбризкувалась по стінах, а якось відро перевернулося і робота подовжилась ще на кілька днів. Але цього разу Марії вдалося купити три слоїки з жовтою фарбою. Все почалося спочатку. Тільки гірше. Адже зелена фарба ні за що не хотіла ховатися під жовтою. Аугустина час від часу з’являлася на порозі, хитаючи головою.
– Як ти гадаєш, скільки їй років?
– запитав він.
Я показала кілька цифр: п’ятнадцять-тридцять-вісімдесят.
–
Я показала те саме. І навзаєм він мазнув мені по носі пензликом.
Під вечір ми пахли розчином для олійної фарби, котрим доводилось змивати з себе сліди злочину. Злочин полягав у навмисному зволіканні.
Ми виходили лише тоді, коли Марія запалювала світло в залі, - це означало, що пора вечеряти і що натовп розійшовся. Але однаково ми заходили до будинку з «чорного» входу, ховаючись за деревами і оглядаючись, чи не стежить за нами хто-небудь. Ледь стримуючи сміх, притуляли пальці до вуст. Ще кумеднішим було спостерігати, як присутні за столом артистично затуляли носи, а Марія суворим голосом гнала нас під душ. Спочатку мене, потім його.
Вона простягала нам по згортку з одягом. Першого разу, коли я, постоявши під прохолодними краплями, витерлась і розгорнула його, у мене перехопило подих. Згорток виявився довгою груботканною сорочкою. Певно, це була річ з шухляди самої Марії, з якою вона не розлучалася і яку перенесла до хати своєї господарки. Таку саму сорочку вона видала і йому.
Іншого одягу тут не знайшлося.
Отже, ми сідали вечеряти, як дві дивних білих примари з минулого. Й іноді навіть не могли їсти через те, що весь час пирскали від сміху. Сміх передавався іншим. Навіть Аугустині. І лише Марія, жінка пряма і сувора, невдоволено супила брови. Своєю присутністю ми псували всю урочистість цього «священного місця».
Їжа завжди була однаковою і виставлялася посеред столу у величезній глиняній макітрі - варена картопля, шкварки, яйця та багато різної зелені. Це теж відлунювало старовиною і було дуже, дуже смачним. Ми мовчки стукотіли ложками та виделками і часом мені здавалося, що так триватиме вічно, що ми - одна велика родина, котра займається чимось забороненим і по котру - ось-ось!
– прийдуть…
Аугустина з нами майже не розмовляла. Тільки короткими реченнями давала ті чи ті вказівки. Я не боялась її, хоча бачила, що будь-якої миті вона скаже те, що я хотіла б приховати. Проте вона мовчала.
З поміж інших дім Аугустини вирізнявся багатьма прибудовами, за якими можна було вирахувати періоди її сходжень: від початку хатка була невелика, а потім із двох кімнат прорубалися двері в інші, просторіші.
Першого дня Аугустина мовчки розвела нас по кімнатах в різних кутках будівлі та щільно стулила фіранки на вікнах.
– Доки ви тут, - коротко пояснила вона, піднявши догори палець.
Цікаво, за кого вона нас мала?
На новому місці я почала висипатися і мені снилися жовто-зелені смугасті сни.
Ранком прокидалася від того, що він стояв на порозі і помахував у повітрі пензлем.
– Вставай, соню, - казав він.
– На нас чекають великі справи!
Я поглядала в шпарку між фіранками і бачила, що довкола будинку, як і завжди, вишикувалась черга. Вона стояла в будь-яку погоду. Ми пили каву на дальній веранді, слухаючи, як по даху барабанять великі краплі, а тоді по мокрій траві прокрадалися до сараю. До жахливого рябого авто, заручниками якого ми стали. Я хотіла, аби так тривало завжди.
…Сьогодні ми знову перевернули відерце з фарбою!
НЕПЕРЕДБАЧУВАНА ЗУПИНКА. ЄВА
…Бачила багато - того, про що ніколи нікому не розповім. Ніколи і нікому.
Думала багато - і все намарне. Грішила. Тому, що так складалися обставини. Багато сміялась і багато плакала. Плакала - на людях, сміялась - тільки на самоті. Не ходила до церкви - давалося взнаки чи то давнє зґвалтування на олтарі, чи те, що не могла вклонятися, ставати на коліна. Розуміла, що причиною цього була гординя, котру не могла здолати. Бо була впертою.
Поставила на собі хрест. Проте не припинила доглядати за тілом у косметичних салонах.
Прости мені, Господи…
Я несу в собі лише зло. Я в цьому впевнена. Я розповсюджую заразу зі швидкістю ділення ракових кліток. Я сама - ця зараза. Я ненавиджу любов, бо її не існує. Якби вона існувала, у неї було б моє ім’я, хоча б одне з моїх імен. Якщо це не так - я ненавиджу її. Я хочу забитися в глухий кут і шкіритись, гарчати, дряпатись і кусатись. У мене хвора уява і холодне серце. А можливо, його зовсім немає. Можливо, його вирізали на тому олтарі разом із ненародженим немовлям.
Прости мені, Господи…
Я не вірю в родину. Я давно спостерігала за людьми, за парами, і розчарувалась у родині. В сучасній родині. Я знаю, що розбити її досить легко - все одно, що роздушити шкаралущу яйця, з якого видалено серцевину - хрясь!
– і все. Я робила це безліч разів - не тому, що таке стерво, а щоб хоч раз помилитися. І не помилялася! Тому і не хотіла грати в таку гру. Я слухала розмови жінок і мене трусило від акцентування на їхній єдиній гордості - присутності в житті носіїв шкарпеток і поціновувачів страв, які вони робили хоч і без задоволення, але з почуттям добре виконаного обов’язку. Часом так само вони говорили про секс.
Ці жінки навіть уявити не могли, як їх гурмани залюбки пили в мене звичайну розчинну каву і без упину, без упину говорили про те, про що їм не цікаво і нема з ким поговорити вдома…
Прости мені, Господи…
Я жорстока і підступна. Я не маю права робити подібні експерименти. Але я їх робила. Присягаюся - лише аби помилитися!
Спостерігала, як жінки туляться до своїх чоловіків, втискаються в саме вушко, щось туркочуть - і в їхніх очах палає впевненість, що той, кому вона сповідається, - єдиний у світі здатен зрозуміти, пожаліти, розрадити, підтримати, вислухати, сховати, захистити. Таке зворушливе упинання носиком у вушко для мене - суцільний цирк, а його схвильований погляд поверх її схиленої голови - елемент атракціону. Одного разу, побачивши таку сцену в метро, я посміхнулась. І він, тримаючи голову дівчиська на плечі (чи не скаржилась вона йому в ту мить на вагітність?), посміхнувся у відповідь. Він міг думати кількома частинами тіла одночасно в той час, коли дівчина зосередилася лише на його теплому і надійному плечі. Воно було для неї всесвітом.