Ерагон
Шрифт:
Здається, Джоуда не надто втішив цей комплімент.
— Та я й не знаю, чи доречні тут вітання, — зсутулив він плечі. — Гелена не дуже щаслива.
— Чому? Чого їй треба? — здивувався Бром.
— Того, що й усім, — зітхнув Джоуд. — Грошей, купу дітей, різних наїдків на столі та веселої компанії. Проблема полягає в тому, що вона з багатої родини. Її батько вклав у мою справу великі суми. І якщо збитки триватимуть далі, їй просто не вистачить коштів на життя, до якого вона звикла.
Запала мовчанка.
— Але годі про це, — сказав
— Спасибі, — вклонився Бром. — Ми цінуємо твою гостинність. Під час подорожі ми звикли обходитись без жодних зручностей. Ти часом не підкажеш, де нам знайти якусь недорогу крамницю? Ми мандрували верхи, і наш одяг геть зносився.
— Звісно! Це ж моя робота, — зрадів Джоуд і почав теревенити про ціни й товари, аж доки вони не побачили його будинок.
— Ви не проти, якщо ми поїмо деінде? — раптом спинив він друзів. — Буде незручно, коли ми припхаємось додому прямісінько зараз.
— Як скажеш, — посміхнувся Бром.
— Дякую, — полегшено зітхнув Джоуд. — Давайте залишимо коней у моїй стайні.
Мандрівники зробили так, як запропонував господар, а потім усі разом подалися до великої таверни. На відміну від непривітного «Зеленого Каштана», тут було гамірно. Коли принесли головну страву — фаршироване молочне порося, — Ерагон жадібно впився зубами в м’ясо, але ще з більшою охотою смакував картоплю, моркву, ріпу та солодкі яблука, з якими його подали. Він надто довго не куштував нічого, крім впольованої дичини!
Вони просиділи за вечерею кілька годин, і за цей час Бром із Джоудом вдосталь наговорилися. Ерагон не заперечував, ліниво прислухаючись до їхньої розмови. Юнакові було затишно, лунала музика, їжі не бракувало.
Коли ж вони нарешті вийшли надвір, сонце вже схилялося до обрію.
— Ви йдіть собі вдвох, а я маю дещо перевірити, — сказав Ерагон, який вирішив провідати Сапфіру.
— Гаразд, але будь обережний, — неуважно погодився Бром. — Не барися.
— Зачекай, — озвався Джоуд. — Ти йдеш за місто?
Трохи повагавшись, Ерагон неохоче кивнув.
— Тоді обов’язково повертайся, доки не стемніє. Увечері браму замикають, і вартові не пустять тебе аж до ранку.
— Я не спізнюся, — пообіцяв юнак. Він розвернувся й швидко попрямував провулком до міського муру. Вийшовши з міста, хлопець глибоко вдихнув, насолоджуючись свіжим повітрям. «Сапфіро! — обережно покликав він. — Ти де?» Та вказала йому дорогу, що вела від головного шляху до підніжжя вкритої мохом скелі, довкола якої росли клени.
— Як же мені потрапити до тебе? — махнув рукою Ерагон, побачивши дракона на верхівці одного з дерев.
— Знайди якусь галявинку, а я по тебе спущуся, — озвався той.
— Ні, ні, — заперечив юнак, розглядаючи скелю. — У цьому немає потреби. Я сам можу піднятися нагору.
— Це надто небезпечно, — захвилювалась Сапфіра.
— Не переймайся. Дай мені трохи розважитись.
Ерагон стягнув рукавички й поліз угору. Він отримував насолоду від цього виснажливого завдання. На скелі виявилося безліч місць, за які можна було вчепитися, тож підйом видався легким. Невдовзі верхівки дерев лишилися десь знизу. Подолавши половину шляху, юнак зупинився перепочити. Потім він потягнувся до наступної опори, але виявив, що та надто далеко від нього. Розгублений Ерагон пошукав іншу, та марно. Він спробував розвернутися, але під ногами раптом опинилася порожнеча. Не зводячи погляду, Сапфіра спостерігала за юнаком. Нарешті той змирився, сказавши:
— Мені б не завадила допомога!
— Це твої проблеми, — відгукнувся дракон.
— Так! Я знаю, що не розрахував! — гукнув хлопець. — Але хіба ти мені не допоможеш?
— А що, якби мене не було поруч? — пролунало зустрічне запитання.
— Ти ще питаєш! — огризнувся юнак.
— Та ні, просто дивно, чому якийсь там дракон має давати поради такому поважному чоловіку? — посміхнулась Сапфіра. — Адже всі мусять благоговійно принишкнути, вражені його талантом знаходити всіляку халепу. А от якби ти почав підйом на кілька футів ліворуч чи праворуч, то значно б полегшив свій шлях.
— Ну, гаразд! — уже ледь тримаючись, закричав юнак. — Я помилявся! А тепер зніми мене звідси, будь ласка!
Але голова дракона сховалася за краєм скелі.
— Сапфіро? — обережно покликав Ерагон. Але довкола шуміло саме гілля. — Сапфіро! Повернися! — не втримавшись, розпачливо закричав юнак.
Цієї ж миті дракон здійнявся з верхівки скелі, голосно розсікаючи крилами повітря. Гігантським кажаном він підлетів до Ерагона й учепився пазурами за його сорочку, трохи подряпавши спину. Той ледь устиг випустити з рук уламок скелі, за який тримався, й миттю злетів у повітря. За кілька хвилин Сапфіра вже поставила парубка на верхівку скелі.
— Як це нерозумно, — м’яко сказала вона.
Засоромившись, Ерагон відвернувся, ніби вивчав довколишні пейзажі. Звідси відкривався справді чудовий краєвид, особливо на розбурхане море, що надійно захищало місцину від сторонніх очей. Тут Сапфіру могли побачити хіба що птахи. Позиція була майже ідеальна.
— Ти довіряєш Бромовому другу? — раптом спитав дракон.
— Важко сказати, — озвався юнак. — Довкола нас вирують сили, про які ми навіть не здогадуємось. Іноді я питаю себе, чи можна збагнути справжні наміри цих людей. Усі вони мають стільки секретів…
— Так влаштований світ, — пояснила Сапфіра. — Ти можеш не зважати на підступні наміри, але маєш вірити в призначення кожної людини. Бром непоганий чолов’яга. Ми не повинні його боятися.
— Хотів би я, щоб це справді було так, — похмуро відгукнувся хлопець.
— Але шукати сліди разаків у торговельних записах… — засумнівався дракон. — Як на мене, це дивний спосіб переслідування. Хіба не можна скористатися магією, аби проглянути ті записи, не заходячи до кімнати, де вони перебувають?