Фальшивий талісман

Самбук Ростислав Феодосьевич

Курінний подумав: “Правильно кажуть — з бидла ніколи не буде пана, щоправда, в цього бидла було двадцять моргів землі, що зовсім не мало для лісових країв, але Муха завжди прибіднювався, он піджак який обшмиганий, і сорочка перепріла”.

Нарешті сотник зняв капелюха, налив собі повну склянку й, побажавши шановному товариству доброго здоров’я, вихилив і смачно поплямкав губами. Закусив і тільки після цього звернув увагу на те, що курінний тримається за поперек.

— Радикуліт? — запитав іронічно.

—

Хапає, — одповів Сорока, дивлячись ясно й віддано.

— Є звістка, друже курінний…

Хазяїн делікатно підвівся.

— Перепрошую панство, я на хвильку, тільки скажу дівці…

Муха подивився йому вслід байдуже й дістав з-під брудної підкладки капелюха акуратно згорнутий папірець.

— Гріпс, друже курінний.

Сорока знову схопився за поперек. Гріпс — це погано. Гріпс ніколи не приносить нічого відрадного. Скандзюбився на стільці й наказав:

— Поклич Юрка, сотнику, адже гріпс, певно, шифрований.

— Так, друже курінний. — Муха розгорнув папірець, подав Сороці. Той подивився на нього відчужено, махнув рукою, тоді сотник підвівся, підійшов до краю веранди й наказав Семенові, котрий стовбичив неподалік:

— Юрка сюди!

Стояв, широко розставивши ноги, високий, жилавий, з довгими сильними руками, якими закручено не одну удавку на горлі людини. Самогон приємно вдарив у голову, Муха відчував себе зараз ще вищим і сильнішим, не те що якийсь огрузькуватий курінний, у якого живіт, здається, скоро переважить тіло. Але ж хитрий: Начальство його любить і поважає, а запитати б — за що?

Сотник не знав, що мало не половину награбованих коштовностей курінний передавав оунівським ватажкам — то одного підмастить, то другого, на всіх, правда, не наберешся, але навіть нерегулярні підношення робили свою справу, й Сорока повільно, проте постійно піднімався із щабля на щабель.

Семен побіг кликати Юрка, а Муха повернувся до столу. Господарка якраз принесла повну сковорідку гарячих, добре підсмажених, з хрумкою кірочкою підлящиків та коропців, під таку їжу гріх було не випити, він налив собі й курінному, поштиво цокнувся з начальством і взявся до коропців.

Сорока зиркнув на Муху несхвально: справді, бидло неотесане, нема того, щоб мовити слово про начальство, ну, хіба тобі важко, а курінному приємно, й він запам’ятає це. Але, подумав, що йому сотник і що гріпс? Навряд чи вимагають рішучих дій. По-перше, їхній курінь тільки називається куренем: і сотні стрільців не набереться, у сотників під рукою по два десятки хлопців. Зброя, правда, є, нема чого бога гнівити, німці їм зброю лишили — “шмайсери” й ручні кулемети, є навіть міномет, але для чого міномет в їхніх лісах, тут не розгуляєшся, і пістолет та автомат переважають гармату.

Від думки про зброю Сороці трохи полегшало на серці, і він не так уже незадоволено зиркнув на Муху. Вони встигли випити з сотником ще по півсклянки, коли нарешті з’явився Юрко. Курінний вказав на депешу, що все ще лежала на столі поміж коропців і печені, сотник налив чарку й подав хлопцеві, але Юрко відмовився, — зрештою, Муха й не наполягав: усі знали, що Гімназист (а Юрко одержав це прізвисько саме тому, що закінчив гімназію) не вживає, міг випити лише трохи вина а де тепер вино, навіть у Львові не завжди можна дістати, не кажучи вже про богом забутий хутір.

Юрко чаклував над гріпсом недовго. Переписав олівцем на чистий клаптик паперу текст і подав курінному. Той відмахнувся.

— Читай, бо я без окулярів…

Юрко прочитав, стоячи:

— “Курінному Сороці. Наказуємо вам з десятьма стрільцями двадцятого серпня прибути до відомої вам явки в селі Квасові. Пересуватися, уникаючи сутичок. На явці чекати людей з нашого боку. Пароль “Сьогодні в лісі спекотно”. Відповідь: “Дяка богу, погода, здається, встановилася”. Надати цим людям всебічну допомогу, забезпечити охорону й прикрити. На час виконання завдання підлягатимете керівникові групи. За виконання наказу відповідаєте особисто. Головний”.

Сорока ледь ворухнувся в кріслі. Як добре, що він здалеку побачив зелений капелюх і встиг схопитися за поперек. Не вистачало йому лізти болотами до Квасова — як-не-як, а добра сотня верстов, та й ще підлягати невідомому агентові. Певно, важливі птахи тамті люди, якщо їх треба прикривати та охороняти. І нагорода, либонь, буде. Але біс із нею, з нагородою, всіх нагород не одержиш, а життя, як відомо, єдине.

Сорока мовив з гідністю:

— Шкода, я щиро жалкую, та що зробиш — хвороба не дає мені змоги особисто очолити операцію. Радикуліт клятий. А завдання почесне й важливе, я вважаю, що ви, друже сотнику, впораєтеся з ним.

— Я?.. — аж роззявив рота від несподіванки Муха. — Ви ж послали мене до Гадячого…

— Е-е, що Гадячий… — недбало відмахнувся Сорока. — Там будь-хто впорається. А тут завдання проводу, й мусимо послати кращих людей. Я б сказав, найкращих, і хто, крім вас, сотнику, може владнати цю справу? Підете ви з Юрком, ще десятеро, відберіть їх самі, сотнику, вам з ними йти, вам на них і спиратися.

Муха вже збагнув, яку свиню підклав йому курінний. Спробував заперечити:

— Але ж, прошу пана, я давно не бував у Квасові. У тамтих лісах. А щодня все міняється…

— Ліси, — безжурно засміявся Сорока, — ліси всюди однакові, друже, й лісові села схожі, а явка у Квасові надійна. Колишній мірошник з Жабйого, може, ви знали його? Петро Семенюк, хороша людина, в нього — як у Христа за пазухою.

— Гарна пазуха, знаю я Семенюка, — пробурмотів Муха. — В труні б його бачити, вашого мірошника, глитай клятий, зайвого кусня хліба не допросишся.