Фауст

Гете Иоганн Вольфганг

Знаменитий монолог Фауста в сцені «Просторе дворище перед палацом», в якому він промовляє, здавалося б, фатальні слова про повне задоволення сущим, насправді є апофеозом нескінченному в людині:

Лиш той життя і волі гідний,Хто б'ється день у день за них.Нехай же вік і молоде, й стареЖиттєві блага з бою тут бере.Коли б побачив, що стоюЗ народом вільним в вільному краю,Тоді гукнув би до хвилини:Постій, хвилино, гарна ти!Ніяка вічність не поглинеМої діла, мої труди!Провидячи те щасне майбуття,Вкушаю я найвищу мить життя.

За Кантом, умовою розвитку людської культури може бути лише боротьба, бо має бути прийнятий виклик, кинутий природою. Уявляючи собі «райську країну» майбутнього («ein paradiesisch Land»), Фауст зовсім не виключає небезпеку з життя людей, тож їхнє життя і в майбутньому позначене діяльним доланням погрози, що постійно таїть

у собі море. Проте саме в цих умовах і можливе повноцінне життя всіх поколінь. У невтомній діяльності не окремий індивід, а лише рід у своїй сукупності (тобто в безкінечності) досягає стану повної свободи, про що й говорить Гете вустами свого героя. До людського роду як цілісності Фауст зараховує себе. Фауст тут, кажучи словами Фіхте, «утверджує не самого себе, а щось більше, ніж він сам». Фауст бачить свою заслугу перед народом не в тому, що він ушляхетнив його життя, а в тому, що передає йому свою істину «діяльної свободи», тобто не істину досягнення скінченного, а істину прагнення до нескінченного. Це робить його щасливим. Фауст невипадково говорить про майбутнє. Оскільки, на думку Канта, вищі прагнення людини знаходять задоволення «не в індивіді, а в роді», то Мефістофель, прагнучи спокусити Фауста, опиняється перед завданням, яке неможливо виконати. Ось чому диявол зазнає поразки.

У своєму монолозі Фауст говорить, що хоче бути разом «з народом вільним в вільному краю». Епоха Канта-Гете розглядала свободу як усвідомлення індивідом самого себе через безперервність власного діяння, але не з огляду на зовнішню необхідність, а завдяки внутрішньому вольовому імпульсу. Тоді дійсно, як говорить Фауст, індивід мусить оволодівати (erobern muss) свободою в безперервному (t"aglich, щоденному) діянні, інакше він втрачає самовідчуття власної ідентичності.

Мефістофель втрачає право на душу Фауста, оскільки мить щастя героя пов'язана з ідеальними мотивами. Фауст щасливий, бо сам робить власний вибір, в цьому вільному виборі знаходить себе як Людина і повністю зливається з майбуттям людського роду, з культурою, яка безкінечна. Індивід смертний, але рід безсмертний; тож Фауст готовий до смерті, передаючи свою індивідуальну естафету людському роду. Так Гете розв'язує у творі проблему смерті. «Фаустіанський» трагізм не потребує моменту катастрофи, його призначення – возвеличення цінності життя, прощання з яким злилося для Фауста з моментом глибокого задоволення і втіхи. Твір закінчується апофеозом.

«Фауст», виданий повністю лише після смерті його автора, став у чомусь чужорідним явищем у німецькій культурі середини XIX століття. Це були роки певного збайдужіння до Гете, слава його була на деякий час затьмарена популярністю Шіллера. Г. Гейне у своїх паризьких дописах не приховував розчарування в 2-й частині твору і характеризував її як «алегорично заплутані нетрі», а першу частину «перелицював» у формі бурлескної «танцювальної поеми» «Доктор Фауст». Інтерес до «Фауста» спалахнув у Європі на рубежі XIX—XX століть і вже ніколи не згасав. Тоді ж О. Шпенглер визначив сутність європейської культури, назвавши її «фаустіанською».

В Україні передові уми ще в XIX столітті оцінили величезну культурну значущість і художні достоїнства Гетевого твору [9] . Наприкінці 50-х років XIX століття Тарас Шевченко, повернувшись із заслання, наполегливо вчитувався у «Фауста» (у російському перекладі Е. Губера 1838 року) і характеризував його неодноразово як геніальний твір німецької літератури [10] . У 80-і роки Іван Франко у своєму ретельному дослідженні «Фауста» відзначив ті елементи, що були близькі українській ментальності. Це поетика природи, міфопоетичне мислення, яскрава і соковита мова, що занурювала в стихію народного життя, піднесений ідеалізм прагнень головного героя. Фаустові пошуки істини великий український просвітитель пов'язував з прагненнями волі, а похмурий кабінет Фауста на початку твору поставав у нього не лише як сховище мертвотної схоластичної премудрості, а і як символ уярмлення вільної думки та індивідуальної свободи. Про це написав І. Франко в посвяті свого перекладу Гетевого твору Михайлу Драгоманову, порівнюючи цього вченого з Фаустом:

9

Питання про рецепцію творчості Гете і його «Фауста» в Україні порушується в дослідженнях: Zyla W. Т. Johann Wolfgang Goethe in der ukrainischen Literatur. – M"unchen: Ukrainische freie Universit"at, 1989; Нямцу А. Е. Рекомендации к изучению традиционных сюжетов и образцов мировой литературы: Советская драматургическая фаустиана. – Черновцы: Черновиц. гос. ун-т, 1982. – Вып. 2. – 74 с. та ін.

10

Див.: Шевченківський словник: В 2 т. – К.: УРЕ, 1978. – Т. 1. – С. 155—156; Спогади про Тараса Шевченка. – К.: Дніпро, 1982. – С. 276, 483; Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: В 6 т. – К.: Вид-во АН УРСР, 1964. – Т. 5. – С. 151—204.

Тобі сей труд! Та ж смілим словом тиРозбив круг нас невіжості границі!На світло вирвав нас із темноти,На волю вивів з мертвоти темниці!Та ти ж вказав нам путь, куди іти,Як поступу будови докладати,Добра собі в добрі для всіх шукати… [11]

Михайло Драгоманов, високо оцінюючи виконаний Іваном Франком переклад «великого произведения величайшего из поэтов мира», писав у цій же рецензії про Україну як про націю, «политическое будущее которой еще впереди, но чье место на право самостоятельного развития в ряду цивилизованных народов уже завоевано и не может быть занято никем иным». [12]

11

Гете

Й. В. Фауст: Трагедія. Ч. 1. / 3 німецького переклав і пояснив Іван Франко. – У Львові: заходом редакції «Світ», 1882 (16, XI—XII).

12

Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: В 2 т. – К.: Наукова думка, 1970. – Т. 2. – С 145.

Леся Українка, з її енциклопедичною начитаністю і широким культурним кругозором, чудово розуміла значення «Фауста» й інших творів Гете, про що свідчать її листи до М. П. Драгоманова [13] . Наприкінці 80-х років XIX століття вона готує великий список авторів європейських та інших літератур для перекладу українською мовою і включає в нього «Фауста», «Страждання юного Вертера» і вірші Гете. [14]

13

Див., зокрема, її лист до М. П. Драгоманова від 9 лютого 1894 р. // Леся Українка. Зібрання творів: У 12 т. – К.: Наукова думка, 1978. – Т. 10. – С 220.

14

Леся Українка. Вказ. вид. – С 41.

Історія перекладів «Фауста» (як і інших творів Гете) українською мовою має своїх дослідниееків [15] . Важливою подією в культурному житті України став здійснений Миколою Лукашем переклад «Фауста» (1955), високі поетичні достоїнства якого, гадаємо, повною мірою відповідають мріям Лесі Українки.

Шалагінов Б. Б.

15

Дорошенко В. Гете в українських перекладах, переспівах та наслідуваннях. – Львів, 1932; Бондаренко Н. До історії української фаустіани: Г. О. Коваленко як перекладач «Фауста» Й. В. Гете: 3 доданням перекладу останньої сцени першої частини // Архіви України. – К., 1986.– № 1.– С 69—76; Naum"anko А. Das konzeptuelle "Ubersetzen (Goethes «Faust» in ostslavischen "Ubersetzungen). – Zaporizz'a, 1999; Науменко А. М. «Фауст» Гете в восточнославянских переводах: О концептуальном переводе // Вікно в світ. – 2001. – № 1. – С. 106—120; Шалагінов Б. Б. Зрозуміти мову, читаючи поезію: Аналіз уривка з «Фауста» Й. В. Гете // Іноземні мови в навчальних закладах. – 2003. – № 1. – С 23—27.

Фауст

Трагедія

Присвята

Знов близитесь ви, постаті туманні,Що вже мені з'являлися колись.Чи вдержу вас? Чи знову тій оманіМої чуття прихильно піддались?Ви ринете! Пануйте ж, нестриманні,Коли вже ви так владно піднялись;Моя душа бентежно молодіє,Коли від вас чудовний дух повіє.Ви принесли веселих днів картиниІ образів навіки любий рій;І першого кохання й дружби тініВстають, немов у казці прастарій.Згадалися життя зиґзаґи звинні,Минулий жаль, і втрати біль гіркий,І ймення тих, що їх зрадлива доляВ цвіту стяла, мов квіти серед поля…Пісень моїх не чують ніжні душі,Що слухали пісні юнацьких днів;Розвіялись бесіди наші дружні,Їх відгомін давно вже відбринів.Кругом чужі, хоч, може, й не байдужі,Та їх хвала не радує чуттів;А ті, що їх, мов рідні, привітають, – Розкидані, десь по світах блукають.І знов мене привиддя полонили,Неначе звуть в мовчазне царство сна,Колишній спів мій, майже занімілий,Лунає знов, мов арфа чарівна;Я стрепенувсь, і сльози забриніли,І серце враз відтало аж до дна…Теперішнє здалека ледве мріє,А що пройшло – ізнов живе і діє.