Енн із Ейвонлі
Шрифт:
Коли уроки закінчилися й учні розбіглися по домівках, Енн безсило впала на стілець. Їй боліла голова, та й почувалася вона розгубленою й спантеличеною. Причин на те не було, адже в класі не сталося нічого надзвичайно жахливого, — утім, Енн утомилася, їй здавалося, що вона ніколи не полюбить роботи в школі. А як то було б нестерпно — щодня ставати до осоружної справи впродовж… нехай сорока років.
Енн саме міркувала — розплакатися їй негайно чи зробити це вдома, у своїй затишній білій кімнатці, коли це з-за дверей долинув стукіт підборів та шурхіт шовкової спідниці — і ось перед нею зненацька постала дама. Побачивши її, Енн пригадала критичне зауваження пана Гаррісона щодо однієї з пань у шарлоттаунській крамниці: «Щось середнє
Вбрана дама була в пишну ясно-блакитну шовкову сукню з буфами, брижами й рюшами всюди, де лиш можна було припасувати буф, брижі чи рюш. На голові, мов корона, стримів у неї велетенський білий капелюх із трьома довгими, хоч уже й бувалими в бувальцях страусовими перами. Вуаль з рожевого серпанку, рясно всіяна немалими чорними горошинами, звисала з капелюха на плечі й майоріла позаду, ніби прапор. На себе дама начепила всі прикраси, що лиш могли поміститися на одній невеличкій жінці, а до класу разом з нею уплив сильний запах парфумів.
— Я пані Доннелл, — проказало це опудало, — і хочу поговорити з вами про те, що розповіла мені Клариса-Ельміра, повернувшись зі школи. Мене це страшенно обурило.
— Даруйте, — прошепотіла Енн, марно силкуючись пригадати хоч якусь капость, пов’язану з дітьми Доннеллів.
— Клариса-Ельміра сказала, що ви називаєте нас Доннеллами. Тож затямте собі, панно Ширлі, наше прізвище слід вимовляти з наголосом на останньому складі — Доннелл. Сподіваюсь, більше вам не доведеться про це нагадувати.
— Я докладу всіх зусиль, — ледь проказала Енн, тамуючи нестримне бажання розсміятися. — Я із власного досвіду знаю, як це неприємно, коли твоє ім’я вимовляють неправильно.
— Авжеж неприємно. Крім того, Клариса-Ельміра сказала, що ви кличете мого сина Джейкобом.
— Таж він сам назвався Джейкобом, — спробувала оборонитися Енн.
— Я так і думала, — мовила пані Доннелл тоном, який виразно засвідчував, що й крихти вдячності не слід чекати від теперішніх розбещених дітей. — Панно Ширлі, у цього хлопця надзвичайно плебейські смаки. Коли він народився, я хотіла назвати його Сен-Клером; це так аристократично, правда? Та чоловік наполіг, що він мусить бути Джейкобом, на честь дядька. Я поступилася, бо дядько Джейкоб був заможним старим холостяком. І що тоді, як ви гадаєте, панно Ширлі? Коли нашому хлопчикові було п’ять років, дядько Джейкоб узяв і одружився, і тепер має трьох власних синів. Чи ви колись бачили таку невдячність? Ми отримали запрошення на весілля — він іще мав нахабство надіслати нам запрошення — і я сказала: е ні, більше ніяких Джейкобів у моєму домі. Відтоді я кличу сина Сен-Клером і наполягаю, щоб саме так його й звали. Хоч батько вперто продовжує кликати його Джейкобом, і сам він з незбагненних причин воліє носити це вульгарне ім’я, та все ж він є і лишиться тільки Сен-Клером. Дуже вас прошу не забувати про це, панно Ширлі. Буду вам щиро вдячна. Я сказала Кларисі-Ельмірі, що це простеньке непорозуміння ми легко владнаємо. Отож, Доннелл — із наголосом на останньому складі — і Сен-Клер. Ви не забудете? Дякую вам.
Пані Доннелл випливла із класу, а Енн замкнула школу й пішла додому. Біля підніжжя пагорба, при Березовім Шляху, вона зустріла Пола Ірвінга. Хлопець простягнув їй букетик тендітних лісових квіток, що їх ейвонлійські дітлахи називали «рисовими лілеями».
— Візьміть, будь ласка, — соромливо мовив Пол, — я зірвав їх на луці пана Райта для вас. Мені здалося, що вони вам сподобаються, а ще, — він підвів на неї великі гарні очі, — ви теж подобаєтеся мені.
— Моє ти серденько, — відповіла Енн, приймаючи запашний дарунок. Слова Пола, мов чарівне заклинання, вмить відігнали від неї втому й розгубленість, а в душі фонтаном заструменіла надія. Березовим Шляхом вона рушила пружно й легко, оповита, мов благословенням, тонким невловним
— Ну, як справи? — поцікавилася Марілла.
— Спитайте мене через місяць — хіба тоді я відповім. А зараз не можу… бо й сама не знаю. Ніяк не збагну. Думки в голові такі густі й каламутні, наче хтось перемішав їх ложкою. Сьогодні я певна лише того, що змогла навчити Кліффі Райта, як пишеться літера «А». Досі він і цього не знав. Це ж чудово, правда — коли допомагаєш людській душі робити перший крок стежиною, наприкінці якої чекатимуть Шекспір і Мільтон?
Увечері з добрими новинами завітала пані Лінд. Ця ласкава добродійка пильнувала школярів біля своєї хвіртки й усіх по черзі розпитувала, чи сподобалася їм нова вчителька.
— І всі вони сказали, що ти їм дуже сподобалася, Енн, — всі, окрім Ентоні Пая. Мушу визнати, він заявив, буцім «нічого доброго, така, як усі інші ті дівчиська-вчительки». Це паївська закваска! Але ти не журися.
— Не буду, — тихо відказала Енн, — та я хочу сподобатися і йому теж. Надіюся заслужити його любов терпінням і добротою.
— З тими Паями ніякої певності нема, — застережливо мовила пані Лінд. — Вони, мов сни, часто виявляють у собі геть протилежне. А ця пані Доннелл — то вже Доннеллів вона від мене не дочекається, будьте певні. Її прізвище завжди було тільки Доннелл, а сама вона геть божевільна, от що. Має собі мопса на ім’я Принц, садовить його обідати за стіл разом з усіма — за власну тарілку з китайської порцеляни! Я б на її місці суду Божого страшилася. Томас каже, що сам Доннелл — тямущий і працьовитий чоловік, та жінку він собі взяв без клепки, от що.
Розділ 6
ТАКІ РІЗНІ ПАНОВЕ… І ПАНІ
Вересневий день на пагорбах Острова Принца Едварда: свіжий вітер дме з моря понад піщаними дюнами, ліси й поля розтинає довга в’юнка червона дорога, то огинаючи густий смерековий лісок, то прослизаючи крізь юрбу молодих кленів, уся земля попід якими вкрита великими пухнастими листками папороті, то пірнаючи в долину, де між дерев виблискує струмок, то ніжачись під ясним сонцем між галявин із золотушниками й тьмяно-блакитними айстрами. Повітря тремтить від співу незліченних цвіркунів, маленьких радісних господарів на літніх пагорбах, а дорогою трюхикає лискучий гнідий поні, везучи в бричці двох дівчат, сповнених простої й безцінної радості юності й життя.
— День — мов дарований нам Небесами, правда, Діано? — зітхнула від невимовної насолоди Енн. — У повітрі витають чари! О, Діано, глянь, яка стигло-багряна чаша долини! А як пахне соснова живиця! Це з отієї маленької сонячної галявинки, де пан Ібен Райт спиляв дерева. Справжнє щастя — жити такого дня, а вдихати цей запах — то райське блаженство. Це на дві третини Вордсворт [4] і на одну — Енн Ширлі. Хоч у раю й немає спиляних дерев, але все ж він був би недосконалий, якби в тамтешніх лісах не можна було вдихнути цей запах. Надіюся, там він буде — тільки без смерті. Мабуть, то пахнуть душі дерев — і в раю, вочевидь, теж будуть лише їхні душі.
4
Вільям Вордсворт (1770–1850) — англійський поет епохи романтизму.
— У дерев немає душ, — відказала на те практична Діана, — але живиця таки пахне гарно. Я хочу пошити подушку й напхати її глицею. Енн, і ти зроби собі таку.
— Зроблю, напевно, — спатиму на ній. І мені снитиметься, що я дріада чи водяна німфа. Але зараз — як утішно бути Енн Ширлі, ейвонлійською вчителькою, і їхати такою гарною дорогою такого радісного й світлого дня.
— Дорога чудова, звісно, але наше завдання — анітрохи, — зітхнула Діана. — І чого ти тільки надумала збирати тут гроші, Енн? Тут живуть усі ейвонлійські скнари, що неминуче вирішать, ніби ми собі жебраємо. Це найгірша дорога з усіх.