Енн із Ейвонлі
Шрифт:
— Таж покарання — це жахливо, а я люблю уявляти гарне й миле серцю, — мовила Енн, пригортаючи Деві. — Бо неприємного у світі й так багато, нащо ж вигадувати зайве?
Отож Деві знову відправили в ліжко аж до наступного полудня. Там, вочевидь, він про щось пильно міркував, бо невдовзі Енн, піднімаючись до себе в кімнату, почула, як він тихенько її гукає. Вона увійшла до нього — хлопчик сидів, поклавши лікті на коліна й зіпершись підборіддям на долоні.
— Енн, — серйозно запитав він, — а це для всіх погано — бре… тобто обманювати? Скажи,
— Так, авжеж.
— І для дорослих так само?
— Так.
— Тоді, — рішучо заявив Деві, — Марілла теж погана, бо вона сама обманює. І вона ще гірша за мене, бо я не знав, що так не можна робити, а вона знала.
— Деві Кіт, Марілла ніколи нікого не обманювала, — розгнівано заперечила Енн.
— Обманювала. Вона мені ще минулого вівторка сказала, що коли я не буду молитися ввечері, то зі мною станеться жахливе. І я не молився, цілий тиждень — хотів подивитися, що станеться, а нічого не сталося, — розчаровано закінчив Деві.
Енн придушила спокусливе бажання розсміятися, знаючи, що наслідки будуть фатальні, і негайно заходилася рятувати Маріллину репутацію.
— Деві Кіт, — поважно мовила вона, — але ж саме сьогодні з тобою сталося дещо жахливе.
Деві звів на неї недовірливий погляд.
— Ти кажеш, що мене відправили спати без вечері, — відказав він зневажливо, — але це не жахливо. Хоча й не дуже подобається, але тут мене так часто женуть у ліжко, що я вже звик. А з того, що я не вечеряю, користі вам теж нема, бо я все одно вранці їм удвічі більше.
— Я кажу не про те, що тебе відправили в ліжко, а про те, що сьогодні ти обманув нас. А це, — Енн схилилася над ліжком, спрямувавши на малого винуватця суворий вказівний палець, — Деві, це чи не найгірше, що може статися із хлопчиком — коли він обманює інших. Отож бачиш — Марілла сказала тобі правду.
— Але я думав, що це жахливе буде цікавим, — насуплено боронився Деві.
— Марілла не винна, що ти так думав. Та й не завжди погане буває цікавим. Зазвичай воно просто дурне й огидне.
— Але так було смішно дивитися, як ви з Маріллою заглядали в колодязь, — сказав Деві, обхопивши коліна руками.
Енн зберігала серйозний вираз, доки спустилася в їдальню. Там, примостившись у кріслі, вона не витримала й розсміялася, аж у боці закололо.
— Розкажи й мені, чого смієшся, — ледь похмуро буркнула Марілла. — Із чого взагалі можна нині сміятися?
— Ви теж посмієтеся, як почуєте, — запевнила Енн.
Марілла й справді посміялася, що красномовно засвідчило, як помітно вона змінилася, відколи Енн з’явилася в Зелених Дахах. Утім, невдовзі вона тяжко зітхнула.
— Не варто було йому, напевно, це казати, хоч я колись і чула сама, як пастор цим погрожував дитині. Але він так мене розлютив. Ти тоді поїхала на концерт до Кармоді, а я вкладала його спати. І цей хлопчисько заявив, що не бачить сенсу молитися, доки він ще малий, бо Господь однаково на дітей не звертає уваги. Енн, я не знаю, що й робити з ним. Це ж нечувано. Я геть
— О, не кажіть так, Марілло. Згадайте, яка я була, коли приїхала сюди.
— Енн, ти ніколи не була зіпсована… ніколи. Тепер я розумію, коли бачу, що таке справжня зіпсованість. Хоч ти, звісно, у халепи втрапляла часто — це я визнаю — та наміри завжди мала добрі. А Деві своїми капостями просто насолоджується.
— О ні, я не вважаю його зіпсованим, — благально мовила Енн. — Він просто шибеник. А тут для нього надто спокійно. Йому немає з ким бавитися, немає чим зайняти розум. Дора така чепурунка, їй із хлопцем бавитись не годиться. Марілло, я думаю, слід їх віддати до школи.
— Ні, — відрубала Марілла. — Мій батько твердив, що дітей гріх замикати в чотирьох стінах школи, доки їм немає семи років, та й пан Аллан каже те саме. Нехай собі вчаться вдома, та до школи ще рік їм зась.
— Тоді мусимо перевиховати Деві тут, — жваво підсумувала Енн. — А він, попри всі свої вади, таки милий хлопчик. Я не можу його не любити. Марілло, хай і недобре так казати, але його я люблю більше, ніж Дору, хоч вона й така чемна.
— Правду кажучи, я теж, — зізналася Марілла, — а це несправедливо, бо з Дорою в нас немає жодного клопоту. Така то вже чемна дитина, що й не знати часом, вдома вона чи ні.
— Дора аж надто чемна, — згодилася Енн. — І була б така, навіть якби ніхто її зроду не виховував. Вона така народилася, ми їй не потрібні. А я думаю, — підвела підсумки Енн, — що ми завжди більше любимо тих, кому потрібні. А Деві ми дуже потрібні.
— Еге ж, — кивнула Марілла. — Рейчел би сказала, що йому потрібна добра лозина.
Розділ 11
ФАКТИ І ФАНТАЗІЇ
«Учителювання — то дивовижно цікава робота, — писала Енн подрузі з Королівської семінарії. — На думку Джейн, одноманітна, та я з нею не згодна. Щось кумедне стається майже щодня, і дітлахи раз-по-раз кажуть такі потішні речі. Джейн карає своїх учнів за витівки, тим-то, мабуть, їй робота й видається одноманітною. Сьогодні малий Джиммі Ендрюс не зміг правильно написати слово „ластовиння“ і врешті сказав:
— Я хоч і не вмію його написати, зате я знаю, що воно таке.
— І що ж? — запитала я.
— Те, що на лиці в Сен-Клера Доннелла.
Сен-Клер і справді веснянкуватий, хоч я стараюся не дозволяти дітям про це висловлюватись, бо й сама пам’ятаю, як колись ходила вся поцяткована. Та хлопцеві, здається, байдуже, і відлупцював він Джиммі дорогою зі школи за те, що той його назвав Сен-Клером. Я чула про бійку, але це трапилося поза школою, отож і зважати на це мені, мабуть, не слід.
Учора я вчила Лотті Райт додавання. Запитала її: „Коли в одній руці ти матимеш три цукерки, а в іншій — дві, то скільки їх буде в тебе разом?“ Лотті сказала: „Повен рот“. А на уроці природознавства, коли я попросила відповісти, чому не слід убивати жаб, Бенджі Слоун серйозно повідомив: „Бо через це назавтра дощитиме“.