Гаррі Поттер і келих вогню

Ролiнг Дж. К.

— На гарбузяній грядці, — радісно повідомив Геґрід. — Вони вже такі великі! Майже з метр. Біда тілько в тому, шо вони зачєли одне одного вбивати.

— Ой, справді? — Герміона зиркнула нищівним поглядом на Рона, що втупився в химерну Геґрідову зачіску і вже було роззявив рота, щоб з цього приводу щось бовкнути.

— Так, — сумно підтвердив Геґрід. — Але всьо файно, бо я їх поклав у окремі ящики. Ще десь зо двадцять си лишило.

— Яка радість, — вишкірився Рон.

Геґрід не звернув уваги на сарказм у його голосі. Геґрідова хатина мала єдину кімнату, в кутку якої стояло велетенське ліжко, накрите

ковдрою з різнобарвних клаптиків. Перед каміном, над яким звисали зі стелі копчені шинки та пташині тушки, стояв здоровенний дерев'яний стіл та стільці. Вони вмостилися за цим столом, поки Геґрід заварював чай, і знову почали обговорювати Тричаклунський турнір. Геґріда це захоплювало не менше за них.

— Заждіть, — усміхнувся він. — Тілько заждіть, і ви си вздрите таке, чого ще ніколи не виділи. Перше завдання... але ж мені не вільно говорити.

— Скажи, Геґріде! — наполягали Гаррі, Рон і Герміона, однак Геґрід лише хитав головою і всміхався.

— Не хтів би псувати вам перше вражіннє, — пояснив він. — Але то буде таке видовисько, що ого-го! Ті чемпіони будут мати багацько роботи. Я й не думав, що си доживу до тих часів, коли відновлять Тричаклунський турнір!

Друзі пообідали разом з Геґрідом, хоча з'їли й небагато. Геґрід приготував, за його словами, смаженину з яловичини, але після того, як Герміона знайшла у своїй тарілці величезного пазура, у них у всіх пропав апетит. Вони намагалися вивідати в Геґріда хоч якусь інформацію про турнірні завдання, вгадували, кого з кандидатів буде обрано чемпіоном, і цікавилися, чи Фред із Джорджем знову безбороді.

Пополудні почав сіятися дощик. Дуже затишно було сидіти біля каміна, прислухатися до легенького постукування краплинок об шибку й дивитися, як Геґрід зашиває собі шкарпетки і сперечається з Герміоною про ельфів-домовиків: він навідріз відмовився вступити в ССЕЧА, побачивши її значки.

— Герміоно, то не піде їм на добро, — обурено сказав він, засилюючи у вушко величезної костяної голки грубу жовту нитку. — То в них природа така — помагати людям. Вони від того си тішать, розумієш? Їм буде сумно, як ти позбавиш їх роботи, вони си образять, як ти спробуєш їм за то платити.

— Але ж Гаррі звільнив Добі, і той стрибав аж до сьомого неба! — заперечила Герміона. — І ми самі чули, що він тепер домагається платні!

— У кожній родині бувають виродки. Я ж не кажу, що не буває окремих ельфів, які прагнуть волі, але ти ніколи не переконаєш у тому більшість із них... нє, Герміоно, навіть і не пробуй.

Герміону це дуже розсердило, й вона сховала коробку зі значками назад у кишеню.

О пів на шосту почало сутеніти, тож Рон, Гаррі й Герміона вирішили, що вже пора вертатися до замку на гелловінський бенкет і, що найголовніше — на церемонію оголошення шкільних чемпіонів.

— Я піду з вами, — сказав Геґрід, відкладаючи шкарпетки. — Зачекайте нас хвильку.

Геґрід устав, підійшов до скрині біля ліжка й почав там щось шукати. Вони не звертали на це уваги, аж доки до них не донісся жахливий сморід.

Рон закашлявся й спитав: — Геґріде, що то таке?

— Га? — повернувся до них Геґрід, тримаючи в руках великий флакон. — Вам си не подобає?

— Це лосьйон після гоління? — проказала, задихаючись, Герміона.

— Е-е... то одекольонська вода, — пробурмотів Геґрід. Він почервонів. — Певно, трохи забагато, — сказав хрипким голосом. — Піду змию. Я зараз...

Він пошкандибав з хатини, й вони побачили крізь вікно, як він люто вмивається у діжці з водою.

— Одеколон? — ошелешено перепитала Герміона. — І це Геґрід?

— А костюм і зачіска? — додав упівголоса Гаррі.

— Гляньте! — вигукнув раптом Рон, показуючи на вікно.

Геґрід саме випростався й озирнувся. Якщо раніше він червонів, то тепер аж палахкотів. Обережно звівшись на ноги, щоб Геґрід їх не помітив, друзі визирнули з вікна й побачили мадам Максім та бобатонських учнів, що виходили зі своєї карети, теж збираючись іти на бенкет. Геґрідових слів не було чути, але він щось казав мадам Максім з таким захопленим і розчуленим виразом обличчя, який Гаррі бачив у нього лише один-єдиний раз — коли Геґрід дивився на свого дракончика Норберта.

— Він піде в замок з нею! — обурилася Герміона. — А я думала, що він чекає нас!

Геґрід навіть не озирнувся на свою хижу й пошкандибав через галявину разом з мадам Максім. За ними дріботіли бобатонські учні, намагаючись устигати за їхніми широчезними кроками.

— Він у неї втріскався! — не вірив своїм очам Рон. — Якщо вони надумають мати дітей, то встановлять світовий рекорд — можу закластися, що їхні діти важитимуть не менше тонни.

Друзі вийшли з хатини й замкнули за собою двері. Надворі вже поночіло. Щільніше загорнувшись у плащі, вони рушили галявиною під гору.

— Ой, це вони, дивіться! — прошепотіла Герміона.

Від озера до замку піднімався гурт дурмстренґців. Віктор Крум крокував поруч з Каркарофим, а решта учнів Дурмстренґу йшли за ними. Рон захоплено спостерігав за Крумом, але той, коли підійшов до вхідних дверей трохи раніше за Герміону, Рона й Гаррі, не озирнувся, а швидко зайшов усередину.

Коли вони увійшли до освітленої свічками Великої зали, вона вже була повнісінька. Келих Вогню тепер стояв на викладацькому столі перед порожнім Дамблдоровим кріслом. Фред і Джордж — знову ретельно виголені — нікому не виказували свого розчарування.

— Сподіваюся, що переможе Анжеліна, — сказав Фред, коли Гаррі, Рон і Герміона посідали за стіл.

— Я теж! — погодилася Герміона. — Та скоро вже довідаємось!

Бенкет на честь Гелловіну тривав, здавалося, значно довше, ніж завжди. Можливо, тому що це вже був другий бенкет за два дні, Гаррі не дуже захопився екстравагантними стравами — як і всі в залі, судячи з постійних озирань, нетерплячих виразів облич, метушні та намагань побачити, коли нарешті Дамблдор закінчить їсти. Гаррі волів би, щоб тарелі спорожніли якомога скоріше, і тоді можна було б почути імена обраних чемпіонів.

Нарешті золоті тарелі знову стали бездоганно чисті. Зала збуджено загула, але майже відразу стихла, коли Дамблдор підвівся. Професор Каркароф і мадам Максім стояли обабіч нього. Видно було, що вони не менш напружені й схвильовані, ніж усі в залі. Лудо Беґмен сяяв і підморгував учням. Тільки містер Кравч мав такий вигляд, ніби йому нудно й нецікаво.

— Келих майже готовий оголосити рішення, — промовив Дамблдор. — Гадаю, йому потрібно ще не більше хвилини. Коли назвуть прізвища чемпіонів, я їх попрошу зайти в оцю кімнату, — він показав на двері за викладацьким столом, — де вони отримають перші вказівки.