Фальшивий талісман
Шрифт:
— На яку машину сіли й куди поїхали? — уточнив.
— А вантажівка. До Луцька й подалися… — махнув дід ліворуч на шосе.
— Номер? — урвався терпець Толкунову. — Номер машини бачив?
— Так я ж неписьменний…
— Скільки років прожили, а цифр не знаєте, — з жалем проказав капітан. — Ось вам наслідки проклятого панського режиму!
Бобрьонок підступив до старого близько-близько, витягнув з пачки одразу кілька цигарок, подав на розкритій долоні.
— Пригощайтеся, — мовив мало не
— Так у кашкетах же… — завагався дід.
— Але ж цигана й під кашкетом примітиш!
— Цигана — це точно. — Старий на хвилину замислився. — Здається, один був горбоносий. Точно не скажу, та, прошу пана, чорнявий.
— Озброєні? — Бобрьонок поплескав долонею по ложу автомата.
— Ні. Хіба що з пістолями.
— Щось несли? Рюкзаки чи мішки?
— Ні, з порожніми руками.
Толкунов зазирнув старому у вічі й запитав:
— І ви нічого не переплутали?
— А чого ж тут плутати? У машину сіли й поїхали…
— Машина, кажете, вантажна? Бачили, є такі великі й менші?..
— Невелика, — похитав головою старий. — І дошка в неї відірвана. Чи дві… Позаду, отже, вони й пострибали ззаду, бо легше.
Це був орієнтир, і тепер занетерпеливився Бобрьонок: мусив негайно зв’язатися з Карим.
— Спасибі, — хотів віддати дідові всю пачку цигарок, але згадав, що більше не має, а їм, певно, доведеться зараз мчати за вантажівкою з пошкодженим заднім бортом, і невідомо, коли ця гонитва скінчиться.
Старий вйокнув, шкапа рушила з місця неохоче, й віз знову заскрипів. А Бобрьонок уже пробирався крізь кущі до віліса, відчуваючи на потилиці легке капітанове дихання.
— Вони, — вигукнув Толкунов із злістю, — вони, падлюки, й мають годину фори!
— У нас віліс, а не стара вантажівка, і ця фора…
— Не кажи, до Луцька звідси скільки? П’ятдесят кілометрів, вони вже зовсім близько коло міста, а ми на цих вибоях не розженемося…
Карий одізвався одразу, либонь, чергував біля рації — вислухав майорове повідомлення і наказав:
— Негайно до Луцька. Швидше, скажіть Вікторові, щоб не шкодував машини, а ми зараз спробуємо перекрити в’їзд до міста.
Віліс стрибав на вибоїстому шосе так, що невідомо було, як машина витримує. Толкунов з майором трималися за скоби, а Віктор тиснув на акселератор і скаржився:
— Добре, машина гарна, а що б ви з полуторкою робили? І треба ж: через якихось двох паршивих шпигунів такий віліс гробити! На чому далі їздитимете? Машина — це не агент, спробуй таку дістати… — Але буркотів для порядку — спритно об’їжджав вибої, мчав узбіччям, і за вілісом тягнувся довгий шлейф куряви.
Вони подолали відстань до підміського КП хвилин за сорок — старший сержант і солдат, які чергували на ньому, були вже в курсі справи, бо старший сержант запитав:
— Ви із “смершу”?
Бобрьонок показав посвідчення, і старший сержант доповів:
— Ми одержали розпорядження затримати вантажівку з пошкодженим заднім бортом і двох військових на ній, — зиркнув на годинник, — тридцять шість хвилин тому. Але вона проїхала до міста раніше.
— Коли?
— Хвилин за десять до розпорядження.
— Документи перевіряли?
— Аякже, — аж розсердився старший сержант, — порядок.
— Якої частини машина?
Старший сержант похитав осудливо головою.
— Їздять тут… Усіх не запам’ятаєш.
— А військові на ній?
— Старший лейтенант і лейтенант.
— Прізвища? — все ще сподіваючись хоч на якийсь успіх, запитав Бобрьонок, але, звичайно, старший сержант не пам’ятав їх.
Толкунов вилаявся. Лаявся він, мабуть, для розради: спробуй запам’ятай всіх, хто минає КП! Документи в порядку, нічого підозрілого — давай їдь, нема чого затримуватися, час воєнний, все в русі, і чим швидший цей рух, тим краще.
Нараз Бобрьонок подумав, що доля була прихильною до цього старшого сержанта. Якби він запідозрив щось і намагався затримати двох озброєних, навчених і досвідчених диверсантів, навряд чи вціліли б вони з напарником, зовсім те салатою. Тим більше, що агенти мали перевагу, вони завжди в чеканні, напруженні, вміють бездоганно користуватися зброєю — навряд чи старший сержант з солдатом упоралися б з ними..
Комендант міста, літній і втомлений майор, уважно вислухав Бобрьонка, покликав свого помічника й’ розпорядився:
— Накажіть постам і черговим стежити за всіма грузовиками, машину з пошкодженим заднім бортом негайно затримати й доставити сюди. І старшого лейтенанта з лейтенантом, вони ходять разом: один чорний і горбоносий… Тільки обережно, певно, це шпигуни, можуть вчинити збройний опір.
Очі в помічника коменданта округлилися, мабуть, уперше одержав таке важливе завдання, зник одразу, наче розчинився, і Бобрьонок з його досвідом навіть не встиг помітити, як вислизнув з кімнати цей піжонистий лейтенант у свіжовипрасуваній гімнастерці. Але був певен: той виконає наказ.
— Обідали? — запитав комендант. — У нас непогана їдальня, і я дам розпорядження…
— Спасибі, — подякував Бобрьонок, хоч так захотілося гарячого борщу чи навіть каші, що під грудьми аж засмоктало. — Спасибі, нема часу. Мусимо поїздити містом, може, щось і надибаємо.
Вони їздили годину й навіть трохи більше, на ходу й перекусили бутербродами з салом. Звичайно, бутерброди — це не гарячий борщ, пропонований комендантом, проте не така вже й погана їжа.
Біля центру міста віліс зупинив патруль.