Двоє над прірвою
Шрифт:
Біля столу сидів чоловік років сорока. Насупроти нього, на стільчику, — такого ж віку жінка.
Обоє стомлені, збайдужілі. Навіть поява двох незнайомих людей не дуже їх здивувала і схвилювала.
— А я своїх привів! — заявив Мишко. — Говорять по-нашому!
Господарі кімнати підвели очі.
— Заходьте, будь ласка. Сідайте, — сказав чоловік. — Ви справді з України?
— Так. Ви не раді нам?
— Ні, чому ж. Ми завжди раді землякам. Приємно почути рідне слово, бо серед цих швабів онімієш.
— Видно, не дуже ви полюбляєте своїх господарів?
— Приміром так, як віл ярмо, — гірко усміхнувся чоловік.
Він був зовсім не старий, але якийсь змучений.
— Чого ж це? Кажуть, бауери годують добре.
— Аякже! Квасолі і гороху трохи дають… Та зате й роботи вимагають! Йой, чоловіче! О четвертій ранку вже схоплюємося з жінкою з постелі, доїмо корів, пораємо худобу, потім — у поле, вечором знову доїмо корів, чистимо гній… Руки німіють, поголитися ніколи, а господар усе — люсь, люсь, люсь!.. Хай би луснув, проклятий!
— Дома його немає зараз?
— Немає. Повіз фрау в кірху. За сина молебень правити. Одержали звістку, що загинув на Україні, ще взимку, під Корсунем… Тепер нам зовсім життя не стало. Тільки й чуєш — вошиві українці, брудні українці, убили нашого Петера, нашого єдиного сина! Хай би запалася вся ваша земля українська — тільки б повернула нам нашого синочка!.. А хто винен? Чого того Петера занесло аж під Корсунь?..
— Помовчав би, Йване, — застережно кинула жінка. — Не знаєш, що за люди, а язика розпустив…
Володя, усміхнувшись, переглянувся з Танею.
— Люди, як бачите, свої. Та й підемо ми зараз… От тільки одна просьба до вас, хазяєчко.
— Яка?
— Дали б ви нам попоїсти чого-небудь. Чи зараз, чи в дорогу. Бо вже охляли так, що ледве ногами переставляємо. Га?
Жінка стенула плечима.
— Нічого ж нема. Є півкаструлі супу квасоляного, так холодний — не їстимете.
Володя гірко усміхнувся.
— Давайте холодний… їстимемо, ще й як!
Жінка з темного кутка біля дверей, де стояв побитий шашелем судник, принесла чималу каструлю і бляшану миску, вивернула з каструлі густу сіру масу, в якій, придивившись, можна було впізнати розварені квасолини, і поклала дві ложки.
— Їжте. Іншого нічого немає… Хліба теж…
Який там хліб! Втікачі миттю присунулися до столу. Суп був справді холодний. Та що з того! Зате тривний! Смачний! Засмачений олією!.. Тільки той, хто тижнями й місяцями не голодував, не міг би оцінити такого багатства.
Не встигли господарі й оком змигнути, як миска спорожніла.
Яка приємна ситість! Тепер можна день або й два триматися на моркві!
— Дякуємо! Щиро дякуємо! До побачення!
— Бувайте здорові!
До Наумбурга поверталися тим же шляхом. З однією різницею — Заале перепливали на поромі. Виявилося, що старик-поромник був глухонімий, і це заняття, мабуть, приносило йому не тільки сякі-такі заробітки, а й моральне задоволення: він весь час, поки пливли до протилежного берега, щось говорив на своїй, тільки йому зрозумілій мові.
Володя нашкріб у кишені кілька пфенігів, що залишилися від колишнього власника одягу, висипав старому в простягнуту шкарубку долоню.
Коли втікачі наблизилися до станції, сонце вже зайшло. Швидко згущувалися сутінки.
На коліях, як і вранці, стояло кілька ешелонів. Посвистував маневровий паровозик. З широкої зеленої долини Заале легкий вітрець приносив приємні пахощі верболозу і болотяної рослинності.
Ніщо не віщувало біди. Ситість притупила почуття небезпеки, і день, проведений вільно на лоні природи, здавалося, мав закінчитися так же щасливо, як і почався.
А біда ходила поряд.
Володя і Таня стояли в кущах, біля самого насипу, коли на станцію з заходу прибув ешелон. Одного погляду було досить, щоб тьохнули радісно їхні серця. Ешелон військовий і йде на Східний фронт! На платформах — накриті брезентом танки, зенітки, самохідні гармати “фердинанди”. Обслуга — в трьох передніх вагонах, вартові — на задній площадці останнього вагона.
Швидко перекинулися поглядами.
— Їдемо?
— Їдемо.
А чому б і ні? Ешелонові зелена вулиця майже до самого фронту. В рюкзаку — морква, яка замінить не тільки їжу, а й воду. Два-три дні витримати можна!
Приблизно такі думки промайнули в головах Володі й Тані. І вони більше не вагалися. Вийшли з-за кущів і попростували на станцію.
Та коли ступили на крайній від лугу перон, виявилося, що до військового ешелону можна пройти лише підземним переходом. Шлях по коліях перекритий вантажними поїздами, пролазити попід якими було вкрай небезпечно: помітять.
— Що будемо робити? — запитав Володя. — Вперед?
Відступати не хотілося. Дуже вже спокусливою була можливість без пересадки добратися до фронту!
— Так, — погодилася Таня. — Я попереду, а ти страхуватимеш мене!
Вона ступила на неширокі сходи підземного переходу, спустилася вниз і завернула ліворуч. І тут — лицем до лиця — зіткнулася з фельджандармом, що стояв за рогом. На голові у нього каска, через шию мідний ланцюжок, що підтримує великого бляшаного орла поперед грудей, в руках автомат.
У Тані похололо серце: зупинить?
Але фельджандарм не зупинив. Ковзнув по ній байдужим поглядом, мабуть, прийнявши за підлітка, переступив з ноги на ногу і відвернувся.
Таня швидко обминула його, зробила кілька кроків і раптом почула позад себе два коротких, гострих слова:
— Гальт! Аусвайс!
Вона оглянулась через плече і похолола: фельджандарм перетнув шлях Володі…
У підземному переході, обличкованому білими кахлями, було безлюдно і напівтемно, бо освітлював його лише один ліхтар.