Ерагон. Спадок, або Склеп Душ
Шрифт:
— Як знаєш,— відповів герольд без жодного страху в голосі, що неабияк здивувало Ерагона.— Наші повелителі пропонують лорду Табору й усім мешканцям ДрасЛеони мир і злагоду. Ми не тримаємо на вас зла. Нам потрібен тільки Галбаторікс. І якщо буде вибір, воювати з вами чи ні, ми хотіли б розійтись миром. Хіба в нас різна мета? Ми жили в Імперії, і тільки жорстокість Галбаторікса вигнала нас із наших земель. Ви наші браття по крові та духу. Приєднуйтесь до Нас, і ми разом переможемо того, хто засів в Урубейні. Якщо ви згодитесь на наші умови, вардени гарантують безпеку лорду Табору та його сім’ї, а також усім, хто ще й досі служить Імперії,
Почувши своє ім’я, Сапфіра задерла голову й загарчала так, що навіть у варденів затремтіли жижки. Тієї ж миті Ерагон помітив над воротами високу, закутану в плащ постать. Вона визирнула поміж зубців й почала уважно стежити за драконом. Ерагон щосили напружив зір, але ніяк не міг розгледіти обличчя незнайомця. Тим часом до нього приєдналося ще четверо священнослужителів Хелгрінда. Упізнати їх було не так уже й складно, бо кожен мав якесь каліцтво: одному бракувало руки, двом іншим — ноги, а останній узагалі міг похвалитися тільки однією кінцівкою. Товариші несли його на ношах. Коли процесія калік дісталась до зубців, усі її потворні учасники закинули назад голови й зареготали так, що їхній сміх нагадував перекоти грому. На відчайдушних варденських герольдів це не справило великого враження, а от їхні коні не витримали. Налякані тварини повернули назад і понеслися подалі від воріт.
Ерагон збентежився. Він нервово стис руків’я Брізінгра, готовий будь-якої миті висмикнути його з піхов.
— Ніхто не встоїть перед вашою міццю? — спитав чоловік у плащі так гучно, що його голос розлетівся луною по всій Драс-Леоні.— Ви надто високої думки про себе!
І в ту ж мить із нетрів міста вистрибнула червона туша Торнака. Дракон приземлився на дахи будинків і вп’явся у них своїми могутніми кігтями. Потім він розправив свої велетенські, помережані шипами крила, роззявив жахливу пащеку й випустив у небеса стовп полум’я.
— Можете скільки завгодно кидатись на ці стіни, та доки їх захищаю я і мій вірний Торнак, ви ніколи не захопите Драс-Леону. Присилайте сюди своїх найкращих магів і воїнів — вони помруть страшною смертю. Присягаюсь! Жоден із вас не годен мені протистояти, навіть ти... брате. Забирайся звідси й починай молитися, щоб тут не з’явився сам Галбаторікс. Інакше смерть буде твоїм найбільшим щастям,— глузливо мовив незнайомець у плащі голосом Мертага.
ГРА В КОСТІ
— Сер, сер! Ворота відчиняються! — влетів до Роранового намету розчервонілий захеканий вартовий.
— Які ворота? — тихо спитав Міцний Молот, відірвавши погляд від карти й відклавши вбік паличку, якою вимірював відстань.— Які саме?
— Ті, що найближче до нас, сер... Біля дороги, а не біля каналу.
Роран скочив на ноги, вихопив з-за пояса свій молот і, вибігши з намету, помчав у північний край табору. Звідти було добре видно Аруфс. Побачене, правду кажучи, не обіцяло нічого доброго. Брама й справді була відчинена, а через неї з міста виїхало кілька сотень кіннотників. Різнокольорові прапори тріпотіли на легкому вітерці. Невдовзі кіннотники вишикувались у широку рівну шеренгу — чорна пащека воріт лишилася за їхніми спинами.
«Вони розірвуть нас на шматки»,— подумав Роран, на якусь мить втративши самовладання.
У таборі залишилося півтори сотні солдатів, значна частина з яких мала важкі поранення й була неготова до бою. Решта варденів у цей час була біля млинів, західного каналу й на сланцевих копальнях. Там вони шукали все необхідне для втілення Роранового плану. Словом, сподіватися на те, що вони встигнуть повернутися, щоб відбити атаку кінноти, було годі.
Посилаючи своїх людей на завдання, Міцний Молот був переконаний у тому, що табір здатен оборонятися. Зрештою, йому здавалося, що мешканці міста, налякані останніми штурмами, навряд чи зважаться на такий відчайдушний крок. Крім того, ватажок сподівався на те, що, залишаючи в таборі півтори сотні воїнів, йому вдасться створити видимість, ніби всі вардени зостались на місці. Та, мабуть, захисники Аруфса якось довідалися про цю хитрість. Принаймні ніяк інакше Роран не міг пояснити те, чому вони виставили проти варденів рівно вдвічі більше воїнів. Якби вони збирались атакувати весь варденський загін, то навряд чи наважилися б робити це силами трьохсот кіннотників. Так чи інакше, а ватажок і досі не знав, як відбити атаку й урятувати своїх людей.
— Ну, і що його тепер робити? — досить розгублено спитав він, коли до нього підбігли озброєні Карн, Брігман і Бальдор. Останній поспіхом вдягав свій панцир.
— Навряд чи ми щось зможемо вдіяти,— вишкірився Брігман.— Увесь похід опинився під загрозою через твою пришелепуватість, Міцний Молоте. Нам треба відступати, доки ці кляті кіннотники не пішли в атаку.
— Відступати? — плюнув йому під ноги Роран.— Ні, ми не відступимо! Наші люди не зможуть врятуватися пішки, та навіть якби й могли, я все одно не покину поранених.
— Невже ти не розумієш? Це ж чиста поразка! Якщо ми залишимось, нас або порішать, або й ще гірше — візьмуть у полон!
— Годі, Брігмане! Я не збираюсь тікати, піджавши хвіст!
— Ні? Виходить, ти не хочеш визнати своєї поразки? Сподіваєшся хоч якось врятувати. свою честь в останній безглуздій битві? Невже ти не розумієш, якої шкоди завдаєш варденам?!
Ворожі кіннотники тим часом повихоплювали з піхов мечі й з галасом та улюлюканням пришпорили своїх коней убік варденського табору.
— Я не дозволю, щоб ти тішив свою гордість, ризикуючи нашим життям! Лишайся, якщо тобі так кортить, але...
— Мовчати! — урвав його Роран — Прикуси язика, інакше я допоможу тобі це зробити! Бальдоре, наглядай за ним, а коли він утне бодай щось, що тобі не сподобається, почастуй його своїм мечем.
Брігман розлючено надув щоки, але миттю притих, коли Бальдор звів меч на рівень його розчервонілої пики.
Щоб вирішити, як організувати оборону, в Рорана залишалось не більше п’яти хвилин... П’яти хвилин, від яких залежало все.
«Може, покалічили як слід кількох ворогів, щоб решта дременула навтікача? — думав він.— Та ні, у нас нічого не вийде...»
Заманити кавалерію Імперії в пастку вардени так само не могли. Довколишня місцина була рівна й геть порожня, тож маневри на ній за умови атаки кінноти означали справжнє самогубство.
«Якщо ми приймемо бій, у нас немає жодного шансу на перемогу. А коли налякати їх? Хоча чим? Може, вогнем? Ні-ні... Вогнем навіть друзів не налякаєш, не те що ворогів. До того ж, який вогонь? Трава сира — тільки димітиме. Гмм... Дим? Та ні, це теж не допоможе».