Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

Роздобудько Ирэн Виталиевна

Дихає, як потяг, в очах, знову ж таки, - вода. Нарешті відстала, гепнулася прямо в пилюгу, коліна порозбивала. Я ще разочок оглянувся: бреде у зворотному напрямку, кульгає, спина зігнута, сукня припала пилом… Тато мені підморгує, я у відповідь, звичайно ж, усміхаюся. А сам відчуваю, ніби всередині мене кошача лапка: м ‘яка, але з пазурами і -

шкрябає. Неприємне відчуття…

Таких випадків було багато, поки я не зрозумів те, що мусив, те, до чого мене

готували: жінки не для цього світу. Він створений

для чоловіків. Сильних і безсмертних.

У школі я завжди сидів за партою сам. Мене вважали «злим». Але я не був злим. Я

просто не знав, як маю поводитися, особливо в старших класах. І тому завжди тримав

оборону. Ані друзів, ані дівчини не мав. Що за халепа, чому?

– Чому, - запитав якось у матері - ви вважаєте, що все зло - від жінок? Адже ти - теж

жінка. I тато тебе не зневажає.

– Розумієш, сину… - забігали очі в матері - часи змінилися. Нині порядних жінок

немає - кожна якщо не наркоманка, то повія чи полювальниця на чуже добро. Ми просто

бажаємо вберегти тебе. Не хочемо, щоб ти страждав, коли одружишся, якщо раптом…

Вона замовкла і повернулася до плити - на ній щось шкварчало. Матуся

заметушилася й не закінчила фрази.

Тоді я вперше задумався про серйозність цього дорослого світу. Сором’язливо й

таємно, ніби крадій чи розбійник, почав перебирати в голові жіночі імена. Кожне було

ніби шматочок цукру, що танув у роті. Ганна… У неї рудий кучерик на потилиці й

сережка-крапелька виблискує в рожевому вусі. Коли вона стоїть біля дошки - виклично

виставляє вперед ногу в ажурній панчосі. Як вона їх одягає - через голову? Марина… Весь

час їсть солодощі й від цього и губи завжди лискучі, немов льодяник. Вона, мабуть, дурненька. Але як про це дізнатися? Анастасія… Просить списати. За поцілунок. I сміється. Віра… Ні, досить! Я ненавиджу їх усіх. Але чому мені так боляче?.. Не можу

заснути, вмикаю нічник.

Батьки ще не сплять, сидять на кухні, чаюють. Їм добре удвох. Я дослухаюся:

виявляється, у нас гості - чуються голоси дядьків, тіток…

– Що будемо робити?
– тихо каже тато.
– Він росте… У нього виникають запитання…

– Так-так, сьогодні він запитував… - підтверджує мама.

– Це цілком природно… - відгукується басом дядько Петро.

– І що ти відповіла?
– уриває його дружина, тітка Люся.

– Гадаю, пому пора знати правду, - каже тато, і западає недовга мовчанка.
– Він уже

достатньо дорослий. Ми зробили все, що могли. Час отримати дивіденди.

– Iя так вважаю!
– підтримує розмову другий брат батька, дядько Володимир.
–

Скільки нам ще тягнути кота за хвіст, горбатитися з ранку до ночі? Мені ще доньок заміж

видавати! На які бабки?

– Так, а в мене шуба давно потерта, - вередливим голосом попискує його дружина

тітка Світлана.
– І ніде я не була-а-а, нічого не бачила-а-а…

– Годі - уриває її тато.
– Зрештою, він - наш.

А ви так - серединки на половинку!

– Не сваріться, - каже мама.
– Адже все давно вирішено.

– А якщо він завтра ожениться? I вас не повідомить? Молоді тепер моторні, з

батьками не дуже рахуються!
– Це вони всі хором кажуть, ніби в театрі.

– Добре, - підводить риску тато, - через місяць він закінчує школу, а після вступу до

інституту я йому все поясню.

– А я, - з гордістю додає мама, - підшукаю кандидатуру. Не сумнівайтеся, справа

робиться…

Я розумію, що все це - про мене. Про кого ж ще? Вони постійно говорили про мене.

Дмухали, як на воду…

А потім, приблизив через півроку, відбулася та розмова.

Мені важко переказати п докладно. I якщо вже розповідати - то з самого початку… I того початку, про який я не знав. Тобто - з діда. Раніше я вважав, що мій дід давно помер.

Про нього ніколи не говорили. Збереглася одна фотокартка, на якій він зовсім молодий.

«Ти - викапаний дід!» - якось сказав тато, і в його голосі не було ані щему, аш

замилування. Я не зрозумів, добре це чи погано. Розглядав себе в дзеркало, приклавши до

його поверхні світлину діда, ширяв очима від картки - до свою зображення. I мені не

вірилося, що я схожий на цього вродливого молодика у військовій формі з чіткими рисами

трохи видовженого обличчя, з гарно окресленими вустами та прямим поглядом великих, опущених кутиками донизу очей. Здорово, якби це було справді так! Прикро, що я ніколи

його не побачу! Мет здавалося, що ми зрозуміли б один одного.

Аж ось з’ясовується, що цей «стариган-продийсвіт» (так висловився тато) живий-

здоровий. I не десь у глухомані живе, а в чудовій країні. I не невдаха у притулку для

самотніх, а мільйонер!

У мене навіть подих перехопило від такої новини. А батько далі розповідає дуже

цікавеньку історію…

Виявляється, багато років тому покинув дід нашу бабусю дорогеньку (царство їй

небесне!) й утік на заробітки до Канади. І заробив так добре, що став магнатом у галузі

побутової техніки.

Iвсе було б нічого, та чомусь зненавидів дід увесь свій рід, а сина майже прокляв.

Тому тепер від нього ані слуху, ані духу, ані копійки… Хіба можна любити людину за таку

підступність?!

– Зараз старому хріну, - сказав тато, - пішов дев’ятий десяток. А років сімнадцять

тому приїхав від нього посланець і привіз дивного листа, над яким ми лише потішалися…

– А що було в тому листі?-нашорошив вуха я.

– Спочатку здалося, що повна дурня!-усміхнувся батько, - Тоді ж які часи були: не