Габрієла

Ця історія кохання «за досить дивовижних обставин», як любила казати дона Армінда, розпочалася саме того сонячного весняного дня, коли землевласник Жезуїньйо Мендонса застрелив із пістолета дону Сіньязінью Гуедес Мендонсу, свою дружину, впливову представницю місцевого товариства, досить огрядну шатенку, шанувальницю всіх престольних свят, а також лікаря Осмундо Піментела, хірурга-дантиста, схильного до поезії молодика, що прибув у Ільєус кілька місяців тому.

Саме того ранку, перш ніж трагедія схвилювала все місто, стара Філомена спромоглась, нарешті, виконати свою давню погрозу: покинула кухню араба Насіба і рушила

Як згодом твердив Жоан Фулженсіо, досить ерудований громадянин і власник паперової крамниці «Модело» — центру інтелектуального життя Ільєуса,— день для вбивства було обрано невдало, бо перше лагідне сонце після довгої пори дощів аж ніяк не породжувало в серцях жорстокості. Але оскільки землевласник Жезуїньйо Мендонса був людиною честі і досить рішучим у своїх діях, а також не виявляв жодної схильності до книг чи естетичних міркувань, такі думки навіть не промайнули в його заклопотаній голові. Щойно годинник відлічив другу годину дня, він, з'явившись раптово в садибі дантиста, кількома пострілами убив красуню Сіньязінью і спокусника Осмундо.

Цим самим він рішуче змусив місто забути про інші визначні події дня, серед яких не останнє місце належало інформації про відкриття першого автобусного маршруту, що зв'язав Ільєус із сусідньою Ітабуною, про каботажний пароплав «Костейра», що сів на мілину, заходячи вранці в порт, про грандіозний бал у клубі «Прогрес» і навіть про важливу пропозицію Мундіньйо Фалкана стосовно драг для розчистки гавані. Де вже тут було до дрібної особистої драми Насіба, що раптово залишився без куховарки; про це знали лише його найближчі друзі, та й то не надавали цьому ніякого значення. Увага всіх була прикута до хвилюючої трагедії. Очевидно, це пояснювалося тим, що плантатор, його дружина і дантист були представниками панівного класу, а також пояснювалось низкою досить цікавих пікантних подробиць у згаданій історії. Адже це не секрет, що, незважаючи на хвалькуваті заяви стосовно прогресу міста («Ільєус цивілізується блискавично»,— писав доктор Езекієл Прадо, відомий адвокат, в газеті «Діаріо де Ільєус»), надмірну цікавість викликають завжди історії, подібні до нашої, історії, сповнені пристрасті, кохання, ревнощів, крові. Час приглушив відлуння останніх пострілів у боротьбі за землю; проте від тих героїчних часів залишилась у душах жителів Ільєуса жадоба до кровопролиття. Вони люблять похизуватися хоробрістю, носять заряджену зброю вдень і вночі, п'ють, грають у карти. Усталилися також деякі закони, які й досі характерні для їхнього життя. Один з них, найголовніший, взяв гору саме в цей день: честь ошуканого чоловіка могла бути «очищена» лише смертю винуватців ганьби. Цей закон, не зафіксований жодними кодексами, але твердо закарбований у свідомості людей, прийшов із сивої давнини, як спадщина сеньйорів минулого, тих піонерів, що корчували ліси й вирощували какао.

Такі ось події відбувалися в Ільєусі того 1925 року, коли земля, удобрена жертвами й кров'ю, зеленіла посівами, коли зростали достатки, коли у всьому відчувався прогрес і місто змінювало свій вигляд.

Прагнення до кровопролиття було такою невід'ємною рисою в характерах ільєусців, що навіть араб Насіб, забувши про власні прикрощі, заподіяні йому раптовим від'їздом Філомени, гаряче взявся коментувати це вбивство.

Змінювалося обличчя міста, прокладалися нові вулиці, імпортувалися автомобілі, будувалися хмарочоси, ставали до ладу автомагістралі, створювалися клуби, розросталися редакції газет — Ільєус ставав невпізнанним. Але набагато повільніше змінювалися звички і звичаї людей. Так буває, очевидно, у будь-якому суспільстві.

Того 1925 року, коли розбрунькувалось кохання мулатки Габрієли і араба Насіба, дощова нора року перевершила всі можливі норми настільки, що плантатори, наче сполоханий табун, бігали по вулицях і, зустрічаючись один з одним, питали тремтячими голосами:

— Коли закінчиться цей страшний суд?

Всі говорили про дощі — адже фазендейро [2] ніколи не доводилось бачити такої сили-силенної води, що день і ніч лилася з неба.

— Ще тиждень — і все загине.

— Увесь урожай...

— Боже ти мій праведний!

Вони розмовляли про урожай, який мав бути цього року дивовижним в порівнянні з минулими роками. А оскільки ціни на какао все зростали — він обіцяв багатство, розвиток, достаток, чималі гроші. Діти полковників [3] поїдуть учитися в найдорожчі коледжі великих міст, нові будинки виростуть на нових вулицях, розкішні меблі можна буде замовляти просто в Ріо; привезуть роялі для аристократичних залів, добре поставлені діла будуть розвиватися, комерція прогресуватиме, напої литимуться річками, жінки сходитимуть з кораблів. У барах і готелях вестиметься велика гра! Прогрес! Зрештою, це та ж сама цивілізація!

Хто б міг подумати, що ці самі дощі, які стали надокучливими і загрозливими, наче потоп, були ще донедавна такими бажаними і необхідними? Кілька місяців тому полковники молитовно підводили очі до неба в пошуках бодай однієї-однісінької хмарки, яка б обіцяла дощ. Розростались плантації какао, простягнувшись через увесь південь Баїйї, і, щоб плоди дозріли, треба було дощу. Хресний хід святого Жорже цього року обернувся в пристрасну колективну обітницю покровителю міста.

Його розкішний паланкін, оздоблений золотом, несли на своїх плечах найпочесніші громадяни міста, найзаможніші плантатори, зодягнені в червоні мантії братства. Це вже само по собі дещо значило, бо «полковники від какао» не відзначались релігійністю, не відвідували церкви і не були прихильниками мес та сповідей, покладаючись в цих справах на жінок із своїх родин.

— Церква — то жіноча справа!

Проте вони радо підтримували прохання єпископа і пасторів про гроші для роботи і розваг, залюбки давали кошти для спорудження монастирської школи на вершині гори Вікторії, Палацу єпархії, школи катехізму, на дні святкування пресвятої Марії, святого Антонія і святого Жоана.

Цього року, замість сидіти в барах і підносити пінисті келихи, всі вони брали участь у процесіях із свічками в руках; занепокоєні і злякані, обіцяли святому Жорже золоті гори за неоціненний дощ. Натовп, що йшов за паланкіном, підхоплював молитви пасторів. Одягнений в ритуальний одяг, з піднесеними в молитві руками і з скорботним виразом на обличчі йшов отець Базіліо, і його дзвінкий голос лунав над натовпом. Вибраний для цього почесного обов'язку за свої видатні заслуги, що всіма визнавалися і цінувались, а також тому, що сам був господарем чималих плантацій і не менше від інших цікавився втручанням господа в земні справи,— отець Базіліо молився з подвоєною енергією і запопадливістю.