Два брати
Шрифт:
Там такий смак, такий смак, що ми аж облизуємо морди одна одній".
– А де ж живе ваш новий хазяїн?
– спитала Богаза.
– А ото ж його хатина під волоським горіхом, - сказала одна дуже розумна собака.
Кішечка побігла до невеличкої хатини. Вікно було одчинене. Вона видряпалась на волоський горіх і заглянула в вікно. Коло столу сидів Улас і лагодив старого синього жупана. Богаза зараз впізнала Уласа: він тепер став ще кращий: лице стало біле, чорні високі брови аж вилискувались, кучері лисніли, а карі тихі очі блищали, як зорі на погоду.
Тільки що він добре заснув, Юруш закрався тихесенько до хатини, ще тихіше одчинив двері, увійшов у хату, кинувся на сонного брата та й ухопив його однією рукою за горло, а другу засунув у його пазуху, щоб дістати перо. Улас прокинувся, захарчав, але він був страшенно дужий: в одну мить схопився з ліжка й штовхнув брата в груди так, що той дав сторчака і вдарився головою об стіну.
– За що ти хотів моєї смерті?
– спитав Улас у брата.
– Дай мені те лебедине перо, що ти носиш за пазухою.
– А що? Може, хочеш князівну за жінку взять через це перо? Ще тобі мало грошей?
– Хочу взять Богазу за себе й стати князем в цьому царстві; а ти князівни не візьмеш, бо ти дурень.
– Бери перо, коли воно тобі дасться в руки, - сказав Улас і висмикнув перо з-за пазухи.
Юруш вхопив перо в руки. Перо запалало, мов огонь, і попекло Юрушеві руку так, що шкура на пальцях зашкварчала. Юруш крикнув, аж підскочив. Хтось на волоському горісі зареготався. Брати зирнули в вікно. З дерева знявся білий лебідь і піднявся вгору. На одному крилі блищало, як сонце, довге перо й освітило увесь садок, і палац, і обох братів у хатині.
– Бач, брате! Перо не дається тобі в руки, бо ти неправдою живеш: воно попече тобі не тільки тіло, а й душу, бо це не перо, а честь, сумління та правда.
– Та душу нехай пече, аби тільки рук не пекло; я в душу нічого не почуваю, а тільки в шкуру. Але горенько моє, що воно пальці смалить!
– сказав Юруш.
– А я почуваю і в душу, і в сумління, - промовив Улас. Юруш втік з хати, облизуючи попечені пальці. Тимчасом Юруш піднімався все вище. Князь Чолак уподобав його так, що настановив доглядачем над усім в палаці та над усіма своїми палацами й забудуваннями. Юруш жив в пишному домі, серед широкого садка, їв із срібних тарілок золотою ложкою, їздив на дорогих баских конях та брав хабарі з усіх двірських.
"От тепер я пан над панами. Коли б ще мені запобігти ласки в князівни та ожениться на ній, то я згодом став би, може, й князем", - частенько думав Юруш.
Він задумав згубити з світа брата. Раз прийшов він до брата та й каже: "Знаєш що, Уласе! Богазі забажалось мать молоде орленя. Вона бажає, щоб ти дістав його з орлиного гнізда в скелях".
Юруш мав на думці, що Улас скрутить собі в'язи в скелях.
– Не знати що оце заманулось тій князівні, неначе в петрівку мерзлого!
– обізвався Улас.
Одначе він пішов в гори та в скелі й наглядів орлине гніздо на високій скелі в печері. Скеля стриміла, як стіна. Чорна печера темніла високо, високо в стіні. Однизу ні вийти, ні вилізти; зверху можна було тільки до того гнізда на вірьовці спуститися.
Улас достав дві міцні вірьовки, прив'язав один кінець до ялини над самою скелею, переплутав дві вірьовки шнурками, неначе шаблями, так що з двох вірьовок вийшла ніби драбина. Потім підглядів, як орлиця вилетіла з гнізда шукать здобутку й поживку, і спустився по вірьовках наниз до самої печери. Він глянув униз, і в його голова заморочилась.
Спустившись по вірьовках, він вліз в печеру, взяв одно орленя, посадив його в кошик, прив'язав кошик до себе й почав вилазить по вірьовках вгору. Коли десь узялась орлиця над високими скелями. Вона крутилась, крутилась над скелею, а далі, як стріла, шугнула просто на Уласа і вже хотіла вдарити його крилом, щоб зіпхнуть в бескеття. Улас вхопив орлицю за пера в крилі й крутнув так здорово, що поламав пера. Пір'я посипались в глибоку долину. Орлиця крикнула і впала наниз.
Тоді він виліз на скелі й пішов до палацу, ледве дихаючи. "Та й вередливі ж оті князівни! І треба ж на смерть посилать чоловіка за таку нісенітницю", - думав Улас, вертаючись додому.
Через царедворок Улас заповістивсь і дав знать Богазі, що він приніс їй орленя. Богаза звеліла покликать його до себе в садок. Вона стояла на мраморних білих східцях під старим каштаном і кидала в воду лебедям та золотим рибкам шматочки паляниці та грудочки каші. Лебеді, як білі хмарки, товпились кругом сходів і простягли свої довгі шиї до Богазиних рук. Богаза була убрана в блакитне, як небо, шовкове убрання, котре надзвичайно приставало до її чорних очей.
Улас приніс орленя й подав Богазі.
– Ви, князівно, переказували через брата, щоб я дістав вам орленя, - сказав Улас.
– Я ніколи цього не переказувала. Чи в мене пак розуму немає, щоб посилать тебе на смерть?
– сказала тихо Богаза.
– То твій брат сам вигадує й посилав тебе на смерть... Але я слідком літала над тобою. То не мати цього орленяти літала над тобою, як ти висів над безоднею: то я стерегла тебе. Я думала тебе вдержати, якби ти, борони боже, увірвався та впав, і хотіла знести тебе на дно безодні; бо я стережу честь і правду, як ока в лобі. Дивись! то ти не пір'я поламав орлиці: ти оддер шматок моєї одежі. Я стерегла твої дивні очі, бо я тебе люблю.
Улас ледве навіть чув її слова: він ніби очамрів і не зводив очей з її пишного лиця та чорних ясних очей, бо зараз впізнав чарівницю князівну, що з'являлась йому в лісі над озером.
– Чи ти чуєш, що я кажу?
– знов спитала в його Богаза. Улас опам'ятався: "Чую, - каже він, але неначе крізь сон.
– Я неначе зачарований, бо твоя краса, князівно, аж памороки мені одібрала".
– А покажи лиш мені лебедине перо, коли маєш!
– сказала Богаза.
Улас вийняв з пазухи перо. Воно з білого стало золоте.