Фройд би плакав
Шрифт:
Відтак Марла збагнула, що такі думки – звичайнісіньке, знову ж таки, саможаління, навіть добряче не примасковане.
– Я вже нічого не розумію. Ну які зі всіх рішень мої, а які – його? Мого вічного довідника до сліз і шмарків, Анімуса хрінового? За-ма-хав. Нам же, придурок, кооперуватися треба, а ми ввесь час лише боремося один з одним. Може, типу «піс» і спільні діти? Волохатенькі такі, чорні. Будеш глядіти їх у нашому замку родовому, нами ж попередньо розваленому… Га?
І Марла вже вирішила попуститися і їсти рівно стільки, щоб не захаращувався простір, передбачений для інших сторін життя.
– А таки шкода, що немає тут чорного хліба. Так би жила собі на хлібі й воді та пишалася собою невимовне…
Марла загорнула
8. Мескіпун і Чуача.
Перед тим, як збираєшся поїхати до якоїсь омріяної країни, спершу треба отримати свою омріяну візу. Саме з цією священною місією Марла з Х'ялмаром днів зо п'ять планували стирчати у Джакарті – місці, якщо й якихось мрій, то явно тих, що не збулися.
– Тут за п'ять хвилин пішої прогулянки дістаєш рак легень, – прохрипіла Марла, натягуючи горло футболки собі на носа.
– Угу, – погодився Х'ялмар, – диви, який смог…
– Сіній туман, бляха, серпанок романтичний! Я вже й забула, який той кисень на смак!
– Який – «той»?
– Той! Кисень вульгаріс, ідіот! Давай забиратися звідси! Таксі, курча мама!
Таксі з життєво необхідним АС – кондиціонером повітря – також вартувало свого ґрейцера. По-перше, в тому самому АС, мабуть, задіювали якийсь підозрілий газ, бо відразу, сівши до салону, пасажир відчував дивну вайлуватість і сонливість – навіть язиком поворушити ліньки. Таксист тим часом, щоб не нудьгувати в нескінченних «пробках», завзято намотує кола довкола якої-небудь клумби, радісно глипаючи на лічильник, подібний скоріше до автомата «джек пот», ніж до мірила відстаней і цін.
Столицю Iндонезії Марла зненавиділа ледь не на десятій хвилині свого в ній перебування.
– А-а-а!!! Ти бачив це?! Там же до хмарочоса приліпили фасад готичного собору! Кажись, навіть Нотр Дам хотіли здерти! А назвали як! «Ва Уіпсі»! Ой Боже, постмодерн, тримайте мене за ноги!…
– М-да, кічувата місцинка…
– Та це капут яка! Брудота, бридота і несмак! Ну, але то таке – як знайдемо тут хоча би щось хороше – вкушу тебе за ніс…
Наразі, просто щоби дістатися із помешкання Карен та Патріка – їхніх новоспечених канадських приятелів – до центру міста, а потім назад, треба було прожити в таксі ледь не цілий день. Насторожувало тут те, що Карен із Патріком самі «жили в центрі», а центру як такого в Джакарти не було. Як не було й душі. Хоча її пошуками Марла не особливо й цікавилася. Вона походила туди-сюди так званим Старим Містом, поряд із яким найзанюханіший районний центр України виглядав би просто Прагою, подихала випарами людських нечистот і автомобільних вихлопів, посумувала над річечкою, в якій текла істинно молочна від усього лайна, що текло разом з нею, вода, і, на грані істерики, затуляючи носа, рота й очі всім, чим тільки можна було, Марла дійшла до сараєподібного приміщення пошти, звідкіля послала барвисті листівки дідові й бабі. «Я не можу звикнути до слуг…» – такою була квінтесенція її послання. Чомусь їй видавалося це дивним: «Слуги? За кордоном? В українця?…» А не навпаки.
Втім, вони обоє – Марла і Х'ялмар – погоджувалися, що без слуг життя куди вільніше і приватніше. Не почуваєшся винним у вмиканні «Cartoon Network», коли за статусом маєш дивитися лише СМН (Марла), чи розкиданні презервативів по підлозі (Х'ялмар). Зрештою, навіть самі канадські дипломати, в чиїй тимчасовій власності був цей чудернацький лайф-стайл, не могли адекватно сприймати улесливі посмішки служниці і гіпертрофовано солодке, з дрижанням у голосі звертання «Мадам» до Карен чи сторазове перепитування «Хочете їсти?» Патріка. Але, врешті-решт, усі погоджувалися, що хоч готувати їдло собі самому весело й цікаво, прибирати і прати – зайняття куди нудніші й прозаїчніші, тож нехай краще хтось це робить за гроші.
–
– О, а ти ким хочеш бути, – питала Марла у Х'ялмара, чіпляючись ззаду йому за шию й волочачи
– Гм… «Чукуп» – це «досить», «мескіпун» – це «навіть якщо»… Певно, буду Мескіпуном.
– А. Ну тоді я – Чуача.
– Це що, weaser?
– Ага.
– Чудова парочка – Even Though і Weaser.
– Отак вони і вмерли.
– Чого це вони вмерли?
– Бо страшно стало Чуачі одного разу. Дядьки з автоматами стоять на виході з торговельних центрів, покупців фалічними символами на наявність вибухівки штирять… О, а якби і справді штирили? Уявляєш – така кривава оргія…
– Боже, ти про шо? – Х'ялмар помацав Марлиного лоба.
– А прикинь, у мене внатурі параноя почнеться тут? Вилизані, бляха, котеджики посольські, басейничок голубесенький, не дай Боже, заглибокий щоб не був, охорона по чотирьох кутках у будах сидить, та ще й ввесь час довкола ходять. Тут і не закричиш нормально під час оргазму – подумають, що терористи нападають, щоб їм скиснути. – Марла похмуро кивнула охоронцям на вході до їх тимчасової «резиденції» і, міцніше вхопивши Х'ялмара за руку, почвалала до будинку номер 17, що, в принципі, абсолютно не відрізнявся ні від номера 18, ні від 23, ані від 5 чи 9. Вона підозрювала, що меблі в усіх тих вишикуваних в каре будинках також були однаковісінькими. Бездушні гарнітури, копія копії якогось там минулого століття, темне дерево і жовте золото, геморойна м'якість оббивок і всюдисущий колір цнотливо вицвілої старості, за яку відвалено здоровенну купу нічийних грошей.
– Бее… – сказали один одному Марла і Х'ялмар.
– Не думаю, що Карен і Пат страшенно зраділи цьому вмеблюванню, – припустив Х'ялмар.
– Ага. Такі меблі би моя мама хіба що на розпродажі купила. Щоб перед сусідами не соромно було. – Марла пошурґала дубовим кріслом по підлозі. – А чи й дубове воно?
– Ти будеш сміятися, але, коли ми жили в Штатах, мої батьки купили саме такі меблі. Я зненавидів і Штати, і меблі, дістав герпес на всю пику від тих нервів, і, врешті-решт, ми повернулися до Європи.
– Амінь, – сказала Марла.
– Амінь. – Х'ялмар поцілував її в чоло.
9. Не сни і не тигри.
Наступного ранку Марла знову (вже третій день поспіль) прокинулася з головним болем. Він пульсував десь у лобній частині мозку, час від часу посмикуючи за очі. Рухайся не рухайся – однаково тебе наче тягне за голову на глибочезне дно. Марла намагалася знову заснути.
– Заснути назад… – Вона міцніше притислася до Х'ялмара і, трохи покусавши його за волосся, занурилася в продовження свого сну. Цього разу їй тут пропонувалося одруження вже не з колишнім нареченим, а хоча б із його друзями. Довкола було темно, всі були вбрані у собачі шкури і їздили на санчатах, запряжених, здається, тими ж собаками. Марла була важкою і пасивною, одруження було їй огидним, але байдужим, і єдина думка, що була із ним пов'язана, це «Тільки не треба сексу». Звідкись здаля на неї напливало ім'я Х'ялмара, наганяючи каламутної тривоги. За якийсь час один приятель її колишнього нареченого змінився іншим – із жорстким волоссям і гострими зубами. Напівгола Марла лежала на кам'яній подобі столу, ледь прикрита рябою собачою шкірою, її можливий чоловік відхилив край задубілого хутра і міцно-міцно втиснув колючу голову Марлі у груди.
– Ау! – Марла віддерла його від себе і прокинулася. – Дивно, – сказала вона Х'ялмару. – Моє почуття до тебе таке сильне, що аж вламується до мене у сни. Я не можу одружитися чи кохатися із жодним іншим чоловіком, тому що завжди приходить згадка про тебе. Вона – як той місток, що з'єднує мій сон і яву. Вона – єдина незмінна частина мого існування по обидва боки. Бо всі інші завжди схожі уночі на свою протилежність…
– Нічого тут немає дивного, – пробурмотів Х'ялмар, обіймаючи Марлу, – мої емоції завжди приходять до мене у сни.