Дзвони зеленої Галактики
Шрифт:
— Авжеж, розумію, — усміхнувся інженер-геолог. — Цей гріх є і в мене. А може, і в кожного землянина. Бо в міжпланетних мандрах найдорожчим дарунком нашої матері-Землі залишається спогад про неї. У безнадії, у скруті, при неймовірних труднощах і незлагодах спогад допомагає триматися до останнього, змушує постійно думати, хто ти і звідки, отже, додає сил боротися, жити, щоб коли-небудь повернутися додому — в край свого дитинства.
— Я слухав вашу розмову з Ляною… там, біля пам’ятника… Одним словом, ви, Василю Петровичу, вчилися в Інституті космічної навігації, чи не так? Отож… І там, я знаю, працював професор Сулименко. Ви ж могли бути знайомі…
— Знайомі… Тільки не по інституту… Вас цікавить його біографія? Доля?
— Чесно кажучи, про його долю мені справді нічого не відомо. Тільки важко повірити, що знаменитий професор несподівано “проморгав” цінні поклади металів на планеті Чистих Рос. Знайти їх було звичайним школярським завданням. Власне, це не мій фах, я не збираюся судити, але ж не треба бути біогеологом, щоб розібратися в елементарному.
— Я вчився в інституті, коли професор уже не працював, — після деякої паузи мовив інженер-геолог. — А на останньому курсі, коли я готувався до захисту дипломної роботи, мені раптом забаглося зустрітися з професором. Він давно не жив у місті, і по суті ніхто не знав, де він перебуває, тобто сліди його загубилися; власне, нікому й на думку не спадало поцікавитися долею вченого, несподівано осоромленого й швидко забутого. Та й для мене його ім’я спливло тільки після ознайомлення з матеріалами експедицій, котрі побували на планеті Чистих Рос… Якісь сумніви не давали мені спокою, робота над дипломом не клеїлася, я майже в хворобливому азарті взявся розшукувати професора Сулименка. Ні, він не зовсім був забутий людьми і богом, мав щирих друзів, хоч і небагатьох, з-поміж колишніх колег і своїх вихованців. Я вперше побачив його у саду, біля розквітлих яблунь, сивоголового, але не зігнутого літами, стрункого, з допитливими, іскристими очима. Йому, певне, легко вдалося завважити мою розгубленість, бо допитливість в очах змінилася дивовижною лагідністю, і мене обласкав його теплий сміх, мов біло-рожевий цвіт яблуні.
— Сміливіше, юначе, — заохотив професор. — Я радий бачити кожного, хто провідує пасічника Миколу Джерю. Мало гостей буває у мене. А незнайомих відвідувачів — і поготів.
— Але ж ви… професор Сулименко, — висловив я здогад.
— Колишній професор. Колишній! — рішуче сказав він. — Тепер я садівник і пасічник. Наче Микола Джеря. Певне, не знаєш такого? Нічого дивного. Був такий чоловік у давнину. А може, й не було. Просто літературний герой, вигадка письменника… Я теж не переконаний, чи був коли-небудь професором Сулименком. Так, спогад залишився — мов казка чи сон.
Професор, здалося мені, трохи посмутнів, хоча й ненадовго. Коли ж я розповідав про себе, про свої сумніви під час роботи над дипломом, він сидів замислений, начебто аж пригнічений. Ніби не я, а він повинен довести викладачам інституту своє право бути спеціалістом по космічній біорозвідці. Пожвавішав, коли став давати мені поради. І дипломна робота моя вже уявлялася досить чітко, хоча окремими проблемами, як зауважив професор, не зайве було б зайнятися у майбутньому, бо на кожну проблему, мовляв, у різний час можна глянути по-новому. Цю думку професора по-справжньому я збагнув значно пізніше, коли почав працювати у космічних експедиціях…
Після перших відвідин професора Сулименка я відчув, що мене постійно тягне поспілкуватися з ним. Як кажуть, не знаходив собі місця, доки не опинявся в саду “на пасіці Миколи Джері”. І ось нарешті я зважився вдовольнити свою цікавість, бо досі вагався, боячись таким запитанням образити чи поставити професора в незручне становище. Але втриматися від спокуси не зміг, влучив момент під час однієї відвертої розмови і не без хвилювання нагадав ученому про планету Чистих Рос. На диво, він досить спокійно зреагував на це.
— Я мав би сам розповісти про ту експедицію, не чекаючи запитань, — сказав професор. — Після неї не стало вченого Сулименка, проте залишилася людина з цим ім’ям. І я горджуся цим найбільше, хоча й зганьблений був своїми колегами… Наша невелика експедиція була надзвичайно вражена космічним оазисом, яким постала перед нами планета Чистих Рос. Ми добре знали, що вберегти цю красу не вдасться. Як скоро дізналися й про те, що планета має корисні копалини незвичайної цінності. Неважко було уявити, до чого призведе їх видобуток. Ми обмірковували все, радилися, вирішили хоч трішки виграти часу, я мав повернутися додому, на Землю, і спробувати переконати членів Президії нашої Академії у неможливості втручання у біологічний розвиток своєрідної планети. Внучка моя Сурена вже майже одужала, ми збиралися в дорогу, коли наші гості розкрили те, що нам вдавалося приховувати. Слухати мене потім ніхто ніде не захотів, більше того, приписали мені наукове невігластво, і я… опинився тут… А планета загинула. Є над чим думати, юначе, є, — зітхнув професор. — Ти — молодий спеціаліст і, напевне ж, побуваєш там. Але що побачиш? Мертве каміння… Слід злочину і заодно — покарання за злочин.
Якийсь час професор мовчав. Мовчав і я. Сад уже давно відцвів, і на гілках густо зеленіла молода зав’язь. Здавалося чи, може, й справді пахло яблуками.
— Ну от, втішаюся садом, — вибачливим тоном знову озвався Сулименко. — Та коли правду сказати — таки втішаюсь. Нелегко було виростити його тут, на цьому клаптику землі. Хотілося довести собі й іншим, що деякі помилки ще можна виправити. Помилки, допущені людьми з необачності, внаслідок тимчасового вдоволення своїх потреб. Дивовижні речі, дивовижні… І досі ще мало прислуговується нам віковічний досвід, швидко забуваємо гіркі уроки минулого. Навіть недалекого минулого. Ми змушували ріки втрачати свої русла, аргументували це необхідністю і корисністю для розвитку економіки. Відтак — знищували ліси, болота, луки, вибирали з надр до останку метали й мінерали… І все — з потреб, потреб, потреб… Ніколи було оглянутися, схаменутися, ми працювали на майбутнє, на перспективу, ніби майбутнє — це лише суцільне вдоволення матеріальними благами. Рано чи пізно, скуштувавши досхочу яблук, людина забажає побачити дерево, яке вродило їх. І пошкодує за рікою, яка довго давала світло, а потім щезла назавжди — непорятована і майже забута… Ось цей сад виріс на замуленому, піщаному дні колишнього водоймища. А ще раніше тут були розкішні луки, де росла запашна трава і вночі випасалися коні. В зарослих очеретом озерцях плавали дикі качки, і місяць вистеляв сріблясту доріжку через широку ріку, в якій скидалася сонна риба. Нічого цього я вже не побачив, бо народився не на березі славної ріки, а біля водоймища, яке чомусь називалося морем, але де й скупатися було ніяк, бо воно тхнуло болотом і лякало баговинням. Про ці давні місця залишилися хіба спогади і перекази, та ще старовинні книжки, які вже й важко зрозуміти: непросто уявити красу, яку мала Земля. Ту природну красу, яку людина безуспішно намагалася компенсувати рукотворною у вигляді бетонних споруд… Даруй, мій друже, — схвильовано мовив професор, — але сумне передбачення нашої експедиції щодо майбутнього планети Чистих Рос теж справдилося. Людина, відкривши скарб, не знає стриму, нею оволодівають жахні почуття, проявляється інстинкт, якого вона ніяк не може позбутися за тисячоліття цивілізації: якомога швидше підпорядкувати і використати одержані від природи багатства. Хоча й розуміє, що спустошення природи спустошує душу…
Ось такими бесідами, Вахтанге Зурабовичу, супроводжувалася потім кожна моя зустріч з професором Сулименком. Я, звичайно, в багатьох моментах не погоджувався з ученим, пробував сперечатися, наполягав на тому, що не при всіх здобутках людство може обходитися без утрат. І що знайти точний співвимір здобутків і втрат не завжди вдається, що помилки найкраще помічаються з відстані часу… Заперечувати — заперечував, але щось муляло мені, професор мав рацію у тому, що в нашому щоденному, сповненому клопотів житті ми звикли не надавати значення так званим дрібницям, посилаючись на космічні масштаби поступу людства, тобто навчилися виправдовувати кожен свій вчинок, щоб совість була спокійна…
— Ті, хто старший за віком, обов’язково схильні до повчань, — сказав командир корабля, вислухавши Василя Петровича. — І професор, зрозуміло, не був винятком. Як і мій батько, котрий, до речі, ніколи не знався з високими науками. Після мого першого міжпланетного польоту він скрушно зітхав: “Усе відкриваєте, пізнаєте. Але пізнаючи, ще треба й любити. І ближнього, і світ, рідний з дитинства, і Всесвіт, куди ви забираєтесь без запросин”. Але скільки б не шкодував професор за планетою Чистих Рос, без суреніту нам важко було б долати нинішні відстані. Суреніт забезпечує кораблям повну безпеку, між іншим, нашому теж… Однак ви, Василю Петровичу, жодним словом не обмовилися про Сурену. Вона ж повернулася на Землю разом із дідусем…
— Сурена теж стала причиною моїх частих відвідин професора Сулименка. Дівчина буквально обожнювала свого дідуся, цуралася батьків, а його не залишала самотнім. Я закохався в неї, і все скінчилося тим, чим повинно було скінчитися — нашим одруженням.
— Але ж вашу дружину звали Софією! — здивувався командир.
— Я відкрив вам таємницю і хотів би, щоб це залишилося між нами. Сурена сама відмовилася від свого справжнього імені, коли вдруге побувала на планеті Чистих Рос. Вона пережила страшне потрясіння, побачивши, якою стала планета. А через деякий час попросила забути її ім’я. Відтоді почалися наші космічні мандри. Дружина панічно боялася найменшого наближення до планети Чистих Рос, і мені довелося шукати всіляких способів, щоб приєднуватися до експедицій, які вирушали в далекі простори Всесвіту. Софія, здавалося мені, прагнула самозабуття, тікала від чогось такого, що залишалося її тінню, тому ніяка втеча не приносила їй бажаного спокою. її мінливий настрій жахав мене, і відрадою ставала робота, а не перебування вдома — наодинці з дружиною. Щоправда, народження Ляни стало великим і тривалим святом. І донька, і я водночас були вже для Софії найріднішими істотами, світу не існувало поза нами, бо її любов і ласка належали тільки нам двом. Однак свято тому й свято, що не продовжується вічно. Дорослішала донька, а дружина знову перебувала у дивному сум’ятті. Нарешті — ця втеча. Ні, то втеча не від нас із Ляною, то намагання втекти од своєї тіні, яка зачіпає пам’ять і серце. Чоловік, з котрим вона зважилась на спільну подорож, навряд чи дасть їй бажане щастя, бодай крихту втіхи. Та й чи розраховувала на це Софія? Гадаю, ні. її постійно мучила жага опинитися в найдальших космічних закутках, ніби лише там можна знайти надійний прихисток, сховатися від надокучливих думок, почуттів і видінь…